|
1. Система соціального захисту в країнах—учасницях ЄС Процес створення ефективної системи соціального захисту в Україні залежить від багатьох чинників. Одним із них є використання досвіду зарубіжних країн, де ця система працює тривалий час і має позитивні результати. Значний інтерес являє собою система соціального захисту, яка формується в рамках Європейського Союзу, зважаючи на прагнення України увійти до ЄС. Розглянемо принципи, правові засади та форми соціального захисту в європейських державах-членах ЄС (далі — країни—члени).
Відповідно до положень “Договору про заснування Європейського Співтовариства” кожен громадянин країни—члена Союзу є громадянином Союзу. Працівникам, самозайнятим особам та членам їх сімей надана свобода пересування в межах ЄС (ст. 18). Але така свобода пересування може призвести до втрати багатьох можливостей у галузі соціального захисту порівняно з тими, які вони мають у своїй країні. Для забезпечення високого рівня соціального захисту, виконання положень, які визначені Європейською соціальною хартією та Хартією Співтовариства про фундаментальні соціальні права робітників, Співтовариство здійснює заходи, які сприяють координації дій у соціальному захисті та враховують відмінності національних законодавств щодо соціального захисту.
Відповідно до законодавства країн—членів ЄС наявність права на певний вид соціального захисту і його надання залежить від розміру та кількості внесків, зроблених до відповідних інститутів соціального захисту. Право на соціальний захист (на пенсії або допомоги) може пов’язуватися також із фактом проживання в одній із країн—членів ЄС. Але ж кожна країна має власне законодавство щодо соціального захисту.
Ця проблема знайшла своє відображення у ст. 42 Договору про ЄС (1, с. 225). У вказаній статті йдеться про адаптацію соціального захисту до захисту працівників—мігрантів та його відповідність двом основним принципам: створення можливостей для набуття та збереження права на соціальні виплати шляхом врахування всіх періодів, передбачених в законах окремих країн та надання виплат особам, які є резидентами на території країн—членів ЄС.
Положення ст. 42 Договору про заснування Європейського Співтовариства знайшли своє відображення у Регламенті 1408/71 (1, с. 341). Цей акт визначає, що метою створення європейського законодавства щодо соціального захисту є не гармонізація законодавства країн-членів до європейського, а координація порядку забезпечення осіб, визначених ст. 51, та гарантування того, що внески до фондів соціального страхування, зроблені особою в одній із країн—членів ЄС, даватимуть право на соціальний захист в будь-якій країні—члені ЄС. Також необхідно усунути можливі територіальні обмеження під час використання різноманітних схем соціального захисту. При цьому схеми можуть модифікуватися. Якщо країна не покращує свого законодавства порівняно із законодавством ЄС, то має застосовуватися принцип верховенства права ЄС, коли певні національні норми не використовуються.
У той же час Регламент 1408/ 71 не поширюється на конвенції щодо соціального захисту, укладені між країною—членом ЄС і країною, яка не входить до ЄС, за винятком випадків, коли конвенція стала складовою національного законодавства. Так, наприклад, між Німеччиною і Свазілендом укладена конвенція, за якою певна група прав на соціальний захист, отримана у Свазіленді, прирівнюється до прав, отриманих у Німеччині. Так, громадянин Іспанії, який ніколи не працював у своїй країні, але працював певний період у Свазіленді, а потім певний період у Німеччині, отримав право на пенсію за віком у Німеччині. Якщо він повертається до Іспанії, то для виплати пенсії будуть включені періоди роботи як у Німеччині, так і у Свазіленді.
Регламент 1408/ 71 є комплексним актом, який визначає поняття особи у сфері соціального захисту, суть виплат та принципи, на яких базується соціальний захист. Положення охоплює такі групи осіб, як наймані працівники, самозайняті особи (особи, які забезпечують себе роботою самостійно), члени сім’ї та один із подружжя, який пережив іншого. Працівники та самозайняті особи повинні бути громадянами країни — члена ЄС. Один із подружжя вважається громадянином ЄС, незалежно від національності іншого.
Однак існують різні визначення понять найманий робітник, самозайнятий та члени сім’ї.
Названий Регламент визначає найманих працівників та самозайнятих як осіб “які застраховані примусово або приєдналися до схеми соціального страхування добровільно”. Соціальний захист у межах ЄС враховує будь-які схеми (національні) соціального страхування. Схема може бути примусовою і добровільною, із внесками з боку працівників і без таких внесків. Може включати різні види виплат. Ці фактори не є визначальними. Важливий сам факт страхування. Так, працівник—громадянин Великобританії, який знаходиться за межами своєї країни в будь-якій із країн ЄС, не втрачає права на допомогу по тимчасовій непрацездатності [6, с. 530]. Відповідно до європейського законодавства, якщо особа довгий час підлягала страхуванню в одній із країн—членів ЄС, то вона повинна мати право на соціальні виплати, навіть працюючи поза ЄС.
