Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Психологія arrow Основи психології і педагогіки (А.В.Семенова, Р.С.Гурін, Т.Ю.Осипова) arrow 7.3. Джерела розвитку педагогіки
07.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




7.3. Джерела розвитку педагогіки

7.3. Джерела розвитку педагогіки

   Виховання дитини чи не найдавніший вид діяльності людини. З давніх давен накопичувався і викристалізовувався досвід формування людини, підготовки її до активної соціальної діяльності. Лише пізніше цей досвід систематизували і надали йому наукової форми. Науково-природничою основою педагогіки на сучасному рівні її розвитку є вікова фізіологія та психологія. Джерелом розвитку науки про виховання є народна педагогіка як сума акумульованих, викристалізованих знань і вмінь у справі виховання підростаючого покоління. Хранителем народної мудрості виховання є усна народна творчість (казки, прислів'я, приказки, легенди, пісні, звичаї, обряди, традиції та ін.). Виходячи із загальнолюдських морально-духовних цінностей, кожний народ вибудовував свою національну систему виховання з її засобами, методами, прийомами і внутрішнім духом. Дбаючи про відродження духовного багатства українського народу, варто постійно звертатися до невичерпних джерел народної мудрості виховання. Іншими джерелами педагогіки є надбання вчених в галузі виховання (історія педагогіки), досвід творчої роботи педагогів нашого часу.
   Вагомий внесок у розвиток педагогічної думки зробили грецькі філософи. Так, Демокріт (460—370 pp. до н.е.) на основі своєї атомістичної теорії висунув матеріалістичну концепцію розвитку особистості, вважаючи, що людину формує передусім життєвий досвід, Сократ (469—399 pp. до н.е.) і Платон (427—347 pp. до н. є.) обстоювали думку, що для формування людини необхідно пробудити в її свідомості те, що закладено в ній природою. Арістотель вважав, що виховання є державною функцією і зводиться до формування в особистості необхідних довершеностей, для чого слід використати три фактори: природні задатки, спроможність набувати звичку і здатність робити судження. Твір давньоримського філософа і педагога Марка Квінтіліана (35—96 pp.) "Про виховання оратора" упродовж тривалого часу був основним посібником з педагогіки, за яким навчали в усіх риторичних школах.
   Нові гуманістичні ідеї в галузі виховання заявили про себе в багатьох країнах Європи в епоху Відродження (XIV—XVI ст.), серед них: Вітторіо да Фельтре (1378—1446 pp.) в Італії, Франсуа Рабле (1494— 1553 pp.) і Мішель Монтень (1533—1592 pp.) у Франції, Еразм Роттердамський (1469—1536 pp.) в Голландії. Вони наголошували на тому, що людська особистість є найвищою цінністю, стверджували, що її всебічного розвитку можна досягти вихованням.
   До початку XVII ст. педагогіка продовжувала залишатися частиною філософії. Відокремлення її від філософії й оформлення в наукову систему пов'язане з іменем великого чеського педагога Яна Амоса Коменського (1592—1670 pp.). Він трактує педагогічні категорії — виховання, навчання й освіту — як процеси, що відбуваються відповідно до законів природи й зумовлені природою дитини. Запропоновані ним у "Великій дидактиці" та "Материнській школі" принципи, методи, форми навчання стали підґрунтям педагогічних теорій, чимало його ідей актуальні й сьогодні.
   Услід за Я.А. Коменським в історію західноєвропейської педагогіки увійшли імена англійського філософа й педагога Джона Локка (1632—1704 pp.), який сконцентрував свої зусилля на теорії виховання джентльмена — людини впевненої в собі, що поєднує широку освіченість з діловими якостями, вишуканість манер з міцністю моральних переконань; французького матеріаліста і просвітителя Жана-Жака Руссо (1712— 1778 pp.), автора ідеї природної досконалості дітей, теорії "вільного виховання", за якою виховання має здійснюватися лише за інтересами й бажаннями дітей, що сприятиме їхньому розвитку; швейцарського педагога Погана Генріха Песталоцці (1746—1827 pp.), який запропонував учителям прогресивну ідею гуманного виховання, доброзичливого ставлення до дітей, прищеплення їм співчуття і жалісливості як основи морального розвитку, намагався поєднати навчання і виховання дітей з організацією їхньої посильної праці; німецького педагога Йоганна Фрідріха Гербарта (1776—1841 pp.), автора теоретичних узагальнень у галузі психології навчання і дидактики (чотирьохетапна модель уроку, поняття виховного навчання, система розвиваючих вправ); німецького педагога Фрідріха Адольфа Дістервега (1790—1866 pp.), відомого ідеями про активізацію навчальної діяльності учнів, посилення їх самостійної роботи, а також думками про підготовку народних учителів, яка має базуватися на отриманні наукових знань і прищепленні високих моральних якостей.
