Studentam.net.ua

Лекція №5: Пантелеймон Олександрович Куліш

   П.Куліш – відомий сьогодні представник української літератури другої половини ХІХ ст. – тривалий час замовчуваний радянською ідеологією – прозаїк, поет, перекладач, літ.критик, видавець літературних видань, невтомний трудівник на ниві української критики. Він автор першого роману на історичну тему („Чорна рада”), перекладач Байрона, творів російської літератури, Біблії. Його перу належать поетичні збірки „Досвітки”, „Дзвін”, „Хуторна поезія”, „Позичена Кобза”. П.Куліш здійснив переспіви Біблійних Псалмів, відомих як Давидових Псалмів, зробив критичні огляди поточного літературного процесу у статтях „Історичне оповіданнє”, „Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги „Народні оповідання Марка Мовчка»; „Григорій Квітка (Основ’яненко) і його повісті (Слово на новий виход Квітчаних повістей); „Первоцвіт Щоголева і Кузьменка”; „Приказки Гребінки”. Він налагодив видавничу справу, що сприяло організації літературного прцесу в другій половині ХІХ ст.. З його ініціативи вийшли у світ 2-ма книгами етнографічні матеріали у збірниках „Записки о Южной Руси”, де були видрукувані і художні твори Т.Шевченка, який перебував тоді на засланні. П.Куліш видав у Петербурзі альманах „Хата” (1860), а у 1861 -1862 рр. Видавав журнал „Основа” і при цьому заявив про себе як прекрасний видавець-друкар, редактор.
   У пошуках істини П.Куліш завжди відштовхувався від протилежного і через його заперечення підходив до суті проблеми. У протиборстві внутрішнього і зовнішнього (суті та явища) народжувалися його антитези: серце – голова, минуле – сучасне, хутір – місто, Україна – Європа. Цими антитезами письменник відображає у своїх творах полі варіантність світу.
   Залежно від ситуації П.Куліш сприймав світ то як романтик, то як позивіст; то він був козакофілом, то козакофобом. Було в нього і полонофільство, і русофільство, і австрофільство з одночасною їх критикою. Незмінною залишилася лише любов до України. Безкомпромісний патріотизм П.Куліша був джерелом його україно центричного світогляду, характерними ознаками якого були генетична сердечність українців, патріархальні звичаї, землеробська к-ра, християнська релігія.
   Будучи вільним слухачем Київського університету (1837 – 1839 рр.), познайомився з М.Костомаровим, В.Білозерським, згодом із Т.Шевченком під час його першої подорожі на Україну, зійшовся з членами Кирило-Мефодіївського Братства.
   У 1847 р. був арештований за його тісний зв’язок із членами Братства, і висланий на 3 роки у Тулу. Звільнений П.Куліш у грудні 1850 р. із забороною працювати в освіті та друкувати власні твори. Та, незважаючи на заборону у 1857-1858 рр. видав двотомний збірник етнографічних матеріалів „Записки о Южной Руси”; який Т.Шевченко назвав „прекраснейшим, благороднейшим трудом”, „бриллиантом в современной истории литературы»; альманах «Хата»; книжки для всенародного читання – «метелики» -  твори Марка Вовчка, Т.Шевченка; журнал «Основа» (1861-1862 рр.), всього 10 чисел, в яких публікувалися твори Т.Шевченка (анонімно), Марка Вовчка («Народні оповідання»), С.Руданського, О.Стороженка, П.Кузьменка, Ганни Барвінок та ін. Тут були надруковані «Листи з хутора» П.Куліша, з яких постає концепція ідеалізації хутора та його статті про українських письменників (Г.Квітку-Основ’яненка, Є.Гребінку, Я.Щоголева, П.Кузьменка, Марка Вовчка).
   Закриття журналу «Основа», який у 60-х роках відігравав роль організатора літературного процесу спричинений неузгодженими діями членів редакції, особливо В.Білозерського і П.Куліша,  матеріальною (фінансовою) скрутою, ідеологічними утисками редакції у переддень Валуєвського циркуляру.
   Після занепаду видавничої справи П.Куліш переїжджає на хутір Мотронівка. Однак ідеалізувати хутір теоретично було легше, ніж, жити хуторянським життям. Тому разом з дружиною П.Куліш перебував у цей час у злиднях. Більше того – його хутір спалили. В огні пропав переклад Біблії.
