Studentam.net.ua

§3. «Середня Європа» та Україна

   Найамбiцiйнiшою, найвеличнiшою для свого часу вiзiєю майбутнього Європи, бiльша частина якої мала увiйти до спiлки центрально- та схiдноєвропейських нацiй, був, безперечно, проект, висунутий широким колом вiдомих нiмецьких учених, полiтикiв та пiдприємцiв, згуртованих навколо руху “Середня Європа” (“Mitteleuropa”).
   Бiля витокiв цього руху справедливо бачать нацiонал-економа Фрiдрiха Лiста (1789–1846), полiтика барона Карла фон Брука (1798–1860) та iсторика i публiциста, теоретика федералiзму Константина Франца (1817– 1891); iснуванням як потужнiй і впливовiй полiтичнiй течiї рух завдячує видатним постатям Ф.Науманна, П.Рорбаха, М. та А. Веберiв, Г.Шульце-Гевернiца, Г.Дельбрюка, А.Шмiдта та iн.
   Кiнцевою метою руху було створення у просторi мiж Францiєю та Росiєю, мiж Балтiйським, Адрiатичним та Чорним морями спiльного економiчного, культурного й правового простору, що охоплював би народи, якi за бiльшiстю характеристик — iсторичних, культурних, господарчих, релiгiйно-етичних тощо — засвiдчували близькiсть значнiшу, нiж до зовнiшнiх стосовно них Росiї та Францiї, iнших ґерманських та романських народiв.
   Рух набув органiзацiйної цiлiсностi пiсля виходу з друку у жовтнi 1915 року книги Фрiдрiха Науманна (1860–1919) “Середня Європа”, сукупний наклад якої за два роки перевищив 100 тис. примiрникiв i яка мала величезний розголос; 1916 р. книга була перекладена французькою, анґлiйською та угорською мовами, наступними двома роками — шведською, iталiйською та росiйською. 1917 р. накладом 113 тис.прим. пiд цiєю ж назвою побачила свiт брошура, що у стислiй формi викладала iдеї книги 1915 р.
   На час виходу “Середньої Європи” Ф.Науманн був вiдомим теологом, полiтиком, редактором впливової “Hilfe” (наклад — 100 тис. прим.), у якiй друкувалися видатнi полiтичнi та суспiльнi дiячi Нiмеччини, зокрема М.Вебер. На полiтичному небосхилi Науманн був знаний як провiдник нацiонал-соцiального (не плутати з нацiонал-соцiалiстичним) руху, що прагнув спрямувати в єдине рiчище двi найпотужнiшi хвилi нiмецької iсторiї — нацiонально-буржуазну та соцiалiстично орiєнтовану пролетарську, синтезувати переднакреслення християнства i нiмецького iдеалiзму, гуманiзму i класової солiдарностi, демократiї та монархiї — намiр, що мав з’явитися, за висловом сумлiнного iсторика Фрiдрiха Майнеке (1862– 1954), немов добра фея бiля колиски нової Нiмеччини та залишити їй свiй чарiвний подарунок. Ця “найшляхетнiша мрiя нiмецької iсторiї”, значно спричинившись порозумiнню мiж робiтництвом та буржуазiєю й серйозно вплинувши на усталення ревiзiонiзму в соцiал-демократiї, не була, проте, зреалiзована; була б вона вдалася, гiтлерiвський рух, на думку Майнеке, нiколи не набув би успiху.
   Так само духом компромiсу й солiдарностi, порозумiння й доброї волi просякнута iдея середньоєвропейської федерацiї. Ще напередоднi виходу в свiт “Середньої Європи”, оцiнюючи в низцi статей наслiдки росiйської аґресiї, Ф.Науманн висловлює стурбованiсть долею схiдноєвропейських народiв — вимрiяна мета самостiйностi, титанiчнi зусилля останнiх десятирiч за умов здiйснення росiйських планiв будуть зведенi нанiвець: “стосується це румунiв i болгарiв, так само як стосується це фiннiв, литовцiв, естонцiв, полякiв, рутенцiв у Росiї”. Тверезо оцiнюючи розстановку сил у центрально-європейському реґiонi, вiн констатує, що розбудова державностi поляками, чехами, литовцями, естонцями, рутенцями (українцями) залежатиме вiд сприяння або, навпаки, протидiї з боку Росiї чи Нiмеччини — для самостiйного iснування вони ще надто слабкi, а тому — “як мiжнародна сила, простягаємо ми меншим сусiднiм середньоєвропейським народам руку й пропонуємо зважитися рушити шляхом з нами до майбутнього”.
   У працi “Середня Європа” Науманн розгортає своє бачення нової спiльноти. Основоположним арґументом на її користь є належнiсть усiх народiв означеного реґiону до єдиного “середньоєвропейського типу”, єдиної “середньоєвропейської людської групи (Menschheitsgruppe Mitteleuropa)”, гомогеннiсть якої, попри конфесiйнi, нацiональнi, мовнi вiдмiнностi, визначена однотипнiстю соцiокультурного ландшафту та господарчих структур, а також однаковою трудовою етикою — схожим “господарчим темпераментом”, “господарчим характером”, що надає Науманновi змогу казати про єдиний “середньоєвропейський господарчий народ”, який сповiдує єдину “нову соцiально-економiчну конфесiю”.