   Непримиренну боротьбу зі схоластикою, вербалізмом у педагогіці повели французькі матеріалісти й просвітителі XVIII ст. Д. Дідро (1713—1784 pp.), К.-А. Гельвецій (1715—1771 pp.), П.-А. Гольбах (1723—1789 pp.), які вважали чуттєвий досвід єдиним джерелом знань, розвитку інтелекту, моральних сил та естетичних уподобань дитини, обстоювали природовідповідність у вихованні.
   В Україні педагогічна думка на всіх етапах розвивалася на рівні світової. З часів Київської Русі до нашого часу дійшли настановні твори з виховання: збірник законів "Руська правда" Ярослава Мудрого і "Правда" Ярославичів (його синів), "Повчання Володимира Мономаха", "Житіє Євдокії Полоцької", "Повчання дітям ченця Ксенофонта", низка уривків з часописів та листів, де подаються описи народних традицій виховання дітей у сім'ях, ставлення батьків до своїх нащадків, моральні сентенції поведінки людини в товаристві.
   Вершиною української народної педагогіки вважається козацька педагогіка, основою виховання в якій змалку були провідні ідеї козацького руху (свобода і незалежність України, непорушність прав людини і народу, суверенність особи, народовладдя).
   Серед видатних просвітителів XVIII ст., які збагатили вітчизняну педагогіку, почесне місце належить Григорію Савичу Сковороді (1722—1794 pp.). Він перший в українській педагогіці в центрі уваги поставив дитину — її почуття, стосунки зі світом, її справи, нахили і обдарування; визначив мету гуманістичного процесу — формування "істинної" людини: мислячої, чуйної, освіченої, зі світлим розумом, гарячими почуттями, підготовленої до праці задля її щастя і блага народу.
   Ідеї доброї, чесної, благородної, безкорисливої людини-громадянина в кращих своїх творах обстоювали І. Гізель (1600—1683 pp.), П. Могила (1597—1647 pp.), Ф. Прокопович (1681—1736 pp.). Ідеал особистості патріота, носія свободи оспівував І. Котляревський (1769— 1838 рр.).
   У другій половині XIX — на початку XX ст. в Україні на питаннях освіти і виховання зосереджували свої зусилля майже всі діячі культури та мистецтва, літератури і науки. Т.Г. Шевченко (1814—1861 pp.) підготував і видав "Буквар южнорусский"; І. Франко (1856—1916 pp.) зробив суттєвий внесок у розробку історії шкільної й університетської освіти в Україні; М.П. Драгоманов (1841—1895 pp.) обстоював національну народну освіту як таку, що вбирає в себе кращі здобутки світової культури. П.А. Грабовський (1864—1902 pp.) присвятив ряд статей проблемам народної освіти. Леся Українка (1871—1913 pp.) обстоювала необхідність народної освіти, змальовувала жалюгідність сільських шкіл і учителів.
   Закарпатський педагог О.В. Духнович (1803—1865 pp.) зробив вагомий внесок у теорію і практику початкової освіти: написав буквар, методичні книги для вчителів. Відомий український педагог Х.Д. Алчевська (1841— 1920 pp.) досліджувала проблеми навчання дорослих. Відомий педагог і громадський діяч С.Ф. Русова (1856—1940 pp.) створила концепцію національної системи освіти і виховання, написала ряд праць з педагогіки: "Дошкільне виховання", "Дидактика", "Моральні завдання сучасної школи" та ін.
   Особливу роль у розвитку педагогічної теорії відіграв видатний російський педагог К.Д. Ушинський (1823—1871 pp.). У його педагогічній системі визначальним є вчення про мету виховання, що формулюється як підготовка людини до життя і праці, як формування в неї почуття обов'язку перед народом. Він створив цілісну дидактичну систему, визначив шляхи і засоби розвивального навчання, збагатив принципи навчання.
   Вагомий внесок у розвиток педагогічної думки зробив видатний український педагог А.С. Макаренко (1888—1939 pp.), ним розроблено і втілено в практику принципи створення й педагогічного керівництва дитячим колективом, методику трудового виховання, виховання в дусі свідомої дисципліни.
   Видатний український педагог В.О. Сухомлинський (1918—1970 pp.) досліджував проблеми теорії та методики виховання дітей у школі й сім'ї, всебічного розвитку особистості учня, педагогічної майстерності.
   Проголошення суверенної Української держави дало поштовх розвитку педагогічної творчості, активізувало наукові пошуки щодо розвитку української національної системи освіти.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016