Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Статті arrow Філологічні науки. arrow СЕМАНТИКО-ЕСТЕТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ КОЛІРНОГО ЕПІТЕТА У ПОЕЗІЇ ЛЕСІ УКРАЇНКИ
10.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




СЕМАНТИКО-ЕСТЕТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ КОЛІРНОГО ЕПІТЕТА У ПОЕЗІЇ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

УДК 408. 53:8-1

І.М. Бабій,
кандидат філологічних наук, доцент
(Тернопільський педуніверситет)

Семантико-естетичні особливості колірного епітета у поезії Лесі Українки

У статті проаналізовано особливості семантики і стилістичного функціонування колірних епітетів у поезії Л.Українки. Охарактеризовано кольоровживання поетеси, виявлено ознаки її індивідуального стилю.

   Є письменники, чиї твори можна читати і перечитувати по кілька разів, одержуючи при цьому не тільки естетичну насолоду, а й пізнаючи глибину образів, думок, проблем, захоплюючись способами їх художнього вираження, відкриваючи все нові грані непересічного таланту автора. Таким митцем є Леся Українка, її творчість стала видатним явищем світової літератури. Відомими є висловлювання І.Я.Франка про талант Лесі Українки, зокрема у статті “З останніх десятиліть ХІХ ст. ” він писав: “Говорячи про українських поетів цієї доби, може на першім місці прийдеться поставити Лесю Українку. Це талант сильний, наскрізь мужній, хоч не позбавлений жіночої грації і ніжності” [1:519].
   Письменниця залишила велику творчу спадщину, що є результатом її клопіткої праці у різних галузях:поезії, драматургії, прозі, літературній критиці, публіцистиці, фольклористиці. Але найсильніше її талант виявився у ліриці, у листах вона сама себе називала ліриком. Саме в поезіях Леся Українка виливала свої думки й переживання, відгукувалась на суспільні події тощо, послуговуючись багатими словесно-виражальними можливостями української мови. Її поетичне мовлення відзначається геніальністю висловленої думки, влучністю, добірністю образних засобів, серед яких своєю ідейно-художньою силою виділяються епітети. Особливе естетичне навантаження у віршах Лесі Українки мають епітети з колірною семантикою, які, крім зорової інформації, виконують важливу ідейно-виражальну роль.
  Леся Українка, як і І. Франко, М. Коцюбинський, О. Кобилянська та інші письменники, у своїх творах зверталася до засобів суміжних видів мистецтва, уважна була і до світу фарб. Пізнавши важливу емоційно – експресивну роль назв кольорів у словесній тканині вірша, вона сама висловлює своє ставлення до застосування цих лексем у поезії “Напис в руїні”, в якому пише:

Якби я всіма барвами владала,
то я б на барву барву накладала
і малювала б щирим самоцвітом,
отак, як сонечко пречисте літом,
домовили б проречистії руки,
чого домовить не здолали гуки.
І знав би ти, що є в душі моїй...
Ох барв, і струн, і слів бракує їй...[2:236].

