|
УДК 811.161.2’0 В.М. Мойсієнко,
кандидат філологічних наук, доцент
(Житомирський державний університет) Відображення фонеми /р/ у пам’ятках північноукраїнського ареалу XVI-XVII ст. У статті здійснено спробу на основі аналізу писемних пам’яток Полісся та суміжних територій у XVI-XVII ст. окреслити ареал ствердіння фонеми /р/ і встановити першовогнище інновації. Актуальною проблемою сучасної україністики є висвітлення ґенези консонантної підсистеми. Диспалаталізація приголосних на разі не з'ясована. Наукове розв'язання питання твердості/м'якості р суттєво доповнить цю лакуну.
Протоукраїнські діалекти успадкували від праслов’янської мови-основи твердий /r/ і м’який /r’/. Проте ще в доісторичну епоху в поліських говірках звук /r’/ утратив м’якість. Підтвердженням цьому слугують написання а, у замість я, ю після р у давньоукраїнських рукописах ХІ-ХІІ ст. [1: 250]. У ранню середньоукраїнську добу (XIV-XV ст.) прикладів із північноукраїнських пам’яток з подібними написаннями стає ще більше [2: 317; 3: 158; 1: 252; 4: 221-222]. Відзначимо, що у волинських (західнополіських) текстах цієї пори дослідники ствердіння р відзначають лише спорадично або не виділяють його взагалі: врадити, затраслосe , ратуйте в Четьї 1489, при домінуванні написань з м’яким р’ [5: 261]; В. Курашкевич відзначав, аналізуючи галицькі та волинські грамоти XIV-XV ст., що сьогоднішня діалектна різниця між північними говорами зі стверділим р та південними зі збереженим м’яким р’ чітко не простежується [6: 95]; при характеристиці фонетичних особливостей Луцького Євангелія XIV П. Бузук нічого не зазначає про написання р [7: 114-128].
Факти сучасної лінгвогеографії не можна звести до єдиного пасма ізоглос щодо виявів р перед різними голосними. Перед и<і ізоглоса виразно протиставляє Полісся Середнє і Східне – південна межа на Середньому Поліссі проходить дещо на південь від Коростеня, на північ від Малина; західна по межиріччю Случі та Стиру – решті території триі, гриіб, прічиіна, риібойу [8, І: к.19; ІІ: к. 15-16]. Перед а (незалежно від походження) ті ж поліські говірки об’єднуються із волинсько-подільськими пража, запражу, бурак [8, ІІІ: к.18, 79]; приблизно такі ж межі поширення твердості р виділяє і М. Никончук граз’ – південна ізоглоса на представленій карті, яка охоплює весь південь Житомирщини, не окреслена [9: к. 23]; рабка, рабчиік – південна межа проходить майже по всій Житомирщині, за винятком говірок, суміжних з Вінницькою областю [9: к. 71].
Зауважимо, що в абсолютній більшості випадків у всіх досліджуваних текстах (проаналізовано 185 пам’яток із усіх регіонів Полісся, щоправда, за XVI ст. із Східного Полісся текстів не збереглося) переважає м’яке р’ у слові уряд та похідних. Тільки з твердим р відзначено написання слова ратовати та похідних.
