Studentam.net.ua

Лекція №4: Олекса Петрович Стороженко

   Хоча ім’я О.Стороженка як письменника було популярне за його життя, М.Зеров, покликаючись на Т.Житецького вважав, що „розвиток української літератури пішов поза Стороженком”. Критик брав до уваги той факт, що весь літературний процес другої половини ХІХ ст. на Україні пройшов під знаком утвердження національної ідеї, однак патріотизм О.Стороженка був більше спрямований у минуле, ніж у майбутнє. Офіцер царської армії, він був далекий від потреб українського народу навіть у плані історико-культурному. Твори його першої книжки – „Українські оповідання” (1863) – сповнені гуманістичного пафосу у ставленні до людини, але за характером зображення подій та явищ тяжіють лише до етнографічно-побутових. У них відсутні навіть натяки на проблеми громадського, суспільного чи й соціального характеру.
   Як правило, твори О.Стороженка малих форм поділяють на три групи. М.Зеров до першої групи відносить гумористичні оповідання, сюжет яких побудований на історичних анекдотах. Сюди відносяться твори „Вуси”, „Голка”, а також „Сужена”, „Чортова корчма”. В оповіданнях, новелах цієї групи історичний матеріал часто поєднаний з народно-міфологічним, фантастичним. У них відчувається зацікавлення письменника козаччиною. В окрему (другу) групу оповідань М.Зеров об’єднує „ілюстрації народних приповідок”. Це твори „Вчи лінивого не молотом, а голодом”, „Се така баба, що чорт їй на махових вилах чоботи оддавав”, „Лучче нехай буде злий, ніж дурний”, „Не впусти рака з рота” та ін. Названі оповідання друкувалися в журналі „Основа” в рубриках „З народних уст” та „Людська пам’ять про старовину”. У них автор виставляв на осуд людські вади: лінивство, заздрість, самодурство, злодійство, зарозумілість, нещирість та ін.
   До третьої групи оповідань О.Стороженка відносяться „історичні оповідання” (М.Зеров”), які мали б бути прикладом оповідань-портретів („Кіндрат Бубненко-Швидкий”, „Межигірський дід,”, „Оповідання Грицька Клюшника”, „Прокіп Іванович”, „Дороги”, „Мірошник”.
   І.Франко вважав О.Стороженка прекрасним оповідачем із закопаним знанням української мови, який через брак освіти став лише талановитим анекдотистом.
   Високомистецькими творами вважає малу прозу письменника С.Єфремов, однак зауважує: „... чогось більшою понад зовнішню красу вимагати від них не можна ...”.
   І.Денисюк доводить, що за жанровими ознаками твори О.Стороженка малих форм є, як правило, новелами. І це насамперед тому, що „вони побудовані так, що всі їхні епізоди тяжіють до одної центральної події, мають новелістичний поворот ..., а також той характерний „другий сенс” – глибше за анекдот узагальнення життя, більшу викривальну силу, новелістичний спосіб типізації дійсності”. Вчений звертає увагу на роль деталі у новелах О.Стороженка, яка є наскрізною і виконує сюжетотворчу функцію. Наприклад, вуси (”Вуси”), голка („Голка”) та ін.
   У прозових творах письменника цікавими є портретні замальовки, влучні деталі, підтекст, бачення наперед, автобіографізм. Події, факти у малій прозі О.Стороженко подає з позицій народного оповідача. З ним він міг зустрічатися безпосередньо, або сприйняти його оповідь через фольклорні джерела. Позиції автора, осмислення й аналізу почутого, у цих творах не відчувається. Вслід за очевидцем-оповідачем автор милується минулим, романтизує його.
   Постать оповідача у малих формах епосу О.Стороженка багатоваріантна: старий дід, який розповідає про свого діда – могутнього козака, що йому служив чорт („Закоханий чорт”), двадцятилітній хлопець („Чортова корчма”), старенька балакуча бабуся („Межигірський дід”). Автор визначає „Межигірського діда” оповіданням бабусі, оповідач у ньому – старенька бабуся, однак за формальними ознаками цей твір нагадує сказання.
   Оповідач у О.Стороженка виконує функції коментатора, інформатора, часом виступає у ролі подвійного оповідача. Це стосується творів, в яких закладено оповідь в оповідь. Оповідь ведеться у легкому гумористичному тоні. З цього приводу Б.Лепкий зауважив: „... немає солодкого сентименталізму...”, а гумор м’який, статечний, має завжди почуття такту”.
   Таким чином інтерес до фольклору, етнографії, як і захоплення історією генетично пов’язані із малою прозою О.Стороженка. Вони впливали на романтичні тенденції творів письменника при літературній обробці народних повір’їв, переказів, легенд, казок, анекдотів.
   Великий вплив на творчість О.Стороженка щодо романтичного сприйняття світу мав М.Гоголь. Свої твори малих прозових форм О.Стороженко  оформив у збірку „Рассказы из крестьянского быта малороссиян” (1857) – та двотомну збірку „Українські оповідання” (1863). На жаль, Валуєвський циркуляр вплинув на вибір мови О.Стороженком у його подальшій літературній творчості. Однак, „поетичний образ України, овіяний повір’ями, легендами, переказами, піснями” (П.Хропко) російською мовою був слабший у художньому плані.
   Над своїм історико-романтичним твором „Марко Проклятий” О.Стороженко працював біля тридцяти років. У ньому виведено на конкретному історичному фоні події визвольної війни 1648-1654 рр. та образ вічного скитальця, міфічного Марка, якого взяв письменник з народних переказів, легенд, прислів’їв та приказок. Однак у процесі роботи, як зауважує М.Зеров, „образ вічного мандрівника” „ускладнився рисами великого грішника”. Таким чином, опрацювавши фольклорний матеріал, письменник показує образ людини, яку з причини великих гріхів навіть пекло не хотіло прийняти. Із складної ситуації автор підказує своєму персонажеві вихід: гріхи людини можуть бути прощені, якщо вона безкорисливо служить своєму народові, громаді. Поодинокі добрі справи дійсно полегшують важку ношу ношу Марка – його торбу. Так, у вирішальну хвилину він приходить на допомогу козакові, полоненого Вишневецьким. Та, давши можливість спокути персонажеві у національно-визвольних змаганнях, О.Стороженко дещо викривлено подає перебіг історичних подій та образ народного ватажка М.Кривоноса.
   Сам автор дає своєму творові жанрове визначення як „поемы на малороссийском языке из преданий и поверий запорожской старины”. У літературознавчих працях, присвячених „Маркові Проклятому”, твір класифікується як повість. Однак окремими елементами він тяжіє до роману. „Марко Проклятий” вважається незавершеним твором. Перу О.Стороженка належить 12 розділів, ще до дев’яти письменник подав план, короткі зауваження. Окремі розділи повісті вперше друкувалися на сторінках журналу „Правда”. Численні оповідання О.Стороженка та його повісті й романи певною мірою сприяли розвитку української культури і виповнили літературний процес 60-70-х років ХІХ ст..