   Хоча й говорить поетеса, що має жаль за тим, що не знає усього багатства кольорів, однак її палітра фарб не є бідною. Л. Українка вводить цілі синонімічні ряди основних назв кольорів, наприклад: червоний – кривавий, багряний, огнистий (багрянії зорі”, “криваві осінні рожі”, “цвіт з гранати огнистий”); сірий (ахроматична назва) - сивий, сизий; голубий – блакитний, небесний тощо.
   Інколи авторка подає поряд кілька означень з колірним значенням з метою уточнення зорової інформації, наприклад: “молочно біла мла“небесне синє склепіння”; або підсилення смислової ваги попереднього означення, наприклад: “в холодній, білій сніговій труні”. Для передачі забарвлення поетеса активно використовує іменники з інших тематичних груп на зразок: на позначення червоного – назви кров, граната, огонь, рубін; білого – сніг, мармур тощо.
   Кольороназви у поезії Лесі Українки мають різне граматичне оформлення. Крім прикметників, колір часто позначають дієслова: “здалека чорніє ліс”, “сніги біліють” та ін.; іменники “дай, матінко, злота й блакиту, нехай же я буду ясна”, “позолота блискуча в пустині” (колір піску) а ін.; прислівники (рідше): “як там рівно, ясно, біло (у світі – І.Б.) ”, “буде чорно, як у гробі” та ін. Хоча тут колірна номінація уже нашаровується на визначення предмета, дії, процесу, ознаки дії і не є їх основною функцією.
   Прикметники-кольороназви часто мають повну нестягнену форму, напр.: “зеленії луки”, “сивії брови”, “білії намети”, “золотеє багаття” та ін., властиві фольклорним творам. Вплив народнопоетичної традиції і її, зрештою, наслідування простежується й у вживанні постійних епітетів: “ясний місяць”, “синєє море”, а також назв із здрібніло-пестливими суфіксами -еньк-, -есеньк-, напр.: “листок зелененький”, “руки біленькі”, “сіреньке небо”, “білесенький цвіт” та ін.
   У поетичному мовленні Лесі Українки велику групу становлять складні кольороназви, серед яких є:
   а) назви, що передають відтінки кольору, вказують на ступінь його насиченості, напр.: “ясно-блакитний туман”, “темно-синє узгір’я” та ін.;
   б) назви, що передають колір з додатковим відтінком. Значення таких кольороназв уточнюється основою відносного прикметника, напр.: “криваво-червона стяга” та ін.;
   в) назви, що містять поєднання основ двох назв кольорів і виражають проміжні кольори, позначають переходи, змішування барв, напр.: “злотисто-рожева світова зоря”, “срібно-блакитна площина”, “злото-багряна верба”;
   г) емоційно-підсилюючі позначення, що супроводжуються колірною деталізацією; вони часто є індивідуально-авторськими. Так, у Лесі Українки зустрічаємо “дзвінко-сріблисті соловейкові пісні”, “блакитно-перлисту дорогу”, “мертво-зелену смугу”, “злотоіскристі піски” та ін. Такі назви є виразниками оригінального стилю поетеси;
   г) композити, які передають сталу, повторювану в часі ознаку предмета чи явища, напр.: “біловійний туман”, “білогриві вали”, “срібнокудрі хвилі” та ін. Такі назви у Лесі Українки переважно побудовані на перенесенні, є метафоричними; і також є індивідуально-авторськими, свідчать про багатство творчої уяви поетеси.
   Крім назв, що позначають конкретну колірну ознаку, у поезії Л.Українки є назви, що характеризують забарвлення предмета, не вказуючи на конкретний характер кольору, напр.: ясний, світлий, блідий, темний, тьмяний, барвистий (квіти барвисті”, “тьмянії вікна”) тощо. Вживає поетеса й іменники, які позначають сукупну колірну ознаку (барва, краска, веселка), напр.: “як те залізо, що біліє біллю, змінивши на страшнім вогні три барви”, “краскою непевною пала”, “барвою й пахом вродливиця... красила садок”, “де веселка така ясна, щоб не здалась блідою супроти вас” та ін.
   У поезії Лесі Українка найчастіше вживає такі колірні означення: блакитний, золотий, рожевий, білий, срібний, чорний, які, на наш погляд, є концептуальними для її творчості. Взагалі поетеса у своєму кольоровживанні дотримується традиційної символіки кольорів, зокрема, чорний – це колір журби, смутку біди; червоний – часто колір крові, доповнює назва кривавий; білий символізує світло, радість, спокій; зелений – життєрадісний, оптимістичний тощо; як і загалом кольори світлої гами – радісні, життєстверджуючі, а темної – сумні, журливі.
   Яскраво це простежується у пейзажній ліриці авторки, зокрема у циклах ”Подорож до моря”, “Кримські спогади”, “Кримські відгуки”. Багатством кольорів наповнені її прекрасні описи природи. Світлі колірні деталі доповнюють зображення “краси України, Поділля”. Тут і “лани золотії”, “ярочки зелененькі”, “гори веселі й зелені долини”, “ясно-блакитний туман”. Однак Леся Українка належить до таких письменників, які не є співцями тільки природи. Поетеса ніколи не абстрагується від реалій життя. Подаючи прекрасні пейзажні замальовки, вона в центрі своїх поезій ставить людину з її радощами і бідами. У пейзажному циклі “Подорож до моря”, захоплюючись красою Поділля, авторка пише: “Здається, що зроду недоля, що горе тебе не знавало” [2:65], але вони є, як є “латані ниви Волині”, як є “лихо наземне”. Романтичним, захоплюючим є опис морської подорожі, домінантні тут є назви світлої гами: “синє море чудово так грає, його сонечко пестить кохано, красним-ясним промінням вітає”, “блакитно-перлиста дорога зостається за кораблем”, “срібнокудрії хвилі” [2:67]. Авторка опоетизовує море, “без краю просторе, руху повне і разом спокою”:

Забуваю і щастя, і горе –
Все наземне, - з’єднатись з тобою
Я жадаю на час, на годину,
Щоб не бачить нічого на світі,
Тільки бачить осяйну долину.
І губитись в прозорій блакиті! [2:67].

