top_left_1

Studentam.net.ua

Курсові та дипломні роботи
top_right_1
top_left_2
top_right_2
top_left_3
top_right_3
§4. Рятівний етатизм

§4. Рятівний етатизм

   Вже саме слово “держава” говорить про себе досить відверто: держати — означає утримувати разом; вона є силою, що збирає людей у єдність. Держава — це оречевлена спільність народу. Це інституційно реалізований стан співжиття у вигляді війська, міліції, звичайно ж, чиновництва, вищої бюрократії, а крім того — інститутів права, моралі, традицій тощо. Тож на яких засадах ми сьогодні зібрані в єдність? Що є основою нашої державної сув’язі, що леґітимує владне утримання нас разом у державі Україна?
   Перші роки незалежності дали (від імені першої незалежної влади) свою відповідь: основою леґітимності державної влади є наша етнонаціональна єдність, наше бажання утвердитися у вигляді певної етнокультурної форми співжиття. Державність мусить бути підпорядкована реалізації національної ідеї. Закріплюється модель етнонаціональної леґітимації влади, або, спрощено, етнонаціональна модель української державності в кінці ХХ століття.
   З погляду такої моделі держава потрібна передусім для підтримки, особливо захисту, етнонаціональної спільності від реальної загрози (ззовні і зсередини) її зникнення, розчинення в інших етнополітичних утвореннях. Держава — це втілена в інституціях сила для охорони, підтримки, реалізації національної ідеї, тобто цінностей етнонаціонального культурного співжиття. Етнонаціональна модель наголошує на такому розумінні держави, коли остання розглядається насамперед як охоронна сила. Якщо йдеться про виживання України, кажуть захисники такої моделі, то ми краще згодні жити в монархічній Україні (читай — авторитарно-неототалітарній етнодержаві), аніж у так званій загальнодемократичній Україні. Гасла сильної держави, “державності” — головні ознаки такої моделі, такого розуміння сучасних завдань української держави. Етнонаціональна модель держави робить ставку на міцну державну владу. Проте держава не тільки охороняє, але мусить ще й з’єднувати, злучати, тримати разом усіх. Як із точки зору цієї моделі українська держава утримує спільноту? Що є головним принципом організації (конституції, до речі) народу в єдність держави України?
   Етнонаціональна модель виходить з того, що міжлюдська єдність уже існує: це наша, українська соборність, духовність, спільність. Адже нація як така — це духовно-кровна спільнота, вже (історично та життєво) пов’язана з собою вузлами традицій, спільної історичної долі, мови, релігії, звичаїв, походженням, територією, однією волею. Тому держава й потрібна лише як зовнішня сила, що має захистити вже наявну спільність людей, “справжніх” громадян. Й що сильніші, міцніші держава, влада, вміння примусово відстоювати вже наявну етноєдність, то ця держава краща. Сильна держава — природне гасло такої моделі.
   Але це в реальності призводить до того, що етнонаціональні державницькі уподобання підтримують суто зовнішні, бюрократичні якості та функції держави — машини владарювання та примусу. Підтримують природну жагу влади у реальної влади, у конкретної української адміністрації. Крім того, це насправді веде до дедалі більшого відчуження держави та влади від народу. Адже народ вважається за такий, що вже з’єднаний єдиною ідеєю сам собою: українська етнічна єдність уже існує. Тут державі немає чого робити, нехай її сила захищає нас ззовні, це і є, мовляв, її головна справа, нинішнє історичне завдання.
   Інерцію цих етнонаціональних проектів сильної держави спритно використав новий режим. Поступово очистивши від густого національного забарвлення попередню модель, він залишив лише одне гасло — державотворення — з епізодичними ритуальними поклонами у бік вчорашньої риторики. Йдеться, фактично, про виникнення на залишках руху національного відродження принципово нової моделі, яку слід назвати моделлю силової леґітимації державної влади, або адміністративно-неономенклатурною леґітимаційною моделлю. Національна ідея не є вже головною для завдань самолеґітимування державної влади, хоч із національною ідеєю ще заграють. Влада взагалі, мовляв, потрібна, щоб налагодити життя — економіку, політику, освіту й т. ін. — в Україні. А для цього знову-таки необхідні сильна влада, сильна держава, сильний апарат, сильне військо. Виникає ситуація, коли влада утворює певну царину автономного (в сенсі самозаконного) існування, дуже далеку від життя загалу.
   Національна ідея та ідея державотворення виявилися занадто зручною формою для владних домагань посткомуністичної доби. Але вони не є достатньою умовою для леґітимації незалежної держави наприкінці ХХ століття. Вони залишають поза увагою головний чинник сучасної державності — вільне визнання громадянами інституту держави, чим і є справжня демократична леґітимація, утвердження держави через життя, інтереси, працю, бізнес кожного окремого громадянина.
   І етнонаціональна модель держави, й адміністративно-неономенклатурна не здатні рахуватися з самоврядуванням, з громадянською самоактивністю людей. Прикладів безліч: сучасна влада вочевидь не встигає згори впливати на ті процеси, що виникають на хвилі посткомуністичних трансформацій, започаткованих скоріше не цією владою, а плином історії.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >

Замовити реферат, курсову або дипломну роботу

bottom_left
bottom_right
Studentam.net.ua © 2008-2024