Досліджувані тексти демонструють вочевидь тверду вимову р у повсякденному спілкуванні їх творців (авторів, переписувачів). Абсолютно превалює велярне р у відмінкових закінченнях: родовому – -ра, давальному – -ру та орудному – -рох. Найпослідовніше писарі відображають тверде р в давальному, де із 37 уживань іменників на -р лише у семи випадках маємо -рю, причому 5 із них відзначено у західнополіських пам’ятках. Із написань -ра-/-ря- в середині слів зафіксовано приблизно однакову кількість твердих і м’яких: 34 і відповідно – 41. Наведена статистика стосується передовсім ділових документів із актових книг. Щодо покрайніх записів на двох Євангеліях кінця XVI та початку XVIІ ст., авторами яких є, найімовірніше, вихідці із Західного Полісся, то твердість р не виділена взагалі. Єдиний випадок мe рыслоувци, мабуть, свідчить передовсім про збіг ы та і > и, а не про твердість р. Зауважимо також, що і в західнополіських грамотах початку XVI ст. р переважно позначено м’яким. Зокрема, у грамоті 1500 року при передаванні роздільної вимови після р ставить писар ь: Григорьєвы(м), а в інших випадках, наприклад, після з – ъ: розъєжд- (л). Навіть у пізніших пам’ятках ділового письма трапляються тексти, де палатальність р’ очевидна. Зокрема в справі за 1593 рік писар послідовно позначає р’: теперь въ маетностяхъ, насъ скарь (скарай), Володимерьскій. Щоправда, в інших писарів за цей само рік відображення р традиційне, поліське – з відчутною перевагою твердості цього звука. Такі раптові "перепади" при написанні окремих звуків можна прокоментувати тільки за умов, що: 1) справи писали різні писарі; 2) справа представлена в канцелярію із відповідною орфографією, яку місцевий писар не змінив, не адаптував під традиційний узус.
Значно менше відхилень від традиційної орфографії в друкованих творах. Причому, коли автор походив із Полісся, то відсоток передавання велярності р у пам’ятці набагато вищий, як, наприклад, в І. Потія, А. Римші, водночас майже не знаходимо відображення твердості р в автора "Л¾карства...", у полемічних творах Клирика Острозького. Цікаво, що в творах Герасима Смотрицького набагато частіше знаходимо тверде р, ніж у його сина Мелетія. Проте ця твердість відображена передовсім у кінці слів: рицe ра, лhкара, калe ндара, кгосподара, хоч зрідка трапляються написання і з м’яким р’ в кінці калe ндаря. Про велярну вимову Г. Смотрицьким кінцевого р можуть свідчити виключні написання з ъ: калe ндаръ, тe пe ръ, внутръ. Зауважимо, що в досліджуваній пам’ятці графеми ъ та ь передають м’якість/твердість кінцевих приголосних послідовно: л¾каръ ... строитe ль 31. Усередині ж явно переважають написання з м’яким р’: пор- дку (3 випадки), р- дивши (4 випадки), вhр- тъ (3 випадки), двор- ны, изр- дно, спр- жe ную, потвар- e тъ, притр- сають, оукор- ють. Поодинокі випадки ствердіння р у творах Петра Могили, друкованих у Києво-Печерській лаврі. Із літератури конфесійної найчастіше відображали твердість р писарі Житомирського Євангелія та Крехівського Апостола. Значно менше таких написань у Євангеліях В. Негалевського та Пересопницькому. Цікавий у плані відображення твердості/м’якості р Катехізис 1600 року. У мовленні писаря р, мабуть, був м’який. Не відзначено жодного випадку ры на місці ри. Написання ж, що відбивають твердість (їх немало), напевно, слід пояснювати поліським упливом. Північноукраїнські пам’ятки цього періоду на основі передавання на письмі твердості р об’єднуються із білоруськими. Хоч це явище відзначає Ю. Карський у пам’ятках із усієї території Білорусі, починаючи від XІV ст., проте сам учений зауважує, що "всі білоруські говори можуть бути розділені на дві групи: південно-західну – твердоеру та північно-східну – м’якоеру" [10: 307]. Не виключає спільного розвитку ствердіння р’ у північноукраїнських та білоруських говірках П. Векслер, зауважуючи, що у київсько-поліській зоні початки диспалаталізації р’ могли сягати доісторичних часів [11: 202, 203]. Переважно не знають ствердіння р’ перед наголошеними рефлексами ě, ’а та і, и (<о) західні берестейсько-пінські говірки [12: 100]. Таким чином, ствердіння р’ слід уважати властиво південнобілоруською (праареалом якої були Поприп’яття та Поясельдя або племінні діалекти деревлян і дреговичів) консонантною рисою на всьому південно-західному києворуському мовному просторі, що протиставлявся м’якоерому континууму: більшість південно-західних архаїчних