   У 1868 – 1871 рр. П.Куліш жив у Львові. Підтримував тісні стосунки  з Ол., Ос., В.Барвінськимим, О.Партицьким, О.Огоновським, І.Полюєм, Н.Вахнянином. Брав участь  у редагуванні журналу «Правда». І.Франко вважав П.Куліша «двигателем українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до 70-х років».
   У 1873 – 1874 рр. – П.Куліш знову у Петербурзі на чиновницькій посаді відділу Міністерства шляхів сполучення. У цей час вивчає архівні матеріали доби козаччини. Праці цього періоду («История воссоединения Руси», «Казаки по отношению к государству и обществу») засвідчують його негативнее ставлення до козацького і гайдамацького руху. Надія на покращення умов для української культури за рахунок благородних вчинків та дій освіченого самодержавства та орієнтація «на співпрацю з польською інтелігенцією Галичини» (Є.Нахлік) триває у Куліша упродовж 70-х рр. Ілюзії зникли під ідеологічним тиском проти української культури і конкретних заходів письменника – намагання видавати журнал, вилучення з продажу його збірки публіцистичних статей. Тому знову їде до Львова, де робить спроби об’єднати польську та галицьку інтелігенцію. З цією метою пише свою «Крашанку русинам і полякам на Великдень 1862», в якій закликає забути давні непорозуміння. Однак висловився тут негативно про національно-визвольні змагання як руйнівні щодо української культури, за що був критикований (І.Франком, М.Павликом, Д.Мордовцивим). Згодом зрозумів хибність своїх поглядів сам. Тому переїжджає знову у Мотронівку, де важко працює біля землі. Вечорами працює творчо: пише поезію, перекладає. Щоденник «Чорні рукописи» засвідчує його велику творчу продуктивність цього часу. На хуторі Мотронівка П.Куліш помер.
   Перший роман на історичну тему в українській літературі - «Чорна рада» був завершений П.Кулішем у 1846 р. Події пов’язані з розгромом Кирило-Мефодіївського Братства не дозволили опублікувати твір. 1850 р. була створена друга редакція твору та здійснено авторський переклад на російську мову. Цей переклад був опублікований у 1857 р. у журналі «Русская беседа». У 1857 р. роман також вийшов окремими книгами українською та російською мовами.
   В основу «Чорна рада» лягли події 1863 року: усунення черню наказного гетьмана Сомка і обрання гетьманом Брюховецького.
    Події у романі зображені у романтичній і реалістичній манерах. У романі 2 сюжетні лінії: романтична та любовна. Історична основа твору пов’язана із введенням у сюжет історичних осіб: Сомка, Тетерю, Брюховецького. Вигаданими персонажами є Тур, Леся, Пугач і навіть Шрам, незважаючи на те, що має свій праобраз з священника і воїна в одній особі. П.Куліш зустрівся у літописі Самовидця. Носієм авторської ідеї про те, що Україна повинна бути самостійною державою є у романі Божий чоловік. Через цей образ П.Куліш висловив своє негативне ставлення до черні.
   У романі порушено проблему людини і влади, особи і мас, братовбивства і мети кровопролиття, хуторянської ідилії. Важливим вузлом проблем є боротьба за незалежність України, її державність, соборність.
   У 60-х рр. П.Куліш написав низку прозових творів малих форм: «Орися», «Гордовита пара», «Про злодія у селі Гаківниці», «Січові гості», «Мартин Гак», «Сіра кобила», «Очаківська біда». Твір «Орися» став початком ідилічного оповідання в українській літературі. Його сюжет немає гострого  конфлікту, він веде в старовину, в ідилічні взаємини. Не позбавлений романтизму, у своїй основі вінмає античний мотив (шоста пісня «Одісеї»).
   В жанрі ідилії написано оповідання «Дівоче серце». «Гордовита пара», яке автор назвав бабусиним оповіданням. Останнє тяжіє до романтично-баладного оповідання.
   Як поет П.Куліш розпочинав свою творчість у 40-і роки. У 1843 р. Написав поему «Україна». Але в час Шевченкової слави не став з ним до змагання. Поетичну творчість продовжив він у шістдесяті роки, внісши в українську літературу нові мотиви і форми (сонет, поему, різнотипні філософські вірші тощо).
