Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Психологія arrow Конфліктологія (М.В.Примуш) arrow § 8.2. Психологічні складові конфлікту
09.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




§ 8.2. Психологічні складові конфлікту

§ 8.2. Психологічні складові конфлікту

   Важливими психологічними складовими конфліктної ситуації є прагнення сторін, стратегії і тактики їхньої поведінки, а також їхнє сприйняття конфліктної ситуації, тобто ті інформаційні моделі конфлікту, які є в кожної зі сторін і згідно з якими опоненти організовують свою поведінку в конфлікті.
   1. Мотиви сторін. При поясненні активності і спрямованості дій опонентів у конфлікті мова йде про мотиви, цілі, інтереси, цінності, потреби окремих осіб, соціальних груп, держав чи їхніх співтовариств.
   Мотиви в конфлікті — це спонукання до вступу в конфлікт, пов'язані з задоволенням потреб опонента, сукупність зовнішніх і внутрішніх умов, що викликають конфліктну активність суб'єкта. У конфлікті часто складно виявити справжні мотиви опонентів, тому що вони в більшості випадків приховують їх, пред'являючи в позиціях і декларованих цілях мотивування участі в конфлікті, яке відрізняється від первинних мотивів (рис. 8.1).

Рис. 8.1. Система прагнень опонентів у конфлікті

Рис. 8.1. Система прагнень опонентів у конфлікті

   Базисним побудником активності опонента в конфлікті є його потреби. Вони є станом суб'єкта, створюються нестатком, якого зазнає опонент, в об'єктах (ресурси, влада, духовні цінності), необхідних для його існування і розвитку, що виступають джерелом його активності.
   Потреби в безпеці, визнанні, ідентичності, соціальній приналежності і т. п. притаманні як окремому індивіду, так і соціальним групам, цілим суспільствам і державам. На думку Д. Бертона, тільки ті організаційні зусилля, які цілком задовольняють основні людські потреби, можуть принести реальне завершення конфлікту.
   Аналіз причин поведінки сторін у конфліктах показує, що вони зводяться до прагнення задовольнити свої інтереси. Інтереси опонента є усвідомленими потребами, що забезпечують його спрямованість на об'єкт конфлікту, і сприяють реалізації його конфліктної поведінки.
   Близькі до інтересів опонентів і цінності, які вони можуть відстоювати в конфлікті. Це можуть бути загальнолюдські цінності (наприклад, справжність судження, ідеї, справедливість рішення), цінності, виражені в якомусь конкретному творі мистецтва, а також особистісні цінності (почуття власної гідності, честь, самооцінка і т. п.).
   Мотиви індивіда, групи не виникають самі по собі і часто визначаються ситуацією, умовами, у яких він знаходиться. Найчастіше соціально-дезорганізуючі процеси, які відбуваються в суспільстві, деформують суспільну свідомість, яка реалізується і змінюється через потреби, інтереси і, отже, через цілі, вчинки і дії конкретних людей і груп.
   Мотиви протидіючих сторін конкретизуються в їхніх цілях. Ціль — це усвідомлений образ результату, що передбачається, на досягнення якого спрямовані дії людини. Метою суб'єкта в конфлікті є його уявлення про кінцевий результат конфлікту, його корисний (з погляду чи особистості суспільної, групової значимості) результат, який передбачається. У конфлікті можна виділити стратегічні і тактичні цілі опонентів. Основна мета опонента — оволодіння об'єктом конфлікту, їй підпорядковані тактичні цілі. Однак залежно від розвитку конфлікту ця основна мета може бути замінена на іншу (нанесення максимального збитку — матеріального, морального, психологічного — опоненту), яка на початку конфлікту виступала як мета-засіб.
   Останнім елементом, найбільш видимою частиною прагнень людини, соціальної групи в конфлікті, який звичайно аналізується і береться в розрахунок, є позиція. Це система відношення опонента до елементів конфліктної ситуації, що проявляється у відповідній поведінці та вчинках. Іншими словами, це сукупність фактичних прав, обов'язків і можливостей опонента, що реалізуються в конкретній конфліктній ситуації за допомогою спілкування, поведінки і діяльності. Позиція характеризується, з одного боку, динамічністю і гнучкістю, з іншого боку — відносною стійкістю.
   2. Конфліктна поведінка. Складається з протилежно спрямованих дій учасників конфлікту. Цими діями реалізуються приховані від зовнішнього сприйняття процеси в розумовій, емоційній і вольовій сферах опонентів. Чергування взаємних реакцій, спрямованих на реалізацію інтересів кожної сторони й обмеження інтересів опонента, складає видиму соціальну реальність конфлікту. Оскільки дії опонентів більшою мірою впливають один на одного, випливають із попередніх дій іншого, тобто взаємообумовлюються, то в будь-якому конфлікті вони набувають характер взаємодії.
   Конфліктна поведінка має свої принципи, стратегії (способи) і тактику (прийоми). Серед основних принципів конфліктного протиборства виділяють: концентрацію сил; координацію сил; нанесення удару по найбільш уразливому пункті в розташуванні супротивника; економію сил і часу та ін.
   Стратегія поведінки в конфлікті розглядається як орієнтація особистості (групи) щодо конфлікту, установка на певні форми поведінки в ситуації конфлікту. В основі виділення стратегій лежить концепція про “силове поле” мотивації керівника, орієнтованого або на виробництво, або на людину, виробника. Перша “силова лінія” (на виробництво) веде до максимально високих обсягів прибутку і розглядається як напористість. Друга спрямована на людину, на те, щоб умови праці найбільшою мірою відповідали її потребам і запитам. Вона розглядається як кооперативність.
   Створена з метою поліпшення управління справами на виробництві й у бізнесі “решітка менеджменту” була вдало інтерпретована для розрізнення стратегій поведінки в конфлікті (рис. 8.2).
   Суперництво (конкуренція) полягає в нав'язуванні іншій стороні кращого для себе рішення. Співробітництво (проблемно-вирішальна стратегія) дозволяє здійснити пошук такого рішення, яке задовольняло б обидві сторони. Компроміс передбачає взаємні поступки в чомусь важливому і принциповому для кожної зі сторін. Застосування стратегії пристосування (поступка) ґрунтується на зниженні своїх прагнень і прийнятті позиції опонента. При униканні (бездіяльності) учасник знаходиться в ситуації конфлікту, але без всяких активних дій з його розв'язання.