українських, берестейсько-пінські та м’якоері білоруські (східні райони Вітебщини, Могильовщини та деякі говірки Гомельської області) [13: 109]. Витоки цієї інновації сягають, найвірогідніше, ще передісторичної доби [3: 156-157]. Наразі годі запропонувати більш раціональне пояснення диспалаталізації р’ (як, зрештою, шиплячих та ц’), аніж балтським упливом [3: 242]. Пробившись поодинокими написаннями у найдавніших писемних пам’ятках (ХІ ст.) із теренів Полісся, ця особливість стала домінуючою у канцелярській мові Великого князівства Литовського. Статистика відображення твердості/м’якості р у Статуті 1529 року майже повідсотково збігається із наведеною нами у північноукраїнських текстах: вряд (1268) – врад (49); закінчення -ра/-ря г(с)дря (17) – г(с)дра (74); ра/ря в середині слова порядок (34) – порадок (25) [14]. Ця поліська за постанням особливість згодом домінує у писемних текстах з усієї території Білорусі (навіть у північно-східній м’якоерій), а відтак стає літературною нормою. Така всепоглинаюча твердість р, очевидно, в другій половині ХVI ст. в більшості регіонів Білорусі стає доконаним фактом. Зокрема, деякі писарі Мінської актової книги за 1582 рік р позначають виключно як тверде: Соломерыцкого, Старыхъ Соломерычъ, прыехал, врадника, Соломерыцкому при Меньского, прыданым, чотыры, Лазаровичем, прычын тощо [15: 1-12]. Така ж послідовність щодо відбиття твердості р – у "Повісті про Аттілу" [16: 108-199]. Подібних свідчень із північноукраїнських пам’яток ми не знаємо.
На українських теренах тверда вимова р, спочатку значно поширилася на південь (непоодинокі написання трапляються в південноукраїнських пам’ятках), проте в процесі становлення української літературної мови, її нормою не стала, залишившись поліською діалектною (пор. ще висновки Ф. Філіна "Географічна компактність твердоерих говорів, поступове затухання твердоерості від основної зони її поширення на північ, схід та південний-схід є аргументом на користь єдності походження ствердіння р’ на східнослов’янському грунті. Ствердіння р’, очевидно, розпочалося в західних діалектах на північ від Прип’яті, звідки досить рано проникло на Правобережну Україну, а в епоху розквіту Литовсько-Руської держави стало поширюватися і в інших сусідніх областях" [17: 318].
Поряд із численними прикладами написань із -ра-, -ру-, -ры- Ю. Карський наводить не меншу кількість прикладів зворотного процесу – відбиття м’якості р, переважно поплутування ры>ри, і кілька випадків ра >р- , ру >рю. Допускаючи, що в Літописі Аврамки, писаному в Смоленську, та в перекладах Скорини це могло бути відбиттям живої вимови, проте ніяк цього не могло статися в південнобілоруських – Статуті 1588 р., Катехізисі 1562 р., Євангелії Тяпинського 1580 р., оскільки в живому мовленні мешканців цього краю м’якого р уже не було. Ю. Карський вважає, що подібні написання – явище суто орфографічне [10: 310]. Думаємо, що в цьому випадку можна запропонувати й інше пояснення подібних написань. Зважаючи на те, що переважна більшість прикладів ілюструють саме м’якість р’ перед и відповідно до етимологічного ы – 72 приклади, супроти 12-ти перед - , ю відповідно до а, у, не можна цілком заперечувати, принаймні у тих-таки південнобілоруських текстах, звичайного поплутування ы – и, яке так само часто трапляється і в північноукраїнських пам’ятках. Таке ж співвідношення наводить і дослідник Катехізису 1585 року А. Фаловський: которїи, добрихъ, которими і лише дарь [18: 38]. Скрупульозні ж статистичні підрахунки написань р у Євангелії Тяпинського, наведені І. Климовим, узагалі ставлять під сумнів білоруськість її творця. Такими кількостями вживань м’якого р’: -рю – 11 раз (у досліджуваних нами північноукраїнських пам’ятках не виявлено жодного випадку); тільки написання трєхъ чєтырєхъ, отворю, ударю; після р абсолютно переважає и/і, наприклад, у префіксі при- лише в дієсловах прыпадывали та прышоломъ відзначено твердість, але не відзначено її 486! разів [19: 14-15] – не може "похвалитися" жодна північноукраїнська пам’ятка. Погоджуючись із Євтимієм Карським у тому, що м’якого р’ в поліських говірках у XVІ ст. вже не було, все ж цілком можемо допустити, що поліщуки з Пінщини чи Берестейщини знали звук [иі], перед яким р не палаталізувався, чим і пояснюються такі численні випадки ры>ри у Євангелії Тяпинського, Катехізисі 1562 року тощо. Надпоправні ж написання р- , рю відомі і в житомирських книгах: с Каря(б)чe ва.