   Перша збірка віршів П.Куліша «Досвітки»(1862) – це переважно твори романтичного характеру про минуле України, про українсько-татарські та українсько-польські стосунки («Кумейки»), про відважного Наливайка («Солониця»), про поразку Павлюка («Дунайська дума»), про відважного Морозенка («Настуся»). Епілогом до поеми „Великі проводи” П.Куліш подав вірш «Брату Тарасові на той світ», у якому роздумує про свій обов’язок поета після смерті Кобзаря, про Б.Хмельницького. Поема «Великі проводи» вперше в українській літературі ставить питання про необхідність дотримання у будь-якій боротьбі засад загальнолюдської, християнської моралі.
   Новаторським явищем в українській літературі була збірка П.Куліша «Хутірна поезія» (1882). Прологом до неї стало «Історичне оповідання» в якому автор застерігав від руйнівної сили темних мас. Орієнтуючись на традиції європейських літератур, П.Куліш у названій збірці зробив спробу передати свої суспільно-політичні погляди поетичним словом. Композиційно збірка «Хутірна поезія» складається із 3 частин: 1 частина – «Історичне оповідання», 2 частина складається із 24 поезій, в тому числі «До кобзи», «До рідного народу, подаючи йому український переклад Шекспірових творів». До творів 2 частини (тобто віршів) П.Куліш ставить епіграфи з Біблії, Шевченка, Пушкіна, Міцкевича, Державіна. Коломийковий вірш тут відходить на другий план, використовується різностопний ямб.
   У збірці висловлено зневагу до українського народу, який втратив самоповагу, цей народ «азіат мізерний», «народ без пуття, без чести і поваги, без правди у завітах». Неоднозначне у збірці ставлення до Шевченка, подекуди звучать докори за помилки і насамперед за звеличення визвольних змагань, а найбільше за форму цих змагань – збройне повстання.
   Саме у цій збірці звучить звеличення Петра 1 та Катерини П. Дослідники вважають, що у такий спосіб П.Куліш просто протиставляв царям – сучасникам – наприклад Миколу І., якого назвав великим душогубцем освічених монархів. З особливим пієтетом оспівує поет рідне слово («До кобзи», «Рідне слово» тощо).
   І.Франко безпощадно критикував «Хуторну поезію», але вказав на прекрасні «поєдинчі місця». До них варто віднести «Молитву» як зразок філософсько-психологічної лірики. Якщо вже в першій збірці поезій «Досвітки» у П.Куліша спостерігалося прагнення вийти з-під впливу і мотивів і версифікації Т.Шевченка, то особливо про це треба говорити стосовно збірки «Хуторна поезія».
   3 частина збірки – «Зазивний лист до української інтелігенції» - це реакція П.Куліша на Емський акт. У ст. автор закликає рятувати слово рідне, своє насліддя. Вказує на вагу рідної мови у боротьбі проти денаціоналізації.
   Збірка поетичних творів «Дзвін» появилася у 1893 р. (Женева). Вона вважається вершиною творчості поета. У цій збірці П.Куліша по суті стояв на тих же позиціях, що й у «Хуторній поезії». Тому у віршах «Заспів», «З того світу», «До Тараса на небеса» та ін. він знову говорить про «руїнні гріхи», закликає очиститись, співає хвалу освіченим монархам.
   Збірка не отримала схвалення у І.Франка, Але відзначена ним була «низка віршів ліричних, особистих, тихих, як далекий гук вечірнього дзвону, а жалібний як гірська трембіта». Згодом ці твори друкувалися як такі, що не ввійшли до збірок. У збірці знову звучить мотив бережного ставлення до мови: «Отечество собі шукаймо в ріднім слові».
    Збірка «Позичена кобза» - це переспіви староукраїнських та зарубіжних творів. У 80-90-х рр. Куліш створив кілька поем. Його туркофільські настрої сфокусовані у поемах «Магомет і Хадиза» та «Маруся Богуславка» (кінець поеми згорів у Мотронівці). Вміщена тут «Іродова морока» - вертепна драма, де діють гайдамаки, московський цар, якого підтримує за руки Ірод, смерть.
   Постать П.Куліша займає особливе місце в українській культурі другої пол.ХІХ ст., як різножанрового письменника, організатора літературного процесу, культурного діяча, поборника національної ідеї.