Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Психологія arrow Конфліктологія (М.В.Примуш) arrow § 13.1. Особливості міждержавних конфліктів
04.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




§ 13.1. Особливості міждержавних конфліктів

§ 13.1. Особливості міждержавних конфліктів

   У міжнародних конфліктах основними суб'єктами переважно є держави. З огляду на це виділяють:
   - міждержавні конфлікти (обидві конфронтуючі сторони представлені державами чи їхніми коаліціями);
   - національно-визвольні війни (одна зі сторін представлена державою): антиколоніальні, війни народів, проти расизму, а також проти урядів, які діють на противагу принципам демократії;
   - внутрішні інтернаціоналізовані конфлікти (держава виступає помічником однієї зі сторін у внутрішньому конфлікті на території іншої держави).
   Специфіка міждержавних конфліктів визначається наступним:
   - їхніми суб'єктами виступають держави чи коаліції;
   - в основі міждержавних конфліктів лежить зіткнення національно-державних інтересів конфліктуючих сторін;
   - міждержавний конфлікт є продовженням політики держав-учасників;
   - сучасні міждержавні конфлікти одночасно локально і глобально впливають на міжнародні відносини;
   - міждержавний конфлікт сьогодні несе небезпеку масової загибелі людей у країнах-учасницях і в усьому світі.
   Види міждержавних конфліктів. В основі класифікацій можуть бути: кількість учасників, масштаби, засоби, які використовуються, стратегічні цілі учасників, характер конфлікту.
   З огляду на інтереси, які відстоюються в конфлікті, виділяють:
   - конфлікт ідеологій (між державами з різними суспільно-політичними системами); до кінця XX ст. їхня гострота різко знизилася;
   - конфлікти між державами з метою політичного панування у світі чи окремому регіоні;
   - конфлікти, де сторони відстоюють економічні інтереси;
   - територіальні конфлікти, засновані на територіальних протиріччях (захоплення чужих чи звільнення своїх територій);
   - релігійні конфлікти; історія знає чимало прикладів міждержавних конфліктів на цій основі.
   Кожний із зазначених конфліктів має особливості. Розглянемо їх на прикладі територіальних конфліктів. їм, як правило, передують територіальні претензії сторін одна до одної. Це можуть бути, по-перше, претензії держав із приводу території, що вже належить одній зі сторін. Такі претензії привели до воєн між Іраном та Іраком, Іраком та Кувейтом, близькосхідного конфлікту і багатьох інших.
   По-друге, це претензії, які виникають у період формування кордонів держав, які щойно створюються. Конфлікти на цій основі виникають сьогодні в колишній Югославії, у Росії, Грузії. Тенденції до таких конфліктів існують у Канаді, Бельгії, Великобританії, Італії, Індії, Іраку, Туреччині та інших країнах.
   При встановленні кордону держави можуть перетинатися інтереси сусідніх етносів і їхніх державних утворень. У багатьох випадках кордони проводилися без врахування району проживання етносу, культурних і релігійних громад, у результаті чого деякі народи виявилися такими, що проживають у різних державах. Це сприяє збереженню хронічних передконфліктних ситуацій у відносинах держав. Прикладом можуть служити процеси створення незалежних держав в Азії, Африці, Латинській Америці після розпаду колоніальних імперій, формування кордонів державних утворень СРСР: республік Середньої Азії, Кавказу, Півночі і Сибіру.
   Будь-який міждержавний конфлікт породжується широким спектром об'єктивних і суб'єктивних причин. Тому неможливо, аналізуючи конкретну ситуацію, віднести її тільки до того чи іншого типу. Може існувати основна причина і декілька супутніх, які підсилюють і доповнюють основну. У всіх міждержавних конфліктах одну з провідних ролей відіграють соціально-економічні інтереси сторін.
   Особливістю міждержавного конфлікту є його взаємозв'язок із внутрішньополітичними конфліктами. Він може проявлятися в різних варіантах:
   1. Перехід внутрішньополітичного конфлікту в міждержавний. У цьому випадку внутрішньополітичний конфлікт у країні провокує втручання в її внутрішні справи інших держав чи викликає напруженість між іншими країнами з приводу цього конфлікту. Прикладами можуть служити еволюції афганського конфлікту в 70-80-х роках чи корейського конфлікту наприкінці 40-х — початку 50-х років.