У південних українських діалектах картина була дещо інакша. До XVI ст. носії більшості південно-західних українських говірок диспалаталізації р’, найімовірніше, ще не знали [1: 811-812]. Нечисленні приклади із текстів пізньої давньоукраїнської доби носять все ж спорадичний, а не системний характер (пор. у Євсевієвому Євангелії лазору гр- ди, спирю замість спироу [4: 29]. Не відзначено жодного випадку ствердіння р’ у п’яти галицьких грамотах, написаних у Львові протягом 1382 – 1413 рр.: розвор- ны, андрьяшь, дворьсковичь, писарь (хоч тут же пe тръ, дмитръ), марья, помор- ньскиі, григорю рытe рю, григорe ви. Прийменник/префікс при вживається тільки з дієзним и [20: 263-272]; у перемишльських (1353-1395): го(с)по(да)р- , двор- нe , узор(д)р- тъ, але Гры(ц)ковою, прысудили, пры [21: 62-64]; у молдавських грамотах XІV-XV ст. написання ра, ру – непоодинокі: монастиру, сe нт- бра, господара, проте В. Ярошенко не схильний пов’язувати їх виключно із розмовною буковинською стихією. Вплив середньоболгарської орфографії – очевидний [22: 20]. Н. Антошин такі написання пояснює білоруським упливом [23: 27]; не відбито твердість р у Кам’янець-Стромилівському Євангелії 1411 року [24: 531-540].
Зберігання м’якого р’ в кінці та в середині слів відзначає у закарпатських текстах - XVI - XVIІ ст. І. Панькевич: царь, теперь, гурько, из шатря, пряця [25: 176]. У XVI – початку XVIІ ст. в галицьких текстах також домінують написання з м’яким р’. Наприклад, у документах Ставропігійського братства, як відзначає Г. Шило, твердий р фіксується кілька раз лише в слові писара, решта написань (наведено кілька десятків) відбивають м’якість р’ [26: 55]. Не можна однозначно потрактовувати твердість чи м’якість р у пам’ятці з Півдня Холмщини 1687 р. У прийменнику/префіксі при послідовно пишеться ы, проте, зважаючи на численні поплутування и - ы після інших приголосних, а також на написання слова порядок (4 випадки) тільки з я, при лише одному писара, логічно буде припустити, що такі написання прыказаны(и), пры(и)няти відбивають не ствердіння р, а поплутування и - ы [27: 559]. Однак уже в XVIІ ст. у творах письменників, вихідців із Західної України (Андрія Скульського 1630, Йоаникія Волковича 1631, Памви Беринди 1616), ствердіння р дослідники відзначають у всіх позиціях: twarъ, zwěrъ, pastyra, zora, wdaraj, troch, wladaru, uzru, změrjaty, pastyrja [28: 355-356]; у Транквіліона-Ставровецького: въ мору, цесаръ, кесару, пастыру, позру, узру, звhрами, косаръ, косаромъ [29: 39].У південно-східних пам’ятках від XVIІ ст. відзначається строката картина вживання р: з одного боку – чітке розмежування при передаванні твердості/м’якості, а з іншого часті випадки диспалаталізації. Такі написання зафіксовано в Лохвицькій книзі [30: 10]. У Пирятинській книзі спостерігаємо тенденцію до переважання палатальних написань р’, наприклад, жодного разу ми не відзначили твердість р у слові уряд (всього 28 уживань), а також показові приклади: гарячый 2, врядовымъ 3, въ порядку 4, писарь 430, хоч при цьому написання міста Пирятин та прикметника від нього переважає із диспалаталізованим р: ператинскимъ 2, в Ператинh 125, але пирятинский 429, сюди також арандара 2, Хведорыха 3, поратую 124 [31]; полтавські: писареви 4, на вряд 4, писара 19, у господара 73, порадку 74 [32]; зо урядомъ 54, прясти 55, на врадъ 55, генъвара 56, отъ господара 63, въ порадку 64, зъ порядку 66 [33]. У наведених прикладах із полтавських книг впадає в око відсутність написань з -ры-. У відомих нам текстах не відзначено жодного випадку. Це може бути підтвердженням того, що в живому мовленні писарів полтавських книг р повністю не депалаталізувався. Цілком превалюють написання з м’яким р’ у слові уряд. Наведені приклади із південно-східного ареалу, мабуть, слід пояснювати неорганічністю тут цього процесу. Населення цього регіону у XVI-XVIІ ст. не було однорідним. Значний відсоток становив прийшлий елемент, певне, немалий він був і з Полісся. Справи із Лохвицької, Пирятинської та Полтавської канцелярій вочевидь відображають поліські ознаки, і велярне р в документах – цьому підтвердження. Проте, думаємо, що то не було відбиттям живої риси, а найочевидніше, тодішньої орфографічної традиції.
Таким чином, велярна вимова р є від постання північнополіською (південнобілоруською) рисою, що відображена у найдавніших писемних пам’ятках. Ця особливість стала неписаною орфографічною нормою у канцелярії Великого князівства Литовського і швидко поширювалася на суміжні землі. Від XІV ст. у пам’ятках із Полісся і власне з усієї Білорусі дослідники відзначають велярний звук [р]. Натомість у текстах із південно-західного наріччя (галицьких, перемишльських, буковинських, південноволинських) української мови м’який [р’] зберігається аж до початку XVІІ ст. З часом поліська консонантна риса поширюється на південь українського мовного простору і в пам’ятках XVІ - XVІІ ст. з південних наріч стає досить часто вживаною. Проте, не маючи розмовного підживлення, на українському півдні нормою так і не стала. В цілому ствердіння р охопило все Полісся, однак хронологічно неоднаково. В цілому погоджуючись із Ю. Шевельовим щодо запропонованої хронології веляризації р, стосовно Східного і Середнього Полісся, Волині, Підляшшя, Поділля та Наддністрянщини [1: 812], все ж висловимо окреме міркування про початки цього процесу на Західному Поліссі. Дуже ймовірно, що носії волинських племінних діалектів (принаймні в їх північній частині) разом із рештою протополіських – деревлянським та дреговицьким – були твердоерими у передписемну епоху. Пізніше, внаслідок потужної колонізаційної хвилі з українського півдня, разом із експансією інших південноукраїнських особливостей на західнополіський мовний простір було привнесене і м’яке р’. Можливо, в контексті сказаного, і є сенс об’єднувати в часі ствердіння р’ для Західного Полісся і Наддністрянщини, але датувати бл. 1600 р. [1] дуже непросто. Дійсно пам’ятки з Галичини в кінці XVІ – на початку XVІІ ст. ще утримують м’який р’, але західнополіські тексти середини XVІ ст. уже в більшості випадків відображають твердість р. Тобто, за даними писемних пам’яток, веляризація р на Західному Поліссі розпочалася щонайпізніше в першій половині XVІ ст. Проте й