Studentam.net.ua

Лекція №6: Марко Вовчок - Марія Олександрівна Вілінська

   Марко Вовчок – Марія Олександрівна Вілінська – українська, двомовна письменниця, яка опублікувавши свої «Народні оповідання» у 1858 р. зразу стала визначним майстром. За сприянням Куліша, який надрукував у журналі «Основа» №1 (1861) 11 оповідань стала відомою письменницею не тільки Україні. «Народні оповідання» були наступного ж року (1862) перекладені російською мовою. Вони стали улюбленими книгами українського і російського читача.
   Народилася Марія Вілінська в Орловській губернії в Єкатеринівці у поміщицькому маєтку. Виховувалася у Харкові. Рано ставши сиротою, перебувала переважно при тітці в Орлі, яка тримала літературний салон. Батько Марії Вілінської походив із українського (є думка, що із білоруського?) поміщицького роду. Виховувалася також у Харкові в інституті благородних дівчат. В Орлі познайомилася із Опанасом Марковичем, який тут завершував своє вигнання (заслання) як кирило-мефодієвець і часто заходив у салон тітки.
   Літературне ім’я - Марко Вовчок - взяла Марія Вілінська, від прізвища свого чоловіка Опанаса Марковича. Недаремно І.Франко називав її у своїх статтях Марковичкою або Марковичевою. Такий псевдонім ввійшов у літературу разом з „Народними оповіданнями”, які були видрукувані окремою книгою в грудні 1857 р., а датовані 1858 р. і стали етапною подією в українській літературі. Одинадцять оповідань, що ввійшли до першого видання книжки („Сестра”, „Козачка”, „Чумак”, „Одарка”, „Сон”, „Горпина”, „Викуп”, „Свекруха”, „Отець Андрій”, „Максим Гримач”, „Данило Гурч”, відразу привабили поставленими письменницею проблематикою, заґрунтованими на взаєминах між людьми різних соціальних, сімейних станів та їх моральністю. Збірку оповідань зразу ж після її виходу високо оцінили П.Куліш, який був її редактором і видавцем, М.Костомаров, Ф.Достоєвський, І.Тургегєв, який того ж року переклав „Народні оповідання” російською мовою.
    Фабули до своїх творів Марко Вовчок записувала під час фольклорної експедиції, в якій перебувала разом з чоловіком, від жінок, переважно колишніх кріпачок. У зв’язку з цим у літературі виникла дискусія щодо авторства „Народних оповідань”.
   Основна тема оповідань – нещастя жінок. Станова(класова) приналежність тут буває лише своєрідною вихідною позицією для сюжету. Далі авторка майстерно перебудовує хід думок, щоб показати, що кріпачка (вона ж оповідач) має душу, що ця душа дуже тонка, що вона вміє бути доброю, вірною, вміє глибоко любити і страждати.
   Друге видання „Народних оповідань” (другий том) було доповнене такими творами, як: „Сон”, „Свекруха”, „Чумак”, „Чари”. Основою до написання цих творів стали українські народні пісні.
   „Народні оповідання” Марка Вовчка перебувають у своєрідній „внутрішній єдності” (М.Драгоманов) із „Рассказами из русского народного быта» (1859). Однак у російськомовних творах письменниці відчувається глибше проникнення у суть суспільних відносин, тобто кріпацьку неволю. Так, спостерігається особлива традиція Маші, Катерини, Ігрушечки в тому, що вони невільниці-кріпачки. Їхня доля у руках панів.
   Повість „Інститутка” присвячена Т.Шевченкові (1859), вперше появилася у друці російською мовою. Її переклав і надрукував у журналі „Отечественные записки” І.Тургенєв. У 1862 р. у більш повному обсязі повість була надрукована у журналі „Основа”. Про повний текст твору навіть тут не доводиться говорити. Сьогодні твір налічує 47 розділів.
   „Інститутка” – повість антикріпосницького спрямування -  засвідчила утвердження реалізму не лише у творчості Марка Вовчка, але у всій українській літературі. Типова представниця народу Устина – кріпачка. Вона знаходиться у вирі подій, про які розповідає. Отже, картини із життя кріпаків та їх кріпосників знає до тонкощів. З оповідачкою Устиною та її оцінкою подій, фактів із життя кріпаків співпадає позиція авторки. Антикріпосницька спрямованість „Інститутки” -  це не лише внутрішній спротив проти гноблення людини людиною. Вона проявилася у діях Прокопа, який підніс руку, щоб захистити Устину, а також у спробі Назара рятуватися втечею. Такими активними діями персонажі повісті Марка Вовчка споріднені із Шевченківськими героями.
   Побудова сюжету „Інститутки” відзначається однолінійністю із деякими відгалуженнями.
   Одним із кращих творів у спадщині Марка Вовчка є російськомовний роман „Записки причетника”, в якому письменниця на перший план виводить життя ченців та духівництво. Судження оповідача – послушника Тимохи, майстерне зображення побутових епізодів підводить читача до думки: зображене у романі духовенство не відповідає своєму високому покликанню, не є насправді добрим пастирем для народу. Шукачами правда у складних перипетіях роману виступають Софроній і Настя. У творі порушено актуальні світські проблеми, пов’язані із скасуванням кріпосного права. Своєрідністю твору є те, що оповідач – послушник – ніби й дотримується семінарського стилю (часто вживані старослов’янізми, урочисто піднесений тон розповіді), але вставні епізоди, які часто вводиться у текст, підсилюють проблемність тогочасної соціальної дійсності.
   „Записки причетника” – незавершений твір, окремі розділи загублені. Тому тут для читача багато незрозумілих натяків і вчинків персонажів, обірваних сюжетних ліній.
   Роман „Живая душа”, присвячений злободенним темам літератури кінця 60-70-х рр.: показу становлення нових людей – борців за народні права та розвінчанню „напускного демократизму”. У романі виведено ряд образів, яких можна характеризувати як ренегатів визвольного руху, які прикривалися чужими фразами про свою любов до народу, а насправді були по-злочинному байдужі до нього, Часто ставали зрадниками його інтересів. У салоні Ярославської таким є Роман Квач, Павло Іванович та ін. На противагу їм авторка виводить образ Маші – „живої душі”, - яка виходить на шлях самостійної праці та боротьби.
   „Живая душа” – складний, багато проблемний роман соціального характеру. Він має складну канву сюжетних ліній, які концентруються навколо основної – історії формування характеру нової жінки.
   На жаль, під час публікації роману в „Отечественных записках” частина роману (розділи викривального пафосу) була вилучена редактором і пропала.
   Марко Вовчок відома в українській літературі як перекладач російської, французької та ін. літератур, автор жанру казки. Твори письменниці також перекладені багатьма мовами світу.