   2. Вплив міждержавного конфлікту на виникнення внутрішньополітичного конфлікту. Виражається в загостренні внутрішньої обстановки в країні в результаті її участі в міжнародному конфлікті. Класичний приклад: Перша світова війна була однією з причин двох російських революцій у 1917 р.
   3. Міждержавний конфлікт може стати однією з причин тимчасового врегулювання внутрішньополітичного конфлікту. Наприклад, у роки Другої світової війни Рух опору у Франції об'єднав у своїх рядах представників конфліктуючих у мирний час політичних партій.
   Специфікою міждержавного конфлікту є те, що часто він реалізується у вигляді війни. У чому відмінність війни від міждержавного збройного конфлікту?
   1. Війна не є тільки збройним протиборством і відрізняється джерелами і причинами. Якщо збройні конфлікти, що не стали війнами, виникали в основному в силу дії таких причин, як територіальні, релігійні, етнічні, класові спірні питання, то у війнах основу складають глибинні економічні причини, гострі політичні, ідеологічні протиріччя між державами.
   2. Військові конфлікти менш масштабні, ніж війни. Цілі, переслідувані сторонами у військових конфліктах, досить обмежені за масштабами і засобами, які застосовуються.
   3. На відміну від військового конфлікту війна є станом усього суспільства, яке бере в ній участь.
   4. Війна робить більш значний вплив на наступний розвиток держав, міжнародну обстановку.
   Для опису міжнародних відносин, де багато звичайних джерел стабільності проявляють себе надто слабко, було розроблено кілька теорій стабільності, що досягається через загрози. Найстарішою і найвідомішою з них є теорія балансу сил. її можна адаптувати для більш широкого застосування до випадків використання загроз у будь-яких соціальних ситуаціях.
   За однією з інтерпретацій цієї теорії, баланс сил існує, коли в деякій системі у всіх держав є причини утримуватися від нападу один на одного, засновані на розуміннях військового порядку. Якщо брати до уваги тільки звичайні (не ядерні) озброєння, то таке стримування залежить від наявності природних чи штучних перешкод для нападу, військових можливостей об'єкта потенційного нападу і здатності цього об'єкта заручитися допомогою інших держав. Усе це може бути ефективним як засіб стримування постільки, оскільки унеможливлює успіх нападу чи загрожує агресору неприйнятними для нього витратами.
   Є кілька механізмів досягнення балансу сил. Часто ідеалом вважають систему колективної безпеки, що передбачає допомогу атакованій державі з боку всіх інших держав. Такий механізм включений у Статут ООН і до деякої міри був реалізований під час війни в Перській затоці. Але в більшості випадків виникнення протиріч цей механізм важко пустити в хід оскільки деякі держави симпатизують одній стороні, а деякі — іншій.
   Якщо колективна безпека не діє, країни, яким протистоять могутні у військовому відношенні опоненти, можуть підтримувати чи відновлювати баланс сил тим, що будуть озброюватися самі чи залучати союзників. Деякі аналітики стверджують, що найбільш стабільна така ситуація, в якій усі потенційні опоненти рівні за військовою міццю. Інші вважають, що перевагу у військовій могутності повинні мати найменш агресивні країни. Обом типам стабільності сприяє наявність країн, які врівноважують баланс сил. Це країни, які змінюють свої союзницькі відносини так, що увесь час виявляються на стороні слабшого. У системі європейського співтовариства держав подібну роль балансу сил колись відігравала Британія.
   На міжнародний баланс сил можуть впливати чотири умови:
   1. Наявність великої кількості держав у системі. Звичайно на користь цього положення наводять аргумент, відповідно до якого чим більше держав, тим різноманітніші можливі коаліції і, отже, більше способів утворити коаліцію проти можливого агресора.
   2. Свобода дій державних лідерів. Лідери повинні бути значною мірою самостійними у своїх діях, щоб здійснювати тонкі маневри, необхідні для перебудови союзницьких відносин з метою відновлення балансу сил. Найменшу свободу лідери мають, коли всі держави деякої військової системи поділені на два згуртованих союзи, так що жодна зі сторін конфлікту не може поміняти союзників і не має можливих посередників. Це створює умови для небезпечної поляризації всього співтовариства.
