|
УДК 821.161.2 В.Ф. Шинкарук,
старший викладач
(Житомирський педуніверситет) Художньо-естетичні особливості прози Лесі Українки (на прикладі оповідання “Жаль” ) У статті зроблена спроба аналізу художньо-естетичної структури прози Лесі Українки на прикладі оповідання “ Жаль” Поява у творчому доробку Лесі Українки низки прозових творів не була випадковою. Уже наприкінці 80-х років ХІХ століття письменниця розпочала досить активний пошук нових для себе художніх форм і засобів відтворення оточуючої дійсності. “ На самих ліричних віршах вже не втриматись! – тісно робиться, хоч се не значить, ніби їх зовсім покинути маю, того, певне, ніколи не буде” [1:10:91], – відверто зізнається вона у листі до відомого українського письменника, критика і публіциста Михайла Павлика від 22 червня 1891 року.
Звичайно, Леся Українка не збиралася залишити поезію і зосередитися виключно на прозі. Розширення творчого діапазону свідчить, мабуть, про її намагання більш повніше і глибше розкрити власну особистість, яскравіше реалізувати своє багатогранне художнє обдарування. Прозові твори письменниці умовно поділяються на дві групи. Першу складають твори для дітей, другу – твори актуальної соціальної і морально-етичної проблематики.
Усі вони в переважній більшості належать до так званих ” коротких жанрів” (оповідання, новела, нарис). Ці жанри завжди відзначалися особливим динамізмом, вони дозволяли Лесі Українці, по-перше, миттєво фіксувати “ власні душевні порухи” , відчуття і переживання, викликані подіями особистого і суспільно-політичного життя, і, по-друге, швидко реагувати на самі події.
При житті великої поетеси її прозові твори друкувалися лише у періодичних виданнях. Потрібно у першу чергу відзначити такі часописи, як “ Зоря” , “ Народ” , “ Літературно-науковий вісник” , “ Дзвінок” , що виходили у Львові; “ Ілюстрована бібліотека для молодіжі, міщан і селян” , який видавався у Чернівцях; харківський літературний альманах “ Складка” ; одеський літературний журнал “ Южные записки” ; журнал “ Киевская старина” та інші.
Ставлення як критики, так і самої письменниці до власної прози не було однозначним. З одного боку, Леся Українка ніколи не ідеалізувала свої оповідання, не вважала іх досконалими, але, з іншого, завжди вимагала сприймати їх як її “ рідних дітей” , а не щось прохідне і другорядне. Прозові твори поетеси – це результат не тільки її активного творчого росту, а й внутрішнього розвитку, духовного зростання, результат напружених і болючих роздумів над проблемами людського буття.
Із усіх своїх оповідань і нарисів особливої ваги і значення Леся Українка надавала оповіданню “ Жаль” . Це найбільший за обсягом прозовий твір письменниці. Не випадково вона часто називала його маленькою повістю. “ Жаль” , можливо, з’явився в результаті домашнього літературного конкурсу, який проводили між собою члени сім’ї Косачів у 1888 або 1889 році. Очевидно, кожен із учасників цього творчого змагання мав представити на суд родини власний літературний твір під назвою “ Канапка” чи “ Кушетка” . Про це може свідчити той факт, що оповідання під назвою “ Кушетка” є у брата Лесі Українки Михайла Косача, потрібно зазначити також, що новела з аналогічною назвою зустрічається і серед недрукованих творів Олени Пчілки.
Робота над оповіданням була закінчена у 1890 році, але лише восени 1894 року на сторінках львівського журналу “ Зоря” воно побачило світ. Такий довгий шлях до читачів можна пояснити невизначеністю стосунків між Лесею Українкою і редколегією журналу, до якого оповідання було надіслане, очевидно, одразу після написання. “ Що ж до моєї повісті, то, далебі, не знаю, як з нею буде, бо не розумію, як маю думати про відносини “ Зорі” до мене; “ Зоря” має чимало моїх віршів і дещо з прози, але ніщо не друкує, хоч і назад не вертає і не каже, що їй моє писання непридатне, отже, не знаю, як з нею бути” [1: 7 : 539], – з гіркотою писала Леся в одному із своїх листів з Відня.
