|
УДК 82 (091) Л.С. Монастирецький,
кандидат філологічних наук, професор
(Житомирський педуніверситет) Трагедія родини Косачів В статті простежуються долі членів родини Косачів та їх трагедія, яка є безприкладним глумом над українською духовністю у ХХ столітті. Не зважаючи на плин часу, творчість Лесі Українки – славної дочки українського народу, письменниці зі світовим ім’ ям – і сьогодні викликає великий інтерес у читачів та літературознавців нового покоління. На жаль, немало праць Лесі Українки загублено, деякі знаходяться в закордонних і приватних архівах, а ті, що друкувалися на Україні за радянських часів, піддавались відповідному “редагуванню” і достовірність їх текстів ще належить розпізнати. А тому кожне документальне джерело, яке надходить в Україну, кожне свідчення сучасників та дослідників творчості славної поетки розкривають все нові і нові сторінки її подвижницького життя та трагічної долі її родини.
Як відомо, могутня творча індивідуальність Лесі Українки сформувалась в родині високого інтелекту. В цій родині звучало рідне українське слово і задушевна пісня, панував дух прадавньої історії і глибока повага до свого національного кореня. Всі члени сім’ ї палко любили свою землю, народ, Україну. Це і принесло їм важкі випробування в післяжовтневий період, коли сталінська репресивна машина безкарно калічила людські долі, знищувала українську інтелігенцію фізично і духовно.
Звичайно, однією з перших до списку “неблагонадійних” та “попутників” потрапила мати Лесі Українки – відома на той час українська письменниця, академік Олена Пчілка. Ще до революції ця невтомна жінка втратила чоловіка, сина Михайла і дочку Ларису – Лесю Українку. Після смерті Лесі вона перебралась до Гадяча, маючи намір зайнятись виданням журналу “Рідний край”. Та влада не дозволила. Характеризуючи свій душевний стан, в листі до Ольги Кобилянської від 16 жовтня 1913 Ольга Петрівна писала: “Живу, не слабую. Ще давнішнє тяжке горе, смерть любого сина, так гірко загартувало моє серце, що вже розбити його не може ніщо. І так житиму, працюватиму, доки зможу, доки й мене подолає природна сила, від нас не залежна”[ 1 ]. Та на цьому випробування не завершились. Починалися нові. Протягом 1917-1919 р.р. О.Пчілка редагує в Гадячі “Газету Гадяцького земства”, пише ряд п’ єс для дітей, оперу “Дві чарівниці”, видає збірку оповідань та віршів “Книжка Різдвянка”. Особливу увагу у своїй культурологічній діяльності в роки національного і духовного відродження О.Пчілка приділяла вихованню молоді в українському національному дусі. З цією метою вона часто виступала в школах з розповідями про українських письменників, допомагала організовувати літературні вечори і свята. За часів Української Народної Республіки (1918 р.) сприяла перейменуванню “Гадячской мужской гимназии” на Гадяцьку чоловічу гімназію імені М.Драгоманова. За виступ на селянській конференції в 1920 році, в якому радянська влада запримітила крамолу, О.Пчілка була заарештована. А хіба багато треба було доказів, щоб звинуватити письменницю? Тоді кожне, навіть обережне слово українського інтелігента, який був причетний до національно-визвольного руху, вважалось “контрреволюційною пропагандою”. Однак, дякуючи долі, знайшлись захисники і допомогли звільнити О.Пчілку з-під арешту. Після короткого перебування в дочки Ізидори в Могилів-Подільську Олена Пчілка приїхала в Київ і до кінця життя працювала в ВУАН. Хвиля масових репресій кінця 20-30-х років сповна торкнулась сім’ ї Косачів. Причісуючи одним гребінцем всіх, кого можна було запідозрити в приналежності чи інкримінувати цю приналежність до якоїсь “шпигунсько-диверсійної” або “контрреволюційної” організації, сталінська репресивна машина активно вишукувала “ворогів народу”, “буржуазних націоналістів”, “націонал-ухильників”, “боротьбистів”, “петлюрівців” і т.д. В цьому плані Олена Пчілка, її дочки і зяті та інші родичі, які не були сторонніми глядачами того, що творилося в Україні “іменем революції і маузера”, якраз підходили на роль “контрреволюціонерів”.
Першим під “караючий меч революції” потрапив чоловік дочки Ольги – Михайло Кривинюк. Звинувачений у приналежності до Спілки визволення України (СВУ), він пройде Лук’ янівську і Харківську тюрми, показове судилище в Харківському оперному театрі. Його, як і інших в’ язнів, возитимуть на це судилище на відкритій машині через весь Харків… Із тюремних застінків він повернеться на волю зовсім немічною людиною.
В 1930 році до Вологодської Губернії буде вислано чоловіка Ізидори – Борисова Юрія Григоровича. Заарештований за доносом колег з Українського науково-дослідного інституту цукрової промисловості за “підривну діяльність”, Юрій Борисов буде вирощувати цукрові буряки на Вологодщині. Після повернення до Києва – знову арешт у 1938 році і відповідний вирок.
Недремне око каральних органів пильно стежило за кожним членом цієї родини і знаходило “компромат” для арештів. Так, на початку 1939 року органи ДПУ заарештували і чоловіка Лесі Українки – відомого юриста і фольклориста Климента Квітку. Його теж звинуватили в приналежності до СВУ та в інших “злочинах”.