Рис. 8.2. Основні стратегії поведінки в конфлікті

Рис. 8.2. Основні стратегії поведінки в конфлікті

   Як правило, у конфлікті використовуються комбінації стратегій, іноді домінує одна з них. Наприклад, у значній частині конфліктів по вертикалі залежно від зміни обстановки опоненти змінюють стратегію поведінки, причому підлеглі йдуть на це в півтора рази частіше, ніж керівники — 71 % і 46 % відповідно. Часом конфлікт починається з кооперативної поведінки, однак у разі його невдачі в хід пускається суперництво, що може також виявитися неефективним. Тоді знову відбувається звернення до співробітництва, що приводить до успішного розв'язання конфлікту.
   Суперництво — стратегія, яка найбільш часто застосовується: опоненти намагаються реалізувати даний спосіб досягнення своєї мети в більш ніж 90 % конфліктів. Це і зрозуміло. Власне конфлікт і полягає в протиборстві, придушенні опонента. Тому особистість чи група йдуть на конфлікт, бо іншими способами домовитися з опонентом не вдається.
   З цієї причини тактичні прийоми суперництва більш різноманітні, ніж ті, які дозволяють реалізувати інші стратегії. Історично склалося так, що саме ці засоби впливу удосконалювалися в більшій мірі, ніж миротворчі. Звичайно завдання визначалося таким чином — опонент повинний бути використаний чи нейтралізований (Макіа-веллі, Катарбинський та ін.).
   У відкритий період розвитку конфлікту використовується саме ця стратегія, особливо під час його ескалації. У передконфліктній ситуації і при завершенні конфлікту розширюється спектр засобів впливу на опонента. Однак у цілому такі стратегії, як компроміс, уникання і пристосування, використовуються в кілька разів рідше, ніж суперництво, а співробітництво — тільки в 2—3 % ситуацій.
   Вибір стратегії поведінки в конфлікті визначається багатьма факторами, що можуть бути зведені в дві групи: фактори ситуації й особистісні фактори.
   Фактори ситуації
   Оцінка учасниками конфлікту успішності застосування стратегії для досягнення своїх цілей. Наприклад, вибір на користь співробітництва відбувається, якщо є впевненість у здатності знаходити взаємоприйняті рішення; є попередні успіхи з досягнення згоди в даному конфлікті; є присутнім посередник; оцінка готовності іншої сторони до співробітництва позитивна; є довіра до опонента (Г. Прюітт).
   Статус учасника конфлікту. Виявлено, що люди схильні обирати стратегії поведінки залежно від того, хто протистоїть їм у конфлікті — їхній керівник, колега по роботі чи підлеглий. Найбільша “твердість” виявляється у стосунках з керівником. При взаємодії з підлеглим майже половина опитаних готова відмовитися від своєї точки зору, аби не загострювати ситуацію (табл. 8.1).