   Водночас стан середньоєвропейської спiльноти характеризує, з огляду на сусiдню захiдньоєвропейську, певна незрiлiсть, неостаточна сформованiсть, перебування у фазi становлення: “наш середньоєвропейський тип ще не досяг довершеностi, вiн ще формується. ... Ми, якби менi було дозволено так висловитися, iсторичний напiвфабрикат, та очiкуємо саме на день завершення. ... Ми маємо за собою багато снаги, дуже багато якостi, маємо також хист до працi, проте лише зараз має початися вища школа: навколо нiмцiв зростає культура Середньої Європи, зростає тип людини, що є середня мiж французами, iталiйцями, турками, росiянами, скандинавами. Прагнемо ж цього середньоєвропейця”.
   Науманн впевнений, що кожен з середньоєвропейських народiв є носiєм рис i якостей, яких дещо бракує iншим; мета Середньої Європи є поєднання нiмецьких та ненiмецьких первiсткiв таким чином, щоби, уникнувши зверхностi нiмецького елементу, використати взаємну компліментарнiсть на користь спiльного блага: “Не панування, проте поєднання! Ми маємо бiльше кiнських сил, ви — бiльше мелодiї. Ми мiркуємо переважно кiлькостями, кращi з вас — якостями. Тож зiллємо разом те, на що ми здатнi окремо...”.
   Iдеологiчними пiдмурівками Середньої Європи є сукупнiсть принципiв консерватизму та лiбералiзму, плекання iснуючих традицiй та iнституцiй, поєднане з реалiзмом i прагматизмом щодо iнновацiй. Державно-полiтичний устрiй Середньої Європи Науманн визначає як союз (Bund — спiлка, федерацiя, конфедерацiя) — союз держав, союз народiв, наддержава: “Жодна держава, що увiйде до цiєї наддержави, не позбудеться державної самостiйностi, як не офiруватиме вона задля цього свого власного тяжко здобутого й кров’ю захищеного суверенiтету. ... Натомiсть, в iнтересах усiх учасникiв, щоб не повстали нестримнi плани переплавлення. Iншими словами: пiд титулом Середньої Європи створюється не нова держава, проте створюється союз iснуючих”. Саме таку модель схiдноєвропейської спiлки пропонував 1882 р. К.Франц: “Природно, з цього не постане жодне нацiональне тiло та взагалi жодна держава. Це має бути союз (Bund) i то навiть з вельми рiзних елементiв... Централiзацiї та унiформiйностi слiд категорично уникнути”. З появою Середньої Європи скасовується актуальнiсть небезпечних з огляду на наслiдки рiзноманiтних панславiстських та всенiмецьких проектiв, а також планiв Великої Сербiї, Великої Румунiї i т.iн. Центром розташування адмiнiстративних органiв Середньої Європи мала бути Прага.
   З культурно-цивiлiзацiйних мiркувань Науманн рiшуче вiдкидає будь-яку можливiсть спiлки Нiмеччини з Росiєю, яка лише компенсувала б поганий стан господарства останньої для подальшої вiйськової експансiї: “Наше культурне почуття протестує проти цього, й нашi серця нiколи на це не погодяться. Краще бути малими та самотнiми, нiж росiйськими”.
   Сторiнки “Середньої Європи” пройнятi високим оптимiстичним пафосом, поетично-романтичним пiднесенням щодо перспектив майбутнього спiвтовариства; теплi, проникливi, навiть сентиментальнi вислови про лагiдне спiвiснування, обопiльне нацiональне доповнення межують, проте, з сухими, холодними, по-нiмецькому розважливими пасажами щодо необхiдностi порядку, дисциплiни, субординацiї (в чому вiн, звичайно, має рацiю), якi, дисонансуючи з загальним настроєм i духом книги, можуть, нiде правди дiти, дещо вiдcахнути лiричну душу слов’янина.
   1917 року у брошурi “Середня Європа” Науманн наголошує, що внаслiдок географiчного розташування, а надто — волi та iсторичної долi, промiжнi мiж Нiмеччиною та Росiєю нацiї (включно з українцями) вимушенi орiєнтуватися на одну з цих держав, належати до їхнiх сфер впливу й блокуватися з ними, а тому: “що росiйським не хоче або не може бути, мусить стати середньоєвропейським”. (А.Пенк характеристично iменує цi “промiжнi” — фiнську, шведську, естонську, литовську, латиську, польську, українську та румунську — нацiї як Zwischeneuropa, “Мiж’європа”). По закiнченнi вiйни, вважає Науманн, пiсля спiльної боротьби проти росiйського ворога цi нацiї не можуть просто розiйтися: “Кров зв’язує. Майбутня небезпека зв’язує. Зв’язує обопiльна повага. ...Хай живе Середня Європа!”.