   Так поетеса передає час блаженства, насолоди, заспокоєння, звертаючись до назви блакитний. Взагалі ця кольороназва є концептуальною для творчості Лесі Українки. Ми зустрічаємо і “блакитні троянди”, “блакитну нічку”, “блакитне сіяння”, “блакитне світло”, “блакитну весняну мрію”, “блакитну кров” та ін. Епітет у таких сполученнях є метафоричним. Прикметник блакитний у поезії Лесі Українки найчастіше виступає зі значенням “радісний, заспокоюючий, звеселяючий”, інколи це символ “нездійсненної мрії”, що перегукується з традиційним поглядом на голубий (блакитний), що вживаються без стилістичного розрізнення, у світовій поезії к.XIX - поч.XX ст. У віршах Лесі Українки цей епітет переважно виконує емоційно-експресивну роль, виражає піднесений настрій ліричного героя.
   У “Кримських спогадах” авторка як вправний художник подає таку світлу, захоплюючу картинку: “ясне небо”, “білії хмаринки”, “в’ється злотиста стежечка”, на “синьому морі вітрила білі, хвилечка перлиста”, навкруги “світло рожеве і срібне”. “Певне, се країна світла та злотистої блакиті”, - стверджує поетеса, але це не є ілюзії, відвертання від реальної дійсності, і тому, тут же, у цій строфі, Леся Українка пише: “Певне, тут не чули зроду, що бува негода в світі” [2:71].
   Людина невіддільна від природи. Леся Українка нерідко зіставляє стан природи і душевний стан ліричного героя, застосовуючи при цьому кольоропозначення, напр.:

Гори багрянцем кривавим спалахнули,
З промінням сонця західним прощаючись, -
Так моє серце жалем загорілося,
З милим, коханим моїм розлучаючись [2:122].

   Назви багряний, кривавий як кольори крові підсилюють тривогу, розпач героїні, яка розлучається з коханим.
   У поезіях Лесі Українки поряд із зображенням біди, горя, трагізму життєвих ситуацій бідного люду прочитується оптимістичний настрій самої авторки. І тому вірші Лесі Українки часто побудовані на певному зіставленні чи протиставленні, що є особливістю її індивідуального стилю. Нерідко такі протиставлення підсилюються колірними епітетами, що часто стають засобом контрастного зіставлення, наприклад, у вірші “Поет під час облоги”:

Усе одбивається в пісні, як в морі:
Рожевая зоря й червоная кров,
І темна ненависть, і ясна любов,
І пломінь пожару, і місяць, і зорі.
Та пісня, як море, і стогне, й рида,
І барвами грає, і скелі зриває...
Навколо них розпач хаосом чорніє,
Над ними веселка надій променіє [2:97] ,–

так оптимістично завершується вірш. У наведеному контексті простежуємо цілі ряди зіставлення кольороназв, що викликані певним ідейно-художнім навантаженням у контексті, зокрема, це: рожевий – червоний, темний – ясний, чорний – кольори веселки.
Інколи зіставляються й протиставляються назви, які, здавалося, не можна розглядати як протилежні. Наприклад, у контексті:

Навіть муза боїться вступити сюди,
В сей осінній туман небарвистий,
Кличе здалека: “Встань і за мною ходи
Тим шляхом, що сіяє сріблистий” [2:117].

