Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Статті arrow Філологічні науки. arrow П’ЄСА-ПРИТЧА В СИСТЕМІ ЖАНРІВ ЕПІЧНОЇ ДРАМАТУРГІЇ
09.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




П’ЄСА-ПРИТЧА В СИСТЕМІ ЖАНРІВ ЕПІЧНОЇ ДРАМАТУРГІЇ

УДК 821. 133. 1-28. 09

Ю.В. Веремчук,
старший викладач
(Рівненський інститут слов’янознавства)

П’єса-притча в системі жанрів епічної драматургії

У статті описано основні прикмети п’єси-притчі, на основі яких вона виділяється як окремий жанр у межах епічної драматургії, крім того, порушено проблему функціонування самого терміна "п’єса-притча" в сучасному літературознавстві.

   П’єса-притча утворилися в результаті процесів міжродового та міжжанрового синтезу, які особливо активізувалися у ХХ столітті. Вона є одним із найпродуктивніших жанрів епічної драми, але, водночас, лишається мало вивченою. З’явилися лише окремі розвідки, в яких студіювання тих чи інших аспектів функціонування п’єси-притчі здійснюється в різноманітних контекстах (О.В. Журчева [1], А.С. Близнюк [2]). На сьогоднішній день не існує цілісного, системного дослідження, яке б підсумувало та узагальнило накопичений матеріал. Серед питань, що потребують розв’язання, виокремлюється потреба встановлення термінологічної чіткості стосовно самої назви жанру, а також визначення особливостей поетики п’єси-притчі, на базі яких і відбувається виділення її як окремого жанру. У статті автор робить спробу обґрунтувати доцільність використання терміна "п’єса-притча" та описати основні ознаки творів цього жанру.
   Якщо коротко окреслити генезу жанру, то слід наголосити на тому, що до виникнення п’єси-притчі призвели дві яскраві тенденції: драматизація притчі, що розпочалася у сакральних текстах та розвивалася у середньовічній драмі, та параболізація драми, яка виявляється у творах М. Метерлінка, О. Блока, Л. Андреєва та Лесі Українки. Злиття цих тенденцій відбулося у творчості Б. Брехта і призвело до появи нового жанру епічної драматургії. П’єса-притча – це п’єса морально-етичного плану з позачасовим та позаісторичним сюжетом (в основі якого може бути як запозичений, так і оригінальний матеріал), що передбачає акт співмислення автора та реципієнта, спрямований на розкриття концепції твору. Природу п’єси-притчі визначає цілий ряд атрибутивних ознак, сукупність яких уможливлює виділення її як оригінального жанру.
   Оскільки п’єса-притча є частиною жанрової системи епічної драматургії, то однією з основних її прикмет є велика питома вага епічного (оповідного) начала. У творах цього жанру розповідь про події домінує над власне дією і подієвий ряд не є самоцінним. Іншим вагомим компонентом п’єси-притчі є власне притчевість, що виступає конструктивною основою жанру. Зміст будь-якої п’єси-притчі є позачасовим та позаісторичним, незважаючи на те, що у творах досить часто конкретизується середовище, в якому відбуваються події. Подібні вказівки використовуються авторами для поглиблення універсальності п’єси-притчі. Концептуальність п’єси-притчі передбачає існування смислового центру твору поза його безпосереднім сюжетом: власне, у такий спосіб виявляється трансформація традиційного для канонічної притчі тлумачення. Розкриття концепції п’єси-притчі відбувається шляхом синтезу мислительної діяльності реципієнта та генеруючого потенціалу драматурга, й у зв’язку з цим виділяється два типи п’єси-притчі, які ми умовно визначаємо як брехтівський (концепцією твору передбачається однозначність авторського висновку) та йонесківський (у концепції твору закладено потенційну багатоваріантність висновку). П’єса-притча постає як жанр інтелектуальний, що пояснює її змістову і структурну складність. Митець не прагне примусити читача прийняти авторську позицію, а, навпаки, всіляко намагається спонукати реципієнта до вироблення власного бачення проблеми. Специфіка дидактичного наповнення п’єси-притчі спричинена впливом на мислительну