   У заснованому ним у серединi 1917 р. з метою пропаґанди iдей руху щотижневику “Середня Європа” Науманн мотивував доцiльнiсть створення союзу запобiганням мiжнацiональним конфлiктам, збереженням iнституцiйного порядку в умовах наближення загального розкладу й хаосу, пiднесенням добробуту.
   Iдея Середньої Європи, проте, виявилася мало сумiсною з тогочасною реальнiстю. Революцiї 1917 р. в Росії, а також поразка Нiмеччини у Свiтовiй вiйнi усунули з порядку денного питання Середньої Європи. У Рiздв’янi днi 1918 р. в своїй останнiй “середньоєвропейськiй” статтi “Тимчасове прощання” Науманн висловлює впевненiсть, що, попри всi негаразди останнього часу, iдея Середньої Європи не буде остаточно вiдкинута, її істинiсть і життєвiсть забезпечуються самим буттям — психологiчними, господарчими, географiчними чинниками, тому все штучне й довiльне, що є в цiй iдеї — минеться, об’єктивно зумовлене — залишиться; “з поглядом у близьке чи вiддалене майбутнє вони (прихильники Середньої Європи. — Авт.) кажуть один одному: До побачення!”.
   Безперечно, в концепцiї “Середньої Європи” як явищi iнтелектуальної iсторiї Нiмеччини вельми вагомим є елемент нiмецького месiанiзму — переконання, що Нiмеччина має певний метафiзичний обов’язок перед Богом та людством, виправданий sub speciae aeternitatis сенс буття, гiдний великої нацiї. Намагання “сказати своє слово” зумовлювало саме схiдну орiєнтацiю зусиль: тодi як на стабiльному заходi Нiмеччина могла прислужитися хiба що пригнiченим iрландцям та фламандцям, на схiд вiд неї простягався безкраїй обшир скривджених земель, що буквально волали про допомогу. Була б Нiмеччина, знайшовши тут для своїх прагнень сприйнятливий ґрунт, виконала шляхетну мiсiю визволителя, вона мала б не лише щиру вдячнiсть тогочасної генерацiї, а й справжню приязнь і вiдданiсть наступних, здобула б на майбутнє в особi кількох нацiй половину континенту зичливих друзiв та надiйних союзникiв.
   Через те найдалекогляднiшi й найсумлiннiшi полiтики Нiмеччини невтомно застерiгали вiд будь-яких експансiонiстських намiрiв у Схiднiй Європi, ба бiльше — наполягали на необхiдностi скупчення сил для протидiї Росiї. Як уважав учасник руху “Середня Європа” Макс Вебер, “усяка полiтика по той бiк нашого схiдного кордону, якщо саме вона є реальна полiтика (Realpolitik), неминуче є захiднослов’янська полiтика, та не нiмецько-нацiональна полiтика. ... На Сходi, але аж нiяк не на Заходi, матимемо ми культурнi завдання поза нашими кордонами” (українцiв, як i переважна бiльшiсть iнших європейських дослiдникiв, Вебер зараховував до захiдних слов’ян). Iнший “рухiвець”, вiдомий iсторик Ганс Дельбрюк (1848–1929), знаний як щирий симпатик України, погордливо декларував: “Вважає Росiя за свою мiсiю уярмлення Європи та Азiї — то її справа, ми ж вбачаємо мiсiю Нiмеччини в тому, щоби врятувати Єропу та Азiю вiд цього гноблення москальства”. Вiн зауважує, що вже впродовж другої генерацiї Нiмеччина захищає європейську культуру вiд навали московського варварства, i це не є евентуальна полiтика, а доля, призначення Нiмеччини, її мiсiя людству.
   Один iз модерних дослiдникiв руху “Середня Європа” Генрi Корд Мейєр, щиро сумуючи з приводу того, що проект Науманна, “вкорiнений у найкращi європейсько-християнськi традицiї з їхнiм наголосом на пристойностi, моральностi та гуманностi”, не був здiйснений, вважає, що, якби перебiг вiйни трохи затримався на ситуацiї середини 1916 р., нiмецькi полiтики та iдеологи мусили були б зосередитися на “середньоєвропейському напрямку” й “Середня Європа” стала б реальнiстю. Натомiсть як у Нiмеччинi, так i в Європi гору узяв неприборканий нацiоналiзм, у чадi якого європейськi полiтики втратили розважливу спроможнiсть адекватно сприймати й оцiнювати подiї, не розгледiли великої конструктивної вартостi цiєї iдеї, а перемога над Нiмеччиною та вiддаленiсть Росiї лише змiцнили iлюзiю безпеки, внаслiдок чого ґрандiозний шанс перевлаштування Європи не був реалiзований. “Сумно й витверезно бачити в ретроспекцiї втраченi можливостi...”. Проте Мейєр певнений, що “жереб iсторiї може ще одного разу надати Захiдному свiтовi можливiсть перемоделювати структуру Європи. Ще може з’явитися iнший шанс вiдновити спiльноту вiльного й творчого життя”, вибудувати “вiльну, реiнтеґровану, пострадянську Європу” — шанс, який, у разi його отримання, Захiд не матиме права проiґнорувати.