На відміну від інших законів, що стосуються робітників, законодавство ЄС про соціальний захист не обмежує права тих, хто пересувається в межах ЄС з метою працевлаштування. Але є різниця у праві на виплати частково і повно зайнятих працівників. Частково зайняті працівники мають право на отримання виплат відповідно до законодавства ЄС тільки в тому випадку, якщо вони підлягали соціальному страхуванню за національною схемою. Так, відповідно до Соціального кодексу Німеччини особи, які зайняті у незначних розмірах, не підлягають обов’язковому страхуванню. Якщо вони не застраховані у системі добровільного страхування, то не будуть забезпечуватися за європейським законодавством [6, с. 585].
Члени сім’ї — це визначені в законі або визнані такими особи, також це особи, які ведуть спільне господарство за умови проживання під одним дахом із працівником. Також до членів сім’ї належать утриманці працівника. Визначення члена сім’ї різне у різних країнах і, відповідно, різні підстави отримання соціальних виплат. Підстави і види виплат членам сім’ї можна було б уніфікувати, застосовуючи єдине визначення, але це суперечило б основним принципам соціального захисту та обмежило б свободу пересування. Тому використовуються ті поняття, які є у законодавстві кожної країни—члена ЄС.
Виплати сім’ям та одному з подружжя, який пережив іншого, здійснюються за рахунок коштів соціального страхування. При цьому діє обов’язкове правило, суть якого полягає в тому, що названі особи та/або їх годувальники повинні бути застрахованими у системі соціального страхування. Це правило не передбачає винятків. У даному випадку європейське законодавство визначає різницю між виплатами, які гарантуються особі як природне право, і виплатами, право на які виникає виходячи із статусу члена сім’ї робітника чи одного із подружжя. Наприклад, якщо французька сім’я жила у Нідерландах, чоловік працював, підлягав соціальному страхуванню, а дружина перебувала на його утриманні. Чоловік, який отримав право на пенсію в Нідерландах, помирає, а дружина повертається до Франції. В даній ситуації дружина має право на пенсію відповідно до свого статусу, оскільки її чоловік робив внески до пенсійного фонду.
Розмежування природних і набутих прав порушує фундаментальну правову вимогу про єдиний підхід і ставить надання соціальних виплат у залежність від внутрішніх схем соціального захисту.
Усупереч спробам ЄС врегулювати всі питання щодо соціального захисту мігрантів та їх сімей, залишається невирішеною проблема із громадянами, які неспроможні сплачувати страхові внески, та ніяк не регулюється становище громадян із країн “третього світу”, які легально проживають в країнах—членах ЄС і осіб, які не входять до членів сім’ї робітників-мігрантів, що є громадянами країни—члена ЄС.
Розглянемо основні принципи, на яких ґрунтується законодавство ЄС щодо соціального захисту.
Визначальним є принцип недопущення дискримінації за національною ознакою. Тобто громадяни будь-якої із країн-членів ЄС мають рівні права на соціальний захист у межах ЄС. Даний принцип не поширюється на громадян інших країн.
Здійснення соціальних виплат незалежно від місця проживання особи. Відповідно до вказаного принципу надаються пенсії внаслідок втрати працездатності або смерті від нещасного випадку або професійного захворювання; пенсії за віком; виплати інвалідам. При цьому використовується законодавство однієї чи кількох країн—членів. Особа не може позбавлятися цих виплат із тієї підстави, що вона не громадянин цієї країни за законодавством якої має право на виплати. Але цей принцип поширюється не на всі види виплат. Спеціальні норми застосовуються для визначення права на сімейні допомоги та виплати у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю.
Недопустимість надання особі однакових виплат у різних країнах—членах. Під такими виплатами слід розуміти ті, які мають спільну мету, об’єкт і підставу виплати. Інші критерії є формальними і тому вони не відіграють визначальної ролі. Якщо працівник підлягав соціальному страхуванню у кількох країнах—членах, то, по суті, він може отримувати виплати у різних країнах. Таке право обмежується названим принципом, який деталізується і реалізується у країнах—членах відповідно до їх національного законодавства.
Відповідно до національних законів розмір виплат є різним. Інформація про розміри виплат має бути прозорою, щоб працівники могли вибирати те, що їм вигідніше. Жоден працівник не може бути позбавлений права на такий вибір.
Цей принцип вимагає від країн—членів вироблення спільної концепції щодо класифікації виплат та порядку їх надання. Зокрема, створені спеціальні фонди для перерозподілу коштів на соціальний захист між державами-членами.