діяльність реципієнта. На місці наочності морального повчання канонічного жанру з’являється деяка магістральна теза світоглядного характеру, передбачена концепцією твору і часто безпосередньо в ньому не висловлена. В основі значної кількості творів жанру лежить запозичений (неоригінальний) сюжет (тема, мотив), у ролі якого часто виступають міфи, легенди, традиційні ("вічні") сюжети. У такому разі "чужий" матеріал виступає як протосюжет, він обов’язково зазнає переробки відповідно до авторського задуму і в результаті наповнюється новим змістом, який може виявитися цілком відмінним від закладеного в першоджерелі. Місце та значення протосюжету в структурі твору визначається концепцією п’єси-притчі. Зважаючи на те, що творче використання запозиченого матеріалу належить до компетенції драматургії обробок, ми прийшли до висновку, що п’єса-притча, яка виникає на основі запозиченого сюжету, може розглядатися як одна з її жанрових форм. В іншому випадку сюжет п’єси-притчі є оригінальним, і тоді сюжет є результатом суб’єктивного перетворення дійсності драматургом. Оскільки сюжет будь-якої п’єси-притчі не є самоцінним, він часто насичується елементами умовності, інакомовлення, гротеску, фантастики, що сприяє виходу на універсальний рівень осмислення проблеми. Специфіка жанру п’єси-притчі передбачає умовне розщеплення сюжету на зовнішній та внутрішній. Зовнішній сюжет – це безпосередня розповідь про події, що відбуваються в ході розвитку конфліктної ситуації твору. Якщо п’єса-притча виникає на "чужому" матеріалі, то протосюжет (запозичений сюжет, тема, мотив) функціонує як її зовнішній сюжет. У разі відсутності протосюжету, зовнішім сюжетом є об’єктивна реальність, яка, власне, виступає джерелом появи задуму твору. Внутрішній сюжет п’єси-притчі будь-якого різновиду є втіленням її концепції і виникає з акту співпраці драматурга та реципієнта, спрямованого на осмислення проблеми твору на вищому рівні. Зв’язок між зовнішнім та внутрішнім сюжетом, перехід від конкретного одиничного випадку до узагальнення здійснюється за допомогою асоціативності, яка також забезпечує варіативність тлумачення п’єси-притчі. Ми розрізняємо первинну асоціативність (вияв волі митця по відношенню до предмета творчого пошуку) та вторинну (волевиявлення реципієнта стосовно тлумачення притчі). В обох випадках асоціативність має суб’єктивний характер.
   П’єса-притча – досить складне та багатоаспектне явище сучасної драматургії. Тому існує чимало проблем, які потребують свого вирішення. Так, наприклад, огляд існуючих досліджень засвідчив паралельне вживання кількох понять на позначення одного й того ж явища. Драматургійна модифікація притчі у літературознавчих працях називається по-різному: дослідники використовують терміни "драма-притча" [3] та "п’єса-притча" [1; 4] та "negative parable" [5] ("антипритча"). Водночас А.С. Близнюк, наприклад, хоча й оперує поняттям "драма-притча", зазначає, що по своїй суті такий твір є "п’єсою"[2]. З огляду на це, а також на те, що зразком жанру вважаються твори Б. Брехта, які він визначав як "stücke" (у перекладі з німецької "п’єса"), ми вважаємо більш обґрунтованим використання терміна "п’єса-притча". Він більше відповідає специфіці творів цього жанру: їм властиве відчутне послаблення значущості безпосереднього подієвого ряду, оскільки в основі п’єси-притчі лежить оповідь про події, а драма передбачає активне насичення твору власне діями. На нашу думку, тут йдеться про модифікацію драматичного начала, коли на передньому плані перебуває не дія, а "напружене переживання якоїсь дисгармонії" [6: 56].