Література
1.     Франко І. Марія Маркович (Марко Вовчок). Посмертна згадка // Франко І. Твори: У 50-ти тт. – Т.37. – К.,1982. – С.276-279.
2.     Зеров М.Марко Вовчок (з лекції) // Зеров М. Твори: У 2-х тт. – Т.2. – К.,1990. – С.224-235.
3.     Зеров М. Прозаїки «Основи» (1 лекція) // Зеров М. Твори: У «-х тт. – Т.2. – К.,1990. – С.224-235.
4.     Білецький О. Українська проза 1 пол.ХІХ ст.: від Квітки до прози «Основи» // Білецький О. Зібр.тв.: У 5-ти тт. – Т.2. – К.,1965. – С.148-197.
5.     Куліш П. Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги «Народны оповыдання» Марка Вовчка» // Куліш П. Твори: У 2-х тт. –Т.2. – К.,1989. – С.477-484.
6.     Дорошкевич О. «Народні оповідання» Марка Вовчка. Том 1 та том 2 // Дорошкевич О. Реалізм та народність української літератури ХІХ ст. – К.,1986. – С.209-236.
7.     Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ – поч.ХХ ст. – К.,1999. – С.58-60; 64-74.
8.     Марко Вовчок в критиці. Збірник статей, рецензій, висловлювань. – К.,1995.
9.     Історія української літератури у 8-ми тт. – Т.3. – К.,1968. – С.393-440.
10.Іст.укр.літ. ХІХ ст.: У 3-х кн. – кн.2. / за ред.Яценка М. – К.,1996. – С.209-236.
11.Єфремов С. Іст.укр.письменства. – К.,1995. – С.404-407.
12.Возняк М. Марко Вовчок – класик української літератури // Жовтень. – 1957. - №8. – С.118-122.
13.Рудницький М. Повість Марка Вовчка  французькою мовою // Жовтень. – 1957. - №8. – С.123-126.
14.Сиваченко М. До антиалкогольної теми в українській літературі «Чортова пригода» Марка Вовчка : // Рад. літ-знавство. – 1986. - №4. – С.35-49.
15.Зорівчак Роксолана. Твори Марка Вовчка в англомовному світі // Всесвіт. – 1986.  – С.135-136.
16.Фольклорні записки Марка Вовчка та Опанаса Марковича /Упоряд. Дей О. – К.,1983.