ці міркування не можуть бути прийняті за остаточні, оскільки саме західнополіські тексти разюче протиставляються на твердоері – їх абсолютна більшість, авторами яких були або люди вчені, або писарі місцевих канцелярій, та м’якоері – їх кілька (приписки на друкованих книгах), але з огляду на абсолютно точну їх локалізацію та факт постання з-під руки людей малописьменних (наявність описок і помилок), вони мають неабияке значення для висновків щодо побутування і локалізації мовного явища. У цих приписках р’ послідовно м’яке. Тому висновки напрошуються двоякі: 1) йдучи тільки за статистичними підрахунками відображення явища у пам’ятках, час ствердіння західнополіського р’ однозначно потрібно перенести на більш ранній період, як мінімум – перша половина XVI ст., а не 1600 р. (всупереч Ю. Шевельову [1: 812]); 2) цілком правдоподібним (саме в цьому випадку) видається нам припущення про певну невідповідність у кінці XVI – на початку XVII ст. переважання деяких мовних фактів у західнополіських пам’ятках їхньому реальному поширенню. Якщо писарі приписок на Євангеліях та Апостолі кінця XVI ст. дійсно були місцевими (Торчин, Іваничі в той час Володимирського повіту та Ратне, Ветли Любешівського р-ну), то треба визнати м’яку вимову р’ тогочасними мешканцями цих населених пунктів як незаперечну. У такім випадку дата Ю.Шевельова 1600 р. для ствердіння р’ буде навпаки надто ранньою для цього регіону. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 1. Шевельов Ю. Історична фонологія української мови. – Харків: Акта, 2002. – 1054 с.
2. Жовтобрюх М.А. Фонетика // Жовтобрюх М.А., Русанівський В.М., Скляренко В.Г. Історія української мови. Фонетика. – К.: Наук. думка, 1979. – С. 65-329.
3. Півторак Г.П. Формуваня і діалектна диференціація давньоруської мови. – К.: Наук. думка, 1988. – 277 с.
4. Німчук В.В. Київський Псалтир 1397 року – пам’ятка північного діалекту української мови. // Український діалектологічний збірник. Книга 3. – К.: Наук. думка, 1997. – С. 218-231.
5. Гринчишин Д. Четья 1489 року – видатна конфесійна пам’ятка української мови // Записки Наукового товариства імені Шевченка 229/1995. – С. 251-271.
6. Kuraszkiewicz W. Gramoty halicko-wolyńskie XIV-XV wieku. – Kraków, 1934. – 174 s.
7. Бузук П. Говірка Луцької євангелії XIV ст. // Збірник комісії для дослідження історії української мови. T. 1. – К., 1931. – С.111-135.
8. Атлас української мови. Т. І. – К.: Наук. думка, 1984; Т. ІІ. – К.: Наук. думка, 1988; Т. ІІІ. – К.: Наук. думка, 2002.
9. Никончук М.В. Лексичний атлас правобережного Полісся. – Київ-Житомир, 1994. – 200 к.
10. Карский Е.Ф. Белорусы. Язык белорусского народа. Выпуск первый. Исторический очерк звуков белорусского языка. М.: Издательство Академии наук СССР, 1955. – 475 с.
11. Векслер Пол. Гістарычная фаналогія беларускае мовы. – Мінск, 2004. – 254 с.
12. Клімчук Ф.Д. Гаворкі Заходяга Палесся: Фанетычны нарыс. – Мінск: Навука і тэхніка, 1983. – 127 с.
13. Скопненко О.І. Берестейсько-пинські говірки: генеза і сучасний стан. – К., 2001. – 173 с.
14. М’якишев В. З виступу на VI Конгресі МАУ (Донецьк, червень 2005).
