Studentam.net.ua

§5. Спадщина авторитарної особи

   Дається взнаки авторитарно-етатистська традиція, вкорінена в усій історії, у ритуалах, дисциплінарних механізмах та дискурсі влади так званої радянської держави. У центрі цієї традиції стоїть особа, суб’єкт влади, який здебільшого визначає надправові чи позаправові правила суспільної гри. Ці правила є зворотним боком усіляких утопій, у тому числі й “утопії політичної нації”. Розгорнуте й звершене у часі визрівання комунікативних засад для стабільного існування політичної спільноти авторитарна свідомість перетворює на порожні наративи. Однією з її особливостей є прагнення створити штучну реальність, артефікований політичний ландшафт. Це — спосіб псевдолеґітимації, в якому виявляється туга за повномасштабним, добровільним визнанням прав на здійснення владних повноважень і водночас виголошує себе прихований ілеґалізм. Історія знає чимало прикладів, коли, з одного боку, є виразні ознаки жорсткої установки на адміністрування й нагляд, а з другого — створення саме штучної політичної реальності.
   Колись один з функціонерів дипломатичної місії Російської імперії у Мюнхені, більш відомий як видатний російський поет Ф.І.Тютчев, звернувся до імператора Миколи І з пропозицією утворити на державний кошт зарубіжний опозиційний журнал, в якому можна було б подавати матеріали з критикою імперського уряду та його політики. Річ у тім, що в європейській пресі виникав надто похмурий, на погляд Тютчева, образ Росії, тим часом як контрольований з Петербурґа часопис зміг би внести потрібні корективи в цей образ і таким чином забезпечити монархії бажаний зовнішньополітичний контекст. Дипломатична ініціатива поета не знайшла відгуку в Миколи І. Проте ідеї створення контрольованого опозиційного часопису судилося відродитись у радянській імперії аж 1945 року. Цього разу ініціатива походила вже від самого комуністичного імператора Йосифа Сталіна, який запропонував відомому російському письменникові Костянтину Симонову “взяти” “Литературную газету”, де час від часу з’являлись би неортодоксальні і навіть крамольні, з погляду панівної ідеології, матеріали. Причому Сталін пообіцяв критику на адресу газети з боку політбюро. Здається, цю амортизуючу роль “Литературная газета” відігравала аж до самої так званої “перебудови”.
   Але що ж означає така амортизація, про що, власне, йдеться? Практика кількох десятиліть тоталітарного режиму сформувала особливу систему інструментованого страху, центральною постаттю якої є авторитарна особа. Страх відіграє особливу роль, створюючи ефект псевдолеґітимації. Симптоматично, що дискурсивна стихія радянського повсякдення відреаґувала на цю практику досить точно, позначивши такі химери словосполученням “добровільно-примусовий”. Добровільно-примусовими були суботники, колгоспно-радгоспна панщина, святкові демонстрації. Модель гулагівського братства між катом і жертвою, що її відбиває словосполучення “добровільно-примусовий” набула за радянських часів всеохопного характеру, відіграючи роль універсального протезу леґітимації. Але й сьогодні у глибинах масової свідомості збереглось коріння цієї моделі й рудименти карального патерналізму: як туга за сильною рукою. Характерною ознакою цього типу особи є ірраціональне ставлення індивіда до авторитету. Визнання виняткових прав зверхника дає індивідові також можливість психологічної рівноваги. Підкорення й субординація є, по суті, радикально редукованим способом орієнтації у суспільному довкіллі. Він також надає індивідові можливість уникнути обтяжливої ситуації вибору, уникнути загрози перетворитись на мішень для численних запитань. Адже запитання, цей спосіб артикуляції соціальної невлаштованості, постає як деперсоналізований образ влади, різноманітних стихій примусу. Ця редукція виступає водночас умовою й наслідком соціального реґулювання. Проте субординація й підкорення стають всеохопними щодо особи, позаяк індивід у своєму ірраціональному пориві визнає примус стосовно себе і в такий спосіб латентно прагне бути суб’єктом цього примусу. Частина волі до влади, аґресивності при цьому поглинається, сказати б, “любов’ю до ката”, тим часом як решта знаходить вихід у формуванні образу ворога або чужого, тобто того, з ким авторитарна особа себе не ідентифікує.
   Фактично й етнонаціональна, й етатистська версії леґітимації посткомуністичної влади спираються на соціально-психологічні рефлекси авторитарної особи. “Любов до ката” планується на ідеологічному рівні шляхом нав’язування персоналізованих образів сили й відповідає мазохістському імпульсові індивідів. Звідси випливає, з одного боку, прагнення підпорядкувати цим образам увесь правовий механізм, а також демократичний жарґон, а з другого — з’являються мрії про ідеального наглядача, налаштованість на “міцну руку” тощо.