Література
1.     Зеров М. Олекса Стороженко // Зеров М. Твори: У 2-х тт. – т.2. – К.,1990. – с.219-224.
2.     Денисюк І. Розвиток малої  української прози  ХІХ – поч. ХХ ст.- К.,1999. - С.52-55, 77-78.
3.     Іст.укр.літ.: У 8-ми тт. – т.3. – К.,1968. – С.367-372.
4.     Іст.укр.літ.ХІХ ст..: У 3-х кн. – кн..2 / за ред. Яценка М. К.,1996. – С.199-203.
5.     Єфремов С. Історія українського письменства. – К.,1995.- С.402-403.
6.     Хропко П. О.Стороженко і його літературна спадщина // Стороженко Ол. Марко Проклятий. Повість. Оповідання. – К.,1989. – с.5-20.
7.     Хропко П. Творчість О.Стороженка у контексті української прози і літ.-крит. Думки // Рад.літ-знавство. – 1989.-№9. – с.16-23.
8.     Пойда О. Роман „Марко Проклятий” // СІЧ. – 1995. - №11-12, с.23-27.
9.     Балушок В. Архаїчні витоки образу Марка Проклятого // СІЧ. – 1996.-№11-12. – С.73-76.
10.Поліщук Н. Дещо про міфо-ритуальні матриці у повісті Ол.Стороженка „Марко Проклятий” // Ритуал. Студії з інтегральної культорології. – Львів, 1999. – с.132 – 142.