15. Акты Минскаго гродскаго суда 1582-1590 гг. // Акты, издаваемые Виленской археографической комиссиею. Т.ХХХVI. – Вильна, 1912. – С.1-12, 27, 361.
16. Zoltan A. Oláh Miklós Athila címü munkájának XVI. századi lenguel és fehérorosz fordítása. – Nуiregyázа 2004. – 554 с.
17. Филин Ф.П. Происхождение русского, украинского и белорусского языков: Ист.-диалектол. очерк. – Л.: Наука, 1972. – 654 с.
18. Fałowski Adam. Język ruskiego przekładu katechizmu jezuickiego z 1585 roku. – Kraków, 2003. – 196 s.
19. Клімаў І.П. Мова перекладу Евангелля В.Цяпінскім. Аўтарэф. канд. дыс. – Мінск, 1997. – 22 с.
20. Молдован А.Н. Пять новонайденных украинских грамот конца XІV - начала XV в. // Лингвистическое источниковедение и история русского языка. 2000. – Москва: Древнехранилище, 2000. – С. 261- 276.
21. Купчинський О.Л. П’ять староукраїнських грамот XІV ст. // Мовознавство. – №1. – 1986. – С. 62-65.
22. Ярошенко В. Українська мова в молдавських грамотах XІV-XV в.в. – К., 1931. – 93 с.
23. Антошин Н.С. Язык молдавских грамот XIV-XVI веков. Автореф. докт. дис. – Л., 1961. – 34 с.
24. Крыжановский Г. Каменец-Стромиловское евангелие 1411 года и волынское наречие в XIV-XV вв. // Волынские Епархиальные ведомости. Вып. 17. – 1886. – С. 502-509; Вып. 18. – 1886. – С. 531-540.
25. Панькевич І. Закарпатський діалектний варіант української літературної мови. // Slavia, r. XVII. – №2. – 1958. – С. 171-181.
26. Шило Г.Ф. Деякі фонетичні явища галицько-волинського діалекту за пам’ятками XVI-XVII ст. // Наукові записки Дрогобицького педінституту ім. І.Франка. – Дрогобич 1962. – С. 41-56.
27. Мойсієнко В.М. Пам’ятка української мови з півдня Холмщини. // Slavia orientalis. – Т.LII. cz. 4. – 2003 – С. 553-562.
28. Łesiów Michał. Właściwości fonetyczne ukraińskiego języka pisanego XVII i początku XVIII wieku. // Slavia Orientalis. Rocznik XIV. – №3. – 1965. – С. 347-362.
29. Шимановский В. Очерки по истории русских наречий. Черты южнорусского наречия в XVI-XVII в.в. – Варшава, 1883. – 107 с.
30. Лохвицька ратушна книга другої половини XVII ст. Підгот. до вид. О. Маштабей, В. Cамійленко, Б. Шарпило. – К.: Наукова думка, 1986.
31. Пирятинські актові книги // Стороженки, фамильный архив Т.6. – К., 1908.
32. Актовые книги Полтавского городового уряда XVII в., изд. В. Модзалевским. Чернигов 1912.
33. Из протоколов Полтавского полкового суда (1674-1690). // Лазаревский А. Замечания на исторические монографии Д.П. Миллера о малорусском дворянстве и о статутовых судах. – Харьков 1898. – С. 54-57. Матеріал надійшов до редакції 16.03.2006 р. Мойсиенко В.М. Отражение фонемы /р/ в памятниках письменности северноукраинского ареала XVI-XVII ст.
В статье осуществлена попытка на основании анализа письменных источников из Полесья и сопредельных территорий в XVI-XVII в. определить ареал депалатализации фонемы /р/ и выявить очаг инновации. Moysiyenko V.М. The reflection of a phoneme /r/ in written works of north ukrainian areal of XVI-XVII centuries.
On the basis of Polissya and its neighbouring territories written works analysis of XVI-XVII centuries the paper makes an attempt of outlining a phoneme |r| depalatalisation areal as well as determines the initial place of its funсtioning.
Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