   На увагу заслуговує питання доцільності розмежування п’єси-притчі та п’єси-параболи. Підставою для нього стала наступна думка: для параболи необхідним є звертання до конкретно-історичних подій (А.С. Близнюк умовно визначає параболу як ангажовану притчу), хоча притча такого співвіднесення не потребує. На нашу думку, виокремлення п’єси-параболи як жанру не має достатньо вагомого підґрунтя. Універсальність п’єси-притчі передбачає, що поставлена в ній проблема буде актуальною для реципієнта не залежно від конкретики історичної реальності, в якій він перебуває. Однак, універсальність не тотожна абстракції, оскільки п’єса-притча безперечно має свого адресата: вона спрямована до кожного окремого читача. Так, дія комедії (авторське визначення) "Що той солдат, що цей" Б. Брехта розгортається в індійському порту Кількоа, проте ні вигадана назва порту, ні зазначений автором жанр твору не завуальовують змісту п’єси. Насправді ж географічна локація дії не цікавить Брехта: назви міст та країн мають у творах той самий умовний характер. Брехт, щоразу переміщуючись у часі та просторі, розповідає про людину, суспільство та людство взагалі, але в центрі уваги – проблеми сучасного йому суспільства. Позаісторичне звучання притчі передбачає виникнення асоціацій між зображеними подіями та конкретними історичними моментами у житті суспільства.
   Водночас, співвіднесення сюжету параболи лише з тими чи іншими подіями є доволі умовним, оскільки концепція п’єси не вичерпується конкретним тлумаченням. Очевидно, наприклад, що у п’єсі "Добра людина з Сичуані" Б. Брехт розповідав про проблеми сучасного йому суспільства і, безперечно, у творчості німецького драматурга знайшли вираження його світоглядні позиції. Проте п’єса не втратила актуальності і в наш час, більше ніж через півстоліття після написання, що свідчить про її універсальний характер. Таким чином, відмежування п’єси-параболи від п’єси-притчі було, як нам здається, продиктоване факторами суб’єктивного характеру. Сьогодні настав час досліджувати творчість Брехта-митця, чиї п’єси стали першими у двадцятому столітті п’єсами-притчами. Термін "парабола" в цьому випадку може бути вказівкою на структуру художнього твору, щоб засвідчити своєрідну двоплановість, властиву притчі.
   Існує й чимало інших проблем, які можуть стати предметом наступних студій. Об’єктом літературознавчих розвідок, зокрема, може бути розгляд таких питань: п’єса-притча та проблема суб’єкта творчості, особливості функціонування жанру п’єси-притчі у контексті постмодерністської драми, а також вияв притчевості у драматичних творах з урахуванням їх стильової специфіки. П’єса-притча – жанр, що динамічно розвивається, і подальша його еволюція висуватиме нові проблеми, які будуть вирішуватися в наступних літературознавчих працях.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Журчева О.В. Жанровые и стилевые тенденции в драматургии ХХ века: Учебное пособие. Самара: Изд-во СамГПУ, 2001. – 148 с.
2. Близнюк А.С. Притчово-алегоричний напрям в епічній драмі: Дис.... канд. філол. наук. – Житомир, 1995.
3. Фролов В.В. Судьбы жанров драматургии: Анализ драм. жанров в России ХХ века. – М.: Сов. писатель, 1979. – 423 с.
4. Михайлова А.А. О художественной условности. – М.: Мысль, 1966. – 319 с.
5. Anders G. Being without Time: On Beckett’s Play Waiting for Godot. Translated by Martin Esslin and revised by the author. Originally published in Neue Schweizer Rundschau. – January, 1954.
6. Поляков М.Я. Вопросы поэтики и художественной семантики. – М.: Сов. писатель, 1978. – 446 с.

Матеріал надійшов до редакції 16.03.2006 р.

Веремчук Ю.В. Пьеса-притча в системе жанров эпической драматургии.
В статье рассматриваются основные особенности пьесы-притчи, которые позволяют выделить её как жанр эпической драматургии. Автор также обращает внимание на проблему употребления термина "пьеса-притча" в современном литературоведении.

Veremchuk Yu.V. Parable play in the genre system of epic drama.
The article focuses upon the main features of parable play which enable to define it as a genre of epic drama. The author also considers the problem of using the term ‘parable play’ in literary criticism.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016