Таблиця 8.1. Стратегії поведінки інженерно-технічних працівників у ситуації конфлікту, %

Стратегія

Стосунки 3

керівництвом

колегою

підлеглим

наполягти на своєму

78,8

75,0

56,2

поступитися

21,2

25,0

43,8

   Також виявлено, що ті самі військовослужбовці вибирають різні стратегії поведінки залежно від посадового статусу в конкретній ситуації конфліктної взаємодії. Будучи керівником, вони в основному дотримуються наступних стратегій (у порядку убування частоти застосування): компроміс, співробітництво й уникання. У ситуаціях, де вони ж виступають у ролі підлеглих, співвідношення стратегій, які використовуються, інше: уникання, компроміс, співробітництво.
   Наявність часу сприяє використанню стратегії уникання.
   Особистісні фактори
   1. Орієнтованість мотивації учасників конфлікту на свої чи чужі інтереси, або ж на інтереси справи. Виявлено, що орієнтація особистості на себе чи на справу збільшує ймовірність вибору суперництва. Високі показники орієнтації на справу і на іншого учасника сприяють реалізації співробітництва і компромісу. Перевага орієнтації на інтереси іншого веде до застосування стратегії пристосування.
   2. Переважний тип відношення до навколишніх. Виявилося, що наявність домінуючих типів відношення до навколишніх (владно-лідируючий, незалежно-домінуючий, прямолінійно-агресивний і недовірливо-скептичний) сприяє вибору переважно наполегливих, активних стратегій: суперництва і співробітництва.
   3. Виявлено вплив деяких акцентуацій характеру особистості на вибір стратегії поведінки в конфлікті. Так, перевага психастенічної форми акцентуації характеру сприяє вибору пристосування і співробітництва.
   Виділення факторів ситуаційного й особистісного планів відображає різні точки зору з приводу того, наскільки сильно людина може змінювати свою поведінку в конфлікті. Деякі вважають, що обрана стратегія — це відносно стабільний аспект особистості, тобто існують люди, які демонструють у конфлікті тільки кооперативну стратегію чи тільки стратегію суперництва. Однак відомо, що соціальна поведінка людини залежить від ситуації і може значно мінятися (К. Арнольд, Д. Боверс). Наприклад, між стилем поведінки в конфлікті і такими особистісними характеристиками, як догматизм, повага до людей, макіавеллізм (схильність маніпулювати людьми), існує дуже низька кореляція (К. Джоне). Переважний вплив персональних особливостей на конфліктну поведінку швидше за все правильний не щодо всіх людей, а для самоакцентованих особистостей, чия поведінка відносно мало коректується факторами соціальної ситуації.
   У відношенні ж основної маси людей, які успішно адаптуються, більш адекватно розглядати стратегії усього лише як специфічні типи поведінки (Л. Козер), тобто стратегія співвідноситься, можливо, з категоріями поведінки, а не з типом особистості. Таке уявлення дозволяє враховувати легкість зміни поведінки залежно від ситуації, створює основу для тренування навичок адекватної поведінки в конфлікті.
   Які ж стратегії конфліктної взаємодії найбільш ефективні? На перший погляд, співробітництво здається найбільш ефективним, на що вказує низка фахівців. Однак насправді ситуація складніша, оскільки успішність застосування будь-якої стратегії залежить від великої кількості факторів, і не всі вони сприяють співробітництву.
   Наприклад, важливе співвідношення обраних стратегій опонентів. У тому разі, коли обидві сторони застосовують стратегію суперництва, конфлікт часто заходить у безвихідь. Якщо одна сторона використовує суперництво, а інша — співробітництво чи компроміс, то це досить часто приводить до взаємоприйнятої угоди. Однак більше ніж у 50 % випадків учасник зі стратегією суперництва, досягає перемоги.
   Виділяють наступні види тактики впливу на опонента.
