Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Історія arrow Українська державність у ХХ столітті arrow §5. Політика нацистів щодо ОУН
06.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




§5. Політика нацистів щодо ОУН

§5. Політика нацистів щодо ОУН

   Готуючи напад на СРСР, гітлерівці спочатку планували використовувати українських націоналістів. У свою чергу, останні, повіривши в запевнення з боку німецьких урядових чиновників, що Німеччина сприятиме відродженню української соборної самостійної держави, погоди лися піти на співпрацю. Іншої зовнішньої сили, яка допомогла б українському народові відновити власну державність, націоналісти на той час не бачили. При цьому керівництву Організації українських націоналістів (ОУН) були притаманні незалежна ініціативна діяльність, намагання впливати на німецьку політику щодо України.
   30 червня 1941 року у Львові в присутності німецьких властей “Рішенням №1 Національних зборів українців” проголошується Акт відновлення Української Держави. У документі зазначалося: “Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації. Українська Національна Революційна Армія, що творитисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з Союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі”.
   Однак досить швидко українським націоналістам довелося розчаруватися: їхні сподівання на німецьку допомогу у відродженні самостійної України зазнали краху. Після відмови провідників ОУН відкликати Акт 30 червня 1941 р. на членів ОУН падають репресії фашистської каральної системи. Радянські органи безпеки з цього приводу свідчили: “Незважаючи на те, що німецька керівна верхівка протягом кількох років обіцяла ОУНівцям виконати основний пункт їхньої “програми”, фашистські військові власті не забарилися вжити рішучих заходів до припинення діяльності українських націоналістів на створення “Самостійної України”, заарештували Бандеру, вигнали з України інших провідних діячів ОУН і заборонили місцевій фашистській адміністрації залучати бандерівців для боротьби з партизанами, оголосивши їх “небажаними елементами”.
   Гітлерівське командування не тільки вжило рішучих заходів, аби припиняти діяльність похідних оунівських груп, що на окупованій території організовували українську владу (так, від Василькова було повернуто групу, яка мала проголосити в Києві відновлення самостійної України), а й почало відкликати з України тих офіцерів німецької армії, які підтримували в цьому українських націоналістів. Йдеться, зокрема, про уповноваженого при військовій групі “Зюд” професора Коха, який, за визнанням рейхскомісара України від 20 вересня 1941 р., “підтримував українські прагнення до створення самостійної держави такою мірою, що це було не лише політично нерозумно, а й суперечило німецьким інтересам. Так, професор Кох схвалив утворення Волинської української ради довірених осіб, що присвоїла собі повноваження, які майже дорівнювали повноваженням уряду рейху. Ця рада довірених хоче, наприклад, призначати керівників українських обласних управлінь, округів і районів, створювати українські суди і призначати суддів; крім того, видавати різноманітні накази й розпорядження українським властям”.
   Донесення радянського партизанського командира Сабурова свідчить: “Коли гітлерівці відмовили бандерівцям в обіцяній їм раніше “самостійності” України і почали арештовувати бандерівців, останні перейшли в підпілля. Свою діяльність у підпіллі бандерівці спрямували на створення резервів для організації “Української національної армії”. Вони спиралися на начальників поліції, командирів українських військових частин, створених німцями, бургомістрів, старост і вчителів, щоб через них впливати на їхніх підлеглих та оточення. Внаслідок цього поліція й козаки стали головним каналом створення й озброєння націоналістичних загонів бандерівців. Своїм завданням бандерівці поставили: використати момент знекровлення на фронтах сил Червоної Армії та німецької армії й підняти на Україні повстання (чи, як вони називають, “революцію”), захопити своїми силами міста й залізничні вузли й проголосити “самостійну Україну”. Такий зініційований ОУН антигітлерівський виступ націоналістів справді стався навесні 1943 року, коли вся українська поліція перейшла протягом однієї ночі до лав Української Повстанської Армії, яка воювала збройно проти окупантів за утвердження на власній етнічній території української держави.
   Сьогодні ще не підраховано остаточних втрат гітлерівців у боях з УПА. Так само, як залишаються вельми приблизними дані про масштаби жертв “колаборантів” у боротьбі з гітлерівцями. Відкриті колишні таємні архіви документально засвідчують сотні боїв УПА з фашистами, зокрема на Волині в березні — квітні 1943 р.
   Націоналісти розгорнули антигітлерівську діяльність по всій території України. Так, у донесенні від 24 травня 1943 р. наркома держбезпеки УРСР Савченка на ім’я начальника Українського штабу партизанського руху Строкача повідомлялося: “Ряд джерел і захоплених нами документів свідчать про те, що, незважаючи на масові репресії німців серед оунівців, зокрема серед прихильників Бандери, останні не тільки не згорнули своєї роботи, а навпаки, перейшовши в підпілля, значно посилили її. Поширивши свою діяльність на всю окуповану територію України, у всі області УРСР ОУН направляє своїх емісарів, створює підпільні організації, центри і леґіони, закладає склади зброї, боєприпасів і друкарні, готує кадри для збройної боротьби”.
   Антифашистську боротьбу українські націоналісти розгорнули поза межами УРСР, дуже активно — на українських етнічних землях (Берестейщині, Пинщині, Холмщині, Надсянні), а крім того — безпосередньо на території “третього рейху”. На це чітко вказують документи НКВС УРСР, а також німецькі, зокрема й про арешти великої групи бандерівців у Брауншвейґу, Дрездені, Лейпціґу, Берліні, Ганновері, Мюнхені, Відні, Празі, Бреслау, Данціґу, Бремені, Хемніці, Дюссельдорфі тощо.
 

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016