   На рівні горішнього урядовництва страх перед чужим, іншим, перед таємницею й непередбачуваністю іншого, трансформуючись у адміністративну аґресію, завжди виявляється у прагненні створити кришталево прозорий образ, опертись на конечні точні поняття. Згідно з ними світ поділяється на формальні, вкрай схематизовані сфери, позбавлені будь-яких зв’язків з їхнім об’єктом, життєвим світом. Виникає своєрідний надреалізм, коли все суспільне довкілля — це лише предмет нагляду й маніпуляції за допомогою умоглядних взірців. При цьому складається така формула влади, яка передбачає іґнорування невизначеності, темряви, тобто усього того, що не вкладається у межі взірця.
   Можна сказати, що з погляду ладного визнати “сильну владу” індивіда остаточна невизначеність суспільних взаємин, притаманна демократії ситуація перманентного вибору сприймається як загроза авторитарно-патерналістським почуттям. Саме тому він готовий підтримати адміністративну аґресію, в такий спосіб ідентифікуючи себе із владою і закладаючи ґрунт для псевдолеґітимації, тобто силової леґітимації.
   Проте приклад із “Литературной газетой” засвідчив, що окреслений вище механізм функціонування авторитарної свідомості зазнає неминучої кризи, а отже зазнає кризи й авторитарний тип особи. Прагнення влади до тотального опрозорення простору своєї дії, до надреалізму врешті-решт призводить до необхідності включати до сфери чистої адміністративно-державницької уяви конкретні форми виявлення соціальної незгоди. Ба навіть провокувати незгоду для підживлення аґресивності, приспаної надміром цвинтарного порядку. Стан такої кризи добре окреслено у відомому історичному оповіданні Ю.Тинянова “Підпоручик Кіже”. Пригадаймо, як імператор Павло І — один з головних персонажів цього оповідання — відкриває для себе секрет, “як зужити зраду й порожнечу”: “запровадити точність і досконале підпорядкування... Запрацювали канцелярії. Вважалось, що собі він бере владу лише виконавчу. Але якось так траплялось, що виконавча влада плутала усі канцелярії, і тому були: сумнівна зрада, порожнеча й лукаве підкорення”.
   Авторитарна свідомість повсякчас приречена відтворювати предмет своєї стурбованості й відчувати недовіру до образу, який позначає або репрезентує такий предмет. Один із найнадійніших способів (з погляду авторитарної свідомості) ґарантувати ясність розуміння й сприймання, аналогічного образу, — це створення певної леґітимної бази. Іншими словами, образ “чужого” має бути легко ідентифікований відповідно до тих чи тих юридичних процедур і таким чином достатньо контрольований.
   Закон про “опозицію”, що його так наполегливо прагнули впровадити у життя ідеологи-правники з президентського оточення на початку 1995 року, на тлі посткомуністичного жарґону був логічною ланкою у функціонуванні авторитарної свідомості. Тут діяла певна інерція держави, яка забезпечувала продуктивність розподільної економіки, що й донині зберігає свою владу, чинність і ефективність, але, ясна річ, у межах занепаду, розпаду режиму. Дві технології — технологія виробництва і технологія політична — нерозривно пов’язані між собою. Адже виробляти — це означає дисциплінувати, а дисциплінувати — означає виробляти, у тому числі виробляти й слухняних людей шляхом відповідної дисциплінарної техніки.
   Це означає нав’язати особі її власну ідентичність, перетворивши вироблене у межах ідеології знання про неї на її власне зання про себе і в такий спосіб створити бажаний суб’єкт. Так здійснюється інтерналізація державного нагляду і контролю. Суб’єкт починає виробляти сам себе на основі нав’язаного йому знання про себе у вигляді всіляких наративів, сформованих офіційними ідеологами.
   Авторитарна особа була й залишається наріжним каменем такого виробництва. Разом з тим практично повністю розпалась політична технологія, яка його забезпечувала. Можна сказати, що у дисциплінарній майстерні, успадкованій від радянського режиму, зчинився справжній хаос.
   Кожна влада утверджується й існує завдяки нескінченному двобою з усілякого роду ілеґалізмами. У процесі цього двобою історично виникав й удосконалювався репресивний апарат, який за своєю суттю є знаряддям виробництва слухняних людей. Розмаїття ілеґалізмів, притаманних тоталітарному типу влади, можна зіставити із системою галузевих міністерств, які були одним з дієвих, ефективних дисциплінарних відповідників розподільчої адміністративно-командної економіки. Протягом розпаду тоталітарної системи істотно звузився реєстр ілеґалізмів. Відтворити усе, сказати б, багатство ілеґалізмів (ну, наприклад, такі ілеґалізми, як “антирадянська пропаґанда”, “наклеп на суспільний устрій” і т. д.). у нинішньому суспільно-політичному контексті практично неможливо. Водночас залишається кардинальна потреба й умова існування влади й перебудови політики як такої — це елемент опору, спротиву.