   1. Тактика поведінки в конфлікті. Стратегії в конфлікті реалізуються через різну тактику. Тактика (від грецьк. tasso — шикую війська) — це сукупність прийомів впливу на опонента, засіб реалізації стратегії. Та сама тактика може використовуватися в рамках різних стратегій. Так, погроза чи тиск, розглянуті як деструктивні дії, можуть бути використані у разі неготовності чи нездатності однієї зі сторін поступатися далі визначених меж.
   2. Тактика захоплення й утримання об'єкта конфлікту. Застосовується в конфліктах, де об'єкт матеріальний. Це можуть бути як міжособистісні конфлікти (самовільне заселення в квартиру, наприклад), так і міжгрупові та міждержавні. Для конфліктів між групами і державами така тактика найчастіше є складною, і до неї входить низка етапів діяльності, яка включає політичні, військові, економічні й інші засоби.
   3. Тактика фізичного насильства (збитку). Застосовуються такі прийоми, як знищення матеріальних цінностей, фізичний вплив, нанесення тілесних ушкоджень (аж до убивства), блокування чужої діяльності, завдання болю і т. п.
   4. Тактика психологічного насильства (збитку). Дана тактика викликає в опонента образу, зачіпає самолюбство, гідність і честь, її прояви: образа, брутальність, образливі жести, негативна особистісна оцінка, дискримінаційні міри, наклеп, дезінформація, обман, приниження, жорсткий контроль за поведінкою і діяльністю, диктат у міжособистісних стосунках. Часто (більше 40 %) застосовується в міжособистісних конфліктах.
   Тактика тиску. Спектр прийомів включає пред'явлення вимог, указівок, наказів, погрози, аж до ультиматуму, пред'явлення компромату, шантаж. У конфліктах по вертикалі застосовується в двох із трьох ситуацій.
   Тактика демонстративних дій. Застосовується з метою залучення уваги навколишніх до своєї персони. Це можуть бути публічні висловлення і скарги на стан здоров'я, невихід на роботу, свідомо невдала спроба самогубства, зобов'язання, які не скасовуються (безстрокові голодування, перекриття залізничних колій, автомагістралей, використання транспарантів, плакатів, гасел і т. п.).
   Санкціонування. Вплив на опонента за допомогою стягнення, збільшення робочого навантаження, накладення заборони, установлення блокад, невиконання розпоряджень під будь-яким приводом, відкрита відмова від виконання. Тактика коаліцій. Ціль — посилення свого рангу в конфлікті. Виражається в утворенні союзів, збільшенні групи підтримки за рахунок керівників, громадськості, друзів, родичів, звертанні у ЗМІ, різні органи влади. Використовується в більше ніж одній третині конфліктів.
   Тактика фіксації своєї позиції — тактика, яка найбільш часто застосовується (у 75-80 % конфліктів). Заснована на використанні фактів, логіки для підтвердження своєї позиції. Це переконання, прохання, критика, висування пропозицій і т. д. Тактика дружелюбності. Включає коректне звертання, підкреслення загального, демонстрацію готовності вирішувати проблему, надання необхідної інформації, пропозиція допомоги, надання послуги, вибачення, заохочення.
   Тактика угод. Передбачає взаємний обмін благами, обіцянками, поступками, вибаченнями.
   Тактики бувають тверді, нейтральні і м'які (рис. 8.3). У конфліктах застосування тактик звичайно йде від м'яких до більш твердих.

Рис. 8.3. Основні тактики впливу на опонента в конфлікті

Рис. 8.3. Основні тактики впливу на опонента в конфлікті

   Звичайно, буває і різке, раптове застосування твердих прийомів щодо опонента (наприклад, раптовий напад, початок війни і т. п.). Крім того, виділяють раціональні (фіксація своєї позиції, дружелюбність, санкціонування) та ірраціональні (тиск, психологічне насильство) тактики (Дж. Бакстер, Т. Фабло, Л. Перлей).
   3. Інформаційні моделі конфліктної ситуації. По-іншому цей суб'єктивний компонент конфліктної ситуації називають сприйняттям опонентами конфлікту. Він є винятково важливим для розуміння виникнення і розвитку конфлікту. Більш докладно це питання розглянуте в наступному параграфі.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016