   3. Відсутність крайньої ворожості у відносинах між: країнами. Якщо ворожість між державами занадто сильна, у них немає можливості ввійти в союз із колишнім супротивником проти нового агресора.
   4. Вимірність військових можливостей. Коли можна точно вимірити військові можливості і виразити результати в загальнозрозумілій формі, можна визначити і розмір коаліції проти можливого агресора. Якщо такі виміри неможливі, як у випадку, коли в кожної сторони свої системи озброєнь, оборонні союзи можуть виявитися неадекватними чи потенційний агресор може напасти, неправильно оцінивши свої власні сили. Незалежно від того, який задіяний механізм (колективна безпека, рівність сил, перевага миролюбних країн чи маневри держав, які врівноважують), баланс сил більш ефективний, коли військову перевагу має той, хто захищається, а не агресор. При цьому чим більш очевидну військову перевагу можна одержати, якщо напасти першим, тим більше ймовірна ескалація конфлікту. Такі ситуації нестабільні з двох причин: (1) створюється спокуса нанести перший удар; (2) виникають побоювання, що перший удар буде нанесений супротивником, а це може привести до нанесення превентивного удару.
   Найвищою мірою нестабільна ситуація такого роду існувала в 1914р., коли вважалося, що військову перевагу одержить та європейська країна, яка першою зможе мобілізувати свої сили, завантаживши війська на потяги і перекинувши їх до кордону для масивної атаки. Результатом цієї нестабільності стала Перша світова війна. Вона почалася, коли Росія в спробі запобігти нападу Австрії на Сербію мобілізувала війська уздовж свого південного кордону. Німеччина, вирішивши, що ця мобілізація поставить її в ситуацію військової вразливості, почала превентивну атаку на союзника Росії, Францію, нанісши удар через Бельгію.
   Розробка ядерної зброї змусила змінити уявлення про баланс сил у міжнародних відносинах. Така зброя має фантастичну руйнівну силу, і справжнього захисту проти неї немає. Єдиний спосіб військового захисту в цій ситуації полягає в тому, щоб погрожувати відплатою в надії утримати конфронтуючу сторону від застосування такої зброї. Подібна відплата називається відповідним ударом. Звідси можна зробити висновок, що критично важливою проблемою для стабільності стає правдоподібність відповідного удару: чи реальна загроза знищення агресора?
   Згідно з теорією стримування, зусилля зі створення правдоподібності повинні набувати різних форм залежно від того, чи володіє держава, яка зазнала нападу, ядерною зброєю чи є союзником ядерної держави. Звичайно вважається, що ядерні держави при ядерному нападі на них будуть відповідати тим же. Таким чином, важливою є тільки здатність до нанесення відповідного удару після того, як буде пережитий перший. Навпаки, при стримуванні нападу на неядерного союзника ядерної держави головним фактором є намір. Чи піде ядерна держава заради допомоги союзнику на ризик руйнівної контратаки з боку агресора? Готовність прийти на допомогу союзнику завжди була проблемою, навіть у неядерному протистоянні. Але ще важче досягти правдоподібності таких намірів у вік ядерної зброї, оскільки ціна відплати стала надзвичайно високою.
   Вважається, що здатність до нанесення відповідного удару залежить від безпеки носіїв (ракет і літаків) ядерної зброї і їхньої здатності пробитися через захист супротивника. Безпеку носіїв зброї можна забезпечити багатьма шляхами, які включають у себе збільшення кількості носіїв, їхнє роззосередження, часте переміщення, їхнє укриття чи маскування. Наприклад, кілька ядерних держав постійно переміщують свої носії на підводних човнах, яких практично не можна побачити і знищити.
   За умови збереження здатності до відповідного удару країна може дозволити собі значно менші ядерні ресурси, ніж у супротивника, і все ж таки у власних кордонах почувати себе в безпеці. США постійно випереджають Росію в руйнівній силі, але немає ознак того, що Росію значно турбує можливість нападу. Незважаючи на відсутність рівності сил, існує стабільний ядерний “баланс залякування”.