   Сріблистий шлях – це шлях щастя, радості, що протиставляється сумному, “небарвистому”; тобто колірні лексеми у поезії Лесі Українки часто набувають нових значень, спостерігаємо розширення семантичної структури прикметників з колірним значенням.
   Колірні означення у поезії Лесі Українки нерідко виконують характеристичну роль, можуть виражати соціальний стан героїв. Зокрема, в описі народу переважають сірі, темні тони – це “сива юрба” у “простих, темних шатах”, живуть бідні люди у “чорних”, закурених... будинках, суворих та непишних”, а з їх вікон визирають, “мов привиддя, якісь бліді, невільницькі обличчя. А над усім той дим, ... що не гризе очей, ... а тільки небо ясне застилає, і краде людям сонечко веселе, п`є кров з лиця, і гасить людський погляд, і барви всі рівняє сивизною” [2:225]. Переважаючими в описі бідного люду є назви чорний, сірий, сивий, блідий. Яскраві, світлі тони характеризують багатіїв, їх одяг.
   Особливістю кольоровживань Лесі Українки є й те, що колір у неї не є чимось сталим, незмінним. Ми спостерігаємо переходи, переливання барв, зумовлені чи зміною освітлення, чи пори року тощо, наприклад: “А восени ... Яка журба.., тоді й плакучая верба злото-багряна стане. Коли ж суворая зима покриє барви й квіти – на гробі їх вона сама розсипле самоцвіти” [2:216]; настане осінь – “І зчорніють червоні троянди, наче в ранах запечена кров” [2:216] та інші. Динаміка, рух часто досягається дієсловами з колірною семантикою, наприклад: “вид як сніг збілів” тощо.
   Творчій манері Лесі Українки властиве якнайточніше, якнайвлучніше описати зображуване, з одного боку, а з другого, - створити образ. З цією метою поетеса свої колірні епітети підсилює ще порівняннями, - таким чином, створює цілі картини, здатні викликати відповідний настрій у читача, але, на наш погляд, такі порівняння переважно вносять тривогу, смуток в оповідь, наприклад: “Бачу я вогонь червоний, наче сонце, що конає у молочній білій млі [2:282]; “ його промінь червоний, сумний... мов пожежа на небі горить” [2:36] та ін.; або ж подає поряд з колірним епітетом цілий ряд інших, наприклад: (постать генія – І.Б.) легка, блакитна, прозора і невиразна, як мрія” [2: 60].
  Інколи опис може бути повністю побудований на кольоропозначеннях, наприклад, опис осені:

Рветься осінь руками кривавими
До далекого сонечка любого;
Кров на шатах препишних шаріється,
Оксамит і парчу залива [2:216].

   Але знову ж відчувається експресія малюнка; Леся Українка не просто описує, вона впливає на читача, створює певне враження, настроює.
Однак улюбленою порою для поетеси, на наш погляд, є весна: авторка її опоетизовує у багатьох віршах, лейтмотивом яких є думка, що весна – життєдайна сила, непереможна, всевладна. Леся Українка часто називає її золотою, хоч звичним є для нас “золота осінь”:

Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота! [2:39].

   Тут метафоричний епітет золотий набуває значення “веселий, життєстверджуючий. ” “Золота весна” символізує надію на краще життя. Ясна краса весни принесе життя всьому темному, сумний настрій людини зміниться на веселий, бо весна “співає про любов, про молодощі, радощі, надії” (“Стояла я і слухала весну”).
   Загалом, говорячи про кольористику Лесі Українки, треба зауважити, що створювані поетесою колірні образи не є спеціально надуманими, нафантазованими, вони реальні, життєві. Авторка не придумує незвичні колірні епітети, оригінальність, специфіка її епітетів у тому, що ці засоби є влучними, тонкими, вони органічно вплітаються в контекст вірша, відзначаються винятковою експресією і здатністю створювати мальовничі, пластичні образи. Активно виконуючи емоційно-експресивну роль, колірні епітети відштовхуються від народної символіки кольорів, від усталених традицій українського кольоровживання. Зло, горе, сум, туга асоціюються із чорним, темним, наприклад: “і чорна, мов те горе, була її коса” [2:342]; “темна туга і досада” [2:310]; “було б життя, як темна ніч, сумним” [2:32] тощо; а радість, любов, мрії, надії – із рожевим, золотим, срібним, блакитним, наприклад: “щастя колишнього хвилі злотисті” [2:64], “вже зникла рожевая мрія моя...туди де, злотисто-рожева світова зоря” [2:56], “червоний, золотий (у значенні “радісний”) день” [2:267], “багрянець мрій” (індивідуально-авторська назва) [2:247] тощо. Про оптимістичний заряд подій поезій Лесі Українки свідчить активне вживання назв кольорів світлої гами.

Список використаної літератури

1. Франко І.Я. Зібрання творів: У 50 т. – К., 1984 – Т.41. – 679 c.
2. Українка Леся. Твори в 2-х т. – К: Наук., думка, 1986. – 605 c.

Матеріал надійшов до редакції 21.12.2000 р.

Бабий И.М. Семантико-стилистические особенности цветовых эпитетов в поэзии Леси Украинки.
Исследование посвящено анализу особенностей семантики и стилистического функционирования цветовых эпитетов в поэзии Л.Украинки. Охарактеризировано цветоупотребление поэтесы, выявлены признаки её индивидуального стиля.

Babiy I.M. Semantic and stylistic peculiarities of the epithets denoting colour in Lesya Ukraїnka’s Poetry.
The article gives a broad analysis of the peculiarities of semantic and stylistic functioning of the epithets denoting colour in Lesya Ukraїnka’s poetry. The aspects of the individual style have been characterized.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016