Studentam.net.ua

§4. Україна в геополітичних міркуваннях М.Вебера

   Iдею створення незалежної України висував Макс Вебер. Для нього цiлком природним було те, що українцi, соцiальна структура яких та рiвень розвитку матерiальної і духової культури значно перевищував росiйськi вiдповiдники, мали утворити свою власну незалежну нацiональну державу.
   Погляди Вебера на вирiшення нацiонального — чи не найголовнiшого для Схiдної та Центральної Європи — питання зазнали певної еволюцiї. Впродовж перших рокiв ХХ сторiччя Вебер перебував пiд сильним впливом iдей федералiзму М. Драгоманова, що з ними його ознайомив Богдан Кiстякiвський, який тодi у Парижi готував до друку двотомник праць Драгоманова. Викладена в “Iсторичнiй Польщi та великоросiйськiй демократiї” Драгоманова федералiстична програма перевлаштування Росiї iмпонувала Веберовi тяжiнням до компромiсного розв’язання потенцiйно вибухової проблеми: “її (драгоманiвської програми. — Авт.) велика сила вiдверто полягає в комбiнацiї iдеалiв економiчних з нацiональними”. Вебер також цiлком подiляв думку Драгоманова, iдеологiчну трансформацiю якого вiн окреслював як перехiд вiд соцiалiзму до нацiонал-демократiї, що соцiальна структура Росiйської iмперiї є головна перешкода лiберальному розвою та європеїзацiї Росiї. Вебер багаторазово посилався на Драгоманова як на автора найдемократичнiших засобiв вирiшення нацiонального питання в мультиетнiчнiй Європi; дослiдник спадщини Вебера Вольфґанґ Моммзен визнає “вплив Драгоманова на Вебера” й зазначає, що “i пiзнiше Вебер вважав твори Драгоманова за основоположнi для будь-якого трактування нацiональних проблем”.
   Для Вебера не була таємницею росiйська полiтика “найлютiшого гноблення (erbarmungsloseste Unterdrьckung)” України; вiн зазначав факт потужного i подекуди успiшного зросiйщення українцiв, згадував про заборону 1876 р. видавання та ввезення української лiтератури й зауважував, що “лише проблема автономiї приблизно 30 млн. малоросiв є пункт, на якому затамовують подих навiть найпослідовнішi (росiйськi. — Авт.) демократи”. Вебер був добре обiзнаний з програмними засадами та вимогами рiзних українських полiтичних угруповань, зокрема Української демократичної та Української радикальної партiй і зазначав, що кiнцевою метою деяких полiтичних сил є вiддiлення України вiд Росiї та створення незалежної української держави.
   Перебiг подiй у Росiї впродовж другого десятиліття ХХ сторiччя, її вступ до Першої свiтової вiйни з вiдверто експансiонiстськими замахами та нахабна аґресiя на захiдноукраїнськi терени лише змiцнили вiдому русофобiю Вебера. У численних статтях та виступах 1915–1919 рокiв, зокрема в статтi “Перехiд Росiї до примарної демократiї” (квiтень, 1917), окрiм акцентуацiї моментiв монгольськостi та комунiстичностi росiян, з’являються новi мотиви. Вебер вживає вислови “народний iмперiалiзм (Volksimperialismus)”, “бiльшовицький солдатський iмперiалiзм”, “iмперiалiстична iнтелiґенцiя”, “великоросiйський шовiнiзм”, “мiлiтаристськi масовi iнстинкти”, “росiйське варварство” та “росiйськi варвари”, та iн. Росiйський iмперiалiзм для Вебера явище настiльки ж постiйне, наскiльки позаполiтичне чи позаiдеологiчне: “Чи несуть на собi експансiонiстськi зазiхання царистську, кадетську або бiльшовицьку етикетки, з огляду на наслiдки, природно, неважливо”. Вебера вражає вороже ставлення росiян до слов’ян і поведiнка росiйських вiйськ на слов’янських теренах: “звiряча мерзотнiсть, що її чинять росiйськi недисциплiнованi орди... в районах помешкання частково расово спорiдненої з ними людностi, нагадує середньовiчнi монгольськi часи”. Вебер кепкує з росiйської iнтелiґенцiї: “...ревнiсть iнтелiґенцiї до ощасливлення чужих народiв перебувала й перебуває у кричущому контрастi з невирiшеними культурними завданнями на власнiй землi”. В багатьох статтях та виступах того часу Вебер трактував Україну як країну, що перебуває в колонiальнiй залежностi вiд Росiї й ставив її в один шерег з Польщею, Литвою, Фiнляндiєю, iншими тогочасними колонiями, скажiмо, Iндiєю, Iрландiєю, Мальтою, Єгиптом, Персiєю та iн.. Щодо європейських колонiй Росiї Вебер вважав, що вони “мають свою власну й частково дуже давню культуру порiвняно з Росiєю, принаймнi значно вищу культуру”. Саме тому вже наприкiнцi 1915 р. Вебер виступав за створення незалежних держав неросiйських народiв європейської частини імперiї: “Я ... за створення польської, малоруської, литовської, латиської автономних нацiональних держав”. У жовтнi 1916 р. Вебер знов публiчно обстоює iдею незалежної України: “Центральний пункт!.. Україна”.
   Вебер вбачав сутнiсть Жовтневої революцiї 1917 р. у встановленнi вiйськової диктатури на чолi з капралом і спростовував тезу, що бiльшовизм спирається на “класово свiдомi” в європейському розумiннi пролетарськi маси — переворот, на його думку, був здiйснений “солдатським пролетарiатом”, який своїм джерелом iснування має поталу та здобич, тому росiйська солдатеска щиро зацiкавлена у продовженнi вiйни, зокрема в Українi, яку вона “пiд приводом “звiльнення” матиме змогу і далi ґвалтiвно грабувати. Як зазначалося, Вебер був активним членом руху “Середня Європа” й прихильником створення нiмецько-слов’яно-пiвденносхiдноєвропейської федерацiї, важливе мiсце в якiй мала посiсти Україна.