   Побудова стабільності на загрозах і, отже, на вірі в баланс сил, зіштовхується з великою кількістю проблем. Такі підходи передбачають можливість чіткого повідомлення агресора про свою рішучість.
   Однак історія знає багато випадків невдалих дій подібного роду. Крім того, такі підходи виправдовують себе, тільки якщо можливий агресор раціональний, здатний до точного розрахунку дій і готовий до відмови від дій, якщо ризик занадто великий, а ймовірність успіху занадто мала.
   Звідси випливає, що стримування загрозами, цілком ймовірно може не принести потрібних результатів, а це у свою чергу може викликати ескалацію міжнародної напруженості, якщо особи, які відповідають за прийняття рішень, по-перше, розумово чи емоційно збиткові і не здатні правильно скористатися доступною їм інформацією; по-друге, якщо вони вважають свої військові перспективи настільки похмурими чи військовий баланс настільки швидко мінливим не на їх користь, що думають, начебто їм уже нічого втрачати; по-третє, якщо вони знаходяться під таким тиском зовнішніх чи внутрішніх політичних інтересів, що готові йти на ризик військової авантюри.
   Інша проблема в застосуванні стримувань за допомогою загроз полягає в тому, що загрози фактично прискорюють ескалацію. Це “гасіння вогню вогнем”, що несе в собі ризик розкручування спіралі конфлікту. Іншими словами, засноване на загрозах стримування здатне породити ту саму проблему, якій покликано запобігти. Для цього є три причини. Перша полягає в тому, що загрози однієї сторони ставлять під сумнів імідж сили і незалежності іншої сторони, що спричиняє відплату. Ця проблема особливо гостра при наявності деякої, не дуже помітної, різниці в силі сторін, тому що більш могутня сторона часто вважає для себе можливим вдаватися до загроз, тоді як менш могутня, відмовляючись визнавати чужу перевагу, стає непіддатливою і войовничою. Ця проблема не настільки гостра, коли загрози не виходять за рамки соціальних норм і тому хоча б частково мають видимість законності, як у більшості випадків загрози відплати. Однак і такі загрози можуть викликати обурення.
   Друга причина ескалації полягає в тому, що часто загрози, що мають на меті стримування, неправильно інтерпретуються. Мобілізація армії з метою запобігти вторгненню може бути сприйнята як підготовка до агресії. Ракети, призначені для відповідного удару, можуть розглядатися як засіб нападу. Компанія хлопчиків, які згуртувалися для самозахисту, може здатися загрозою для іншої такої ж компанії. Таке сприйняття приводить до захисних контрзаходів, які продовжують (чи ініціюють) черговий етап конфлікту.
   Третьою причиною ескалації є те, що навіть якщо підготовка однієї сторони носить очевидно оборонний характер, інша все рівно може турбуватися, чи не здолають першу агресивні наміри в майбутньому. Отже, інша сторона може відчути необхідність розпочати атаку, щоб зменшити здатність першої сторони нанести їй збиток у майбутньому.
   Що можна зробити, щоб уникнути таких інтерпретацій і неправильного розуміння оборонних приготувань?
   Можна ретельно роз'ясняти свою поведінку, намагаючись кожний свій крок погоджувати з діями конфронтуючої сторони, щоб кожний такий крок здавався як відповідний. Більш того, варто віддавати перевагу таким діям, що носять оборонний характер, наприклад будувати укріплення чи носити куленепробивний жилет. Можна поєднати батіг і пряник, загрожуючи відплатою за агресію та обіцяючи заохочення за співробітництво. Це спрацьовує, тому що пряник є таким засобом досягнення цілей, який не передбачає агресію і робить менш обґрунтованими підозри іншої сторони про підготовку агресії. Доречні і зусилля зі зниження напруженості в інших областях, щоб зменшити ймовірність того, що друга сторона буде розглядати військові зусилля першої через призму свого невдоволення і обурення.
   Такі процедури іноді бувають ефективними, але загрози настільки часто викликають проблеми, що здається кращим уникати їх зовсім і заміняти іншими способами улагоджування конфліктів, наприклад розвивати позитивні зв'язки, вводити соціальні норми, намагатися шукати вирішення суперечливих проблем.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016