Принцип взаємозаліку страхових періодів. Даний принцип поширюється на такі виплати: допомоги у зв’язку з материнством, сімейні, з тимчасової непрацездатності, з інвалідності, на поховання та пенсії за віком. Відповідний орган країни—члена, законодавство якої регулює набуття, збереження чи поновлення права на виплати, пов’язує це право із періодом страхування, зайнятості чи проживання. При цьому допомоги призначаються особі так, ніби вона працювала за законодавством цієї країни. Якщо компетентний орган встановить, що особа не може продовжувати працювати, то до страхового стажу може бути зарахований період страхування в іншій країні—члені. Моментом початку страхування є перший страховий внесок. Якщо особа певний період не працювала або подала неправдиві відомості, то цей період не зараховується до страхового стажу, який дає право на виплату.
Принцип належності до однієї країни. Кожна особа може бути суб’єктом системи соціального захисту тільки в одній країні.
Недопущення погіршення становища. Працівник не повинен відчувати незручності у результаті запровадження загальних правил. ЄС запроваджує норми, які надають певні гарантії мігрантам. Вони можуть вибирати більш вигідні допомоги, якщо мають право на однаковий вид допомоги у кількох країнах. Працівник, який скористався правом на свободу пересування, не може знаходитися у гіршому становищі порівняно з тим, хто цим правом не скористався. Так, у Німеччині досить високий рівень соціальних виплат. Якщо особа отримала право на пенсію у зв’язку з інвалідністю у Німеччині, то після повернення до своєї країни вона отримуватиме пенсію на рівні виплат у Німеччині, відповідно до зроблених нею внесків. Але поряд з цим така особа має право звернутися за місцем проживання за допомогою на утриманців.
Відповідно до Хартії основних прав Європейського Союзу “кожен, хто проживає та легально пересувається в межах ЄС, має право на соціальне страхування та соціальні блага відповідно до правил, визначених правом Співтовариства та національними законами і практикою” [1, с. 34].
Розглянемо докладніше особливості схем соціального захисту в європейських країнах.
ФРН і Франція — це країни, де соціальне страхування отримало найбільш ранній розвиток і набуло своєрідних класичних форм. У цих країнах передбачені такі види соціального страхування: пенсійне; медичне; на випадок безробіття; від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання.
Порядок соціального страхування у Німеччині закріплений у Соціальному кодексі та окремих законах (наприклад, “Про соціальне страхування самостійних художників”). Великий інтерес являє собою пенсійне страхування. Відповідно до соціального кодексу є особи, які виключені із системи обов’язкового пенсійного страхування (які застраховані за іншою системою та які отримали пенсію у зв’язку зі старістю у повному розмірі) та звільнені (застраховані у системі страхування професійних груп). Пенсії за віком є чотирьох видів: звичайна пенсія; пенсія застрахованим із великим стажем; пенсія за віком інвалідам; пенсія шахтарям, які мають значний стаж роботи під землею.
До страхового стажу зараховуються періоди сплати внесків, вільні від сплати внесків та які враховуються при обчисленні пенсії. Формула обчислення пенсії складається із трьох показників. Це — сума особистих коефіцієнтів (сума винагороди за трудову діяльність); фактор виду пенсії (для пенсії за віком — 1, для пенсії при частковому зниженні працездатності — 0,5); актуальна вартість пенсії (для переведення пенсії, вираженої у сумі особистих коефіцієнтів у суму грошей) [6, с. 603].
Страхові фонди управляються соціальними партнерами — працівниками й роботодавцями.
У більшості країн основний тягар внесків припадає на роботодавців (в Італії та Іспанії — 4/5). Виняток становлять Нідерланди, де працівники сплачують 2/3 загальної суми внесків.
У Нідерландах система соціального страхування не підпадає під класичну континентальну схему, але є однією із найрозвиненіших у Європі за масштабами виплат і має багато своєрідних рис. Соціальне страхування здійснюється у двох організаційно-фінансових формах: система державного страхування; система страхування найманих працівників. Також існує система страхування самозайнятих осіб на випадок інвалідності.
Державному страхуванню підлягає все населення країни (пенсійне забезпечення, втрата годувальника, інвалідність). Внески сплачує безпосередньо застрахована особа. Пенсії виплачуються всім особам, які досягли пенсійного віку, — 65 років. Розмір пенсії розраховується з мінімальної зарплати і складає 70 % для одиноких пенсіонерів і 100 % — сімейним.