Очевидно, членів редколегії журналу насторожила “ несподіваність теми” , яку підняла письменниця в оповіданні. У ньому розповідається про високий злет і стрімке падіння молодої самолюбивої дівчини Софії Турковської з нетитулованої родини, котра увійшла у вищий світ завдяки шлюбу з уже немолодим князем. Власне, невміння вести фінансові і господарські справи, а також нерозважливість і марнотратство молодої дружини призводять князя до банкрутства і несподіваної смерті. Залишившись без будь-якої матеріальної підтримки, молода удова, яка надзвичайно швидко звикла до свого нового стану, раз і назавжди засвоївши закони життя аристократичного світу, мріє про нове одруження. Не нажилась за князем, то, може, наживеться за графом! Вона не хоче повертатися у село до батьків, а воліє поступити “ у компаньйонки” , точніше – у прислуги до старої вередливої баронеси. Баронеса, родичка померлого чоловіка, постійно дорікає Софії, замучує її дрібними проханнями і лайками. Під час чергової словесної перепалки, знаходячись у стані надзвичайного нервового збудження, героїня убиває баронесу бронзовою статуеткою…
Роль надзвичайно важливої художньої деталі у творі відіграє рожева канапка, яку привезли у дім Турковських у той самий день, коли героїня познайомилась із князем. Цей предмет хатньої обстановки спочатку став причиною жвавого сімейного обговорення, а потім – сварки між Софією і молодшою сестрою Надією. На канапці відбулася і перша розмова головних персонажів оповідання, тому зрозуміло, чому Софія вирішила після весілля забрати її з хати батьків у свою нову господу.
По смерті князя канапка дісталася старій баронесі як компенсація за борги родича, і кожна зустріч з нею пробуджувала у Софії щасливі спогади. Рожева канапка стала для неї символом веселого і безтурботного життя, про яке вона завжди мріяла, якого постійно прагнула і яке так несподівано для себе втратила. Не випадково саме після того, як Софія без дозволу баронеси лягла на канапку, відбулася їхня остання трагічна розмова.
Леся Українка ніколи не погоджувалася з твердженням деяких критиків, що тема твору є “ далекою для автора... бо таких людей, як героїня повісті, він знає чимало і бачить дуже зблизька…” [1:10:91]. Останній відчайдушний вчинок Софїї свідчить, що письменниця “ не зовсім розчарувалася в своїй нещасливій, хоч і дурній” героїні [1:10:91]. Молода жінка, можливо, вперше і лише на мить гостро відчула необхідність захистити власну людську гідність, протидіяти знущанням і образам. Але чого варта ця єдина мить…
Письменницю завжди цікавила проблема відповідального вчинку, проблема творчого діяння. Велика поетеса власним життям і творчістю завжди активно стверджувала думку про те, що будь-яка людина – не ” страждаючий свідок” , не просто учасник випадкових подій, не іграшка в руках вищих сил, а творець власної долі. Краса людських душ проявляється лише у дії і через дію, лише у діянні в ім’я високої і благородної мети розкривається уся сила справжньої любові.
Головна героїня оповідання Софія достойна не тільки і не стільки осуду, скільки співчуття. Адже поруч з нею вирувало справжнє життя, життя, сповнене тривог і відкриттів, пристрастей і боротьби. Але героїня в силу ряду обставин і причин цього не знає і не хоче знати, вона обмежила світ канапкою, обтягнутою рожевим атласом.
Причина розчарованності і непристосованості до життя багатьох молодих українських інтелегентів, вважає Леся Українка, полягає у підміні цінностей духовних цінностями матеріальними, у відсутності високої внутрішньої культури, у втраті чи деформації морально-етичного ідеалу. Сама ж поетеса увійшла у вітчизняну літературу не тільки як творець нової суспільної ідеї, а й нового громадсько-етичного ідеалу, нового поняття прекрасного. Звеличуючи боротьбу за кращу долю, оспівуючи подвиг і самозречення заради інших, показуючи їх благородний вплив на людину, Леся Українка постійно підкреслювала також важливу роль художньої літератури у формуванні кращих рис людського характеру. “ Наші слова стають нашими ділами” [2:1: 333],– писала поетеса.
В оповіданнi “ Жаль” письменниця залишилася вірною собі, але, на відміну від більшості своїх поезій, вона утверджувала основні риси нового суспільно-етичного ідеалу, на цей раз ідучи від протилежного, тобто через засудження громадянської пасивності, бездуховності, втрати будь-яких зв’язків з народними традиціями.
Леся Українка сама бачила деякі недоліки свого прозового твору, та виправити їх уже не мала можливості. Вона часто любила повторювати вислів французького письменника Віктора Гюго: “ Виправляти художній твір потрібно лише своїм наступним твором” . І дійсно, кожен наступний твір безсмертної дочки Прометея збагачував духовну скарбницю нашого народу, активно сприяв росту авторитету української літератури. Використана література 1. Українка Леся. Зібрання творів у 12 т. – К.: Наукова думка, 1975 – 1979 ( цит. у тексті за цим виданням, вказуючи том і сторінку).
2. Леся Українка. Публікації, статті, дослідження. – К.: Видавництво АН УРСР, 1956.– 496 с. Матеріал надійшов до редакції 18.01.2001 р. Шинкарук В.Ф. Художественно-эстетические особенности прозы Леси Украинки ( на примере рассказа “ Жаль” ).
В статье сделана попытка анализа художественно-эстетической структуры прозы Леси Украинки на примере рассказа “ Жаль” . Shynkaruk V.F. The Artistic and Aesthetic Prose of Lesya Ukraїnka (using a story “That’s a Pity”).
The author makes an attempt to analyse artistic and aesthetic structures of Lesya Ukraїnka’s prose (“That’s a Pity”).
Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