Допомога з державного страхування може надаватись як у грошовій, так і в натуральній формі (путівки, проживання в інтернатах). Система соціального захисту в Нідерландах передбачає: страхування службовців, державне страхування, соціальну допомогу. У разі страхування найманих працівників внески сплачують роботодавці і наймані працівники з фонду заробітної плати. Збір внесків здійснюють промислові страхові асоціації, яких в Нідерландах 17. Керують ними представники роботодавців та найманих працівників [7, с. 28]. До соціальної допомоги вдаються у двох випадках: у разі крайньої необхідності — як до останнього засобу (її надають муніципалітети); коли допомога по соціальному страхуванню менша гарантованого доходу (надають промислові страхові компанії).
Державне страхування включає пенсії за віком, у разі втрати годувальника. Пенсійний вік становить 65 років.
Пенсія в разі втрати годувальника виплачується залежно від доходу сім’ї. Якщо він перевищує певний рівень, то допомога не виплачується.
Передбачена соціальна допомога дітям до 18 років. Її розмір залежить від: доходу дитини; розміру допомоги батькам; віку дитини; місця проживання дитини (удома чи ні).
Законодавством Нідерландів визначені такі види соціальної допомоги:
- допомога дітям;
- додаткова допомога безробітним і непрацездатним;
- допомога за віком і частковою непрацездатністю;
- допомога безробітним;
- допомога тим, хто працює за наймом.
Закон про державну допомогу забезпечує мінімальний дохід для кожного громадянина, котрий не має достатніх фінансових засобів.
У Бельгії запроваджені такі види загальнообов’язкового страхування: у зв’язку з інвалідністю; за медичне обслуговування; допомога на дітей; на випадок безробіття; пенсійне (за віком; удівцям, удовам); грошові виплати за щорічні відпустки [2, с. 45].
Фонд соціального забезпечення Бельгії наповнюється за рахунок відрахувань працюючих (13,7 %), роботодавців (24,7 %), держави. Кошти надходять на рахунок Національної служби соціального захисту. В Україні лише йдеться про формування соціального бюджету в межах державного бюджету.
В Бельгії державний бюджет становить 1 трлн 635 млрд бельгійських франків. З них 1 трлн 195 млрд — соціальний бюджет. Тобто 73 % бюджету — це страхові фонди соціального бюджету [2, с. 45]. Найбільше коштів витрачається на виплату пенсій і допомоги у зв’язку з інвалідністю.
Вартість найманої праці в Бельгії дуже висока. Мінімальна зарплата складає 46 000 тис. бельгійських франків (або 4,6 тис. грн). У цій країні найнижчий показник бідності у Європі. Прожитковий мінімум — 21 тис. франків, а мінімальна пенсія — 30 тис. франків на одну особу і 38 тис. на двох (якщо один із подружжя не працював) [2, с. 46].
Але у Бельгії дуже високі ставки податків, що викликає незадоволення певних верств населення.
У країні прийнятий закон “Про нещасні випадки на виробництві”, який передбачає відшкодування непрацездатності; грошову допомогу за часткову втрату працездатності; ренту.
Система соціального страхування ЄС орієнтована на забезпечення соціальних гарантій.
Поряд із досягненнями у сфері соціального захисту, в європейських країнах є ряд проблем:
- значне збільшення видатків пенсійного страхування (у зв’яз-ку з несприятливою демографічною ситуацією);
- складність забезпечення своєчасного та повного внесення страхових внесків (Португалія, Греція);
- неефективність контролю при управлінні фондами соціального страхування через механізм соціального партнерства. Проблема загострилась у зв’язку зі значним зростанням оформлень інвалідності (в Нідерландах — 15 % осіб працездатного віку із загального числа відповідної вікової категорії). Це пояснюється недостатньою зацікавленістю органів управління фондів, які не несуть фінансової відповідальності, в обґрунтованому визначенні підстав для надання допомоги у зв’язку з інвалідністю. Тому Данія й Нідерланди реформують даний вид страхування.
Основні заходи щодо вирішення проблем у сфері соціального страхування: боротьба з шахрайством, обмеження видатків, посилення контролю (в адміністративній сфері); передача функцій соціального страхування приватним некомерційним і комерційним організаціям; використання нових фінансових механізмів.
Одним із шляхів реформування системи соціального захисту також є врахування матеріального стану особи з метою надання її безпосередньо тому, хто потребує допомоги, а не тому, хто може забезпечити себе сам. Цією методикою найбільше користується Великобританія. Матеріальний стан особи враховується при виплаті 34 % усіх видів допомоги.
В Україні формується система соціального страхування континентального типу, перш за все за зразком ФРН. Соціальне страхування здійснюють недержавні некомерційні організації, які керуються соціальними партнерами. Звичайно, неможливо перенести систему соціального захисту розвинених країн на правове поле України. Але, безумовно, позитивний досвід слід використовувати, вибудовуючи власну систему. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