Не залишала нова влада “без уваги” і Олену Пчілку. У 20-му році вся власність Косачів у Гадячі була націоналізована. Так стирали з лиця землі “дворянські гнізда”. Було забрано родинний альбом з фотознімками, портрет батька, портрет померлого сина Михайла, листи, гравюри, меблі тощо. Характеризуючи цей період життя своєї родини, О.Пчілка в листі до знайомого О.Іванова у Могилів-Подільський писала: “Дружина Ваша перекаже Вам, як живемо (тісненько, не дуже вигідно), а про життя духовне не розпишешся… Та й нащо маю розводити Вам, як тяжко, як бридко переживати всю ту бридоту, що переживаєш, бачиш тепер навкруги! Ви все це добре знаєте й перебуваєте самі. Може бути тільки те, що як тут більший “центр”, більше й всякого паскудства! Боже, скільки всякого хамства, “подхалімства”! Цур йому…”[ 1 ].
Восени 1929 року на квартиру до О.Пчілки прийшли агенти ДПУ з ордером на “право обшуку і арешту”. Немічна і паралізована вісімдесятилітня жінка виявилася “нетранспортабельною”, що і врятувало її від смерті на тюремних нарах. Але такої наруги берегиня великого роду пережити не змогла.
В жовтні 1930 року Олену Пчілку поховали на Байковому кладовищі поруч з Лесею та чоловіком. В глибокій скорботі стояли біля могили дочки Ольга та Ізидора, а зяті в цей час перебували в тюрмах. Не було промов. Присутні на похоронах прощались з покійницею, мовчки кидаючи грудочки землі в могилу. Лише Михайло Грушевський спромігся сказати: “Вічна пам’ ять Тобі на рідній землі!”
Незважаючи на терор, що охопив всю Україну, кращі науковці 20-х років продовжували досліджувати творчість Л.Українки та видавати її твори. Протягом 1923 -1925 р.р. вийшло семитомне, а в 1927-1930 роках – дванадцятитомне видання творів Л.Українки. До її спадщини зверталися і видали монографії М. Зеров, М.Драй-Хмара, А. Музичка, а також літературознавці О.Білецький, Ф. Якубовський, А. Шамрай, Б. Якубський та ін.
Не менші випробування довелось пройти й Ізидорі Косач-Борисовій. Звинувативши її у шпіонажі і розповсюдженні контрреволюційних чуток, тройка НКВД своєю постановою від 20.ХІ.1937 року вислала вже немолоду жінку на 8 років у так званий ОнегЛАГ. В листі до Н.Крупської від 6.ХІІ.1938 р. Ізидора просила допомоги в реабілітації та поверненні на волю і зробити це в “ім’ я радянського правосуддя”. Невідомо, чи дійшов цей лист до Н.Крупської. В лютому 1939 року вона померла. А радянське правосуддя мовчало. Визволення прийшло випадково. При врученні академічної пенсії наркомом освіти Ользі Кобилянській вона запитала його про долю родин Косачів та Старицьких. Нарком опинився в незручному становищі, а при поверненні в Київ зробив усе можливе для звільнення Ізидори з концтабору. З цього приводу в 1939 році сестру Ізидори Ольгу Косач-Кривинюк приймав М.Хрущов.
Друга світова війна принесе нові випробування цій багатостраждальній родині. За тиждень до її початку до сина Михайла у Свердловськ поїхав Михайло Кривинюк – чоловік Ольги і до Києва вже не повернувся. В 1944 році він загинув під колесами паровоза. При невідомих обставинах в 1941 році загинув в концтаборі і Юрій Борисов – чоловік Ізидори. Потрапить до німецького полону менший син Кривинюків Василь, який після фінської війни служив у Мозирі. Втікши з полону у жовтні 1941 року, він дістався до Києва. Яка доля чекала б його після визволення, вже тоді було відомо.
З наближенням Червоної Армії Ізидора, Ольга і її син вирішили виїхати до Львова. Взяли з собою лише домашній архів. Потім доля закине Ольгу з сином Василем до Праги, де вона зустрінеться з третьою сестрою Оксаною, а Ізидора з дочкою Олесею та внуками переберуться до Відня. Більше сестри не зустрінуться. В листопаді 1945 року Ольга помре від хвороби печінки в Аугсбурзі і навічно залишиться в чужій землі. В 1990 році дружина покійного Василя Кривинюка передала на Україну єдиний примірник рукопису праці Ольги Косач-Кривинюк “Леся Українка. Хронологія життя і творчості.”
З 1950 року і до кінця своїх днів у США жила Ізидора Косач-Борисова. Вона жила багатим духовним життям, листувалася з автором художньої біографії Л.Українки Анатолем Костенком, з яким познайомилася ще в концтаборах, друкувала спогади про Л.Українку та про свою родину. Померла Ізидора 12 квітня 1980 року у віці 92 роки. Частину архіву Ізидори до Інституту літератури ім.Т.Шевченка НАН передала в 1989 році її дочка Ольга Сергіїва. Як не дивно звучить, але потрапила під сталінські репресії і сама Л.Українка. За що? А, мабуть, за те, що в драмі “Бояриня” торкнулась теми російсько-українських відносин ще в ХУІІ столітті, розкрила їх складність, простежила різницю в самому способі життя двох народів, осмислила долі людей, що потрапили в лабети азіатського деспотизму… Із творчої спадщини Л.Українки було вилучено все, що збуджувало національну свідомість і приналежність до українського першородства. За твердженням тодішньої літературної критики, “Досвітні вогні” мало не провіщали жовтневу революцію 1917 року… А написано цей вірш Лесею Українкою зовсім з іншої причини…
Перед війною твори Л.Українки взагалі вилучили з шкільної програми і ввели уже під час війни як класика української літератури.
Які ж сліди залишились на Україні від цієї родини?
На жаль, садиба в Гадячі і дача Зелений Гай, побудована для Лесі Українки, знищені вщент. Про них нагадують у Київському музеї Л.Українки лише вікно і дверна ручка із Зеленого Гаю.
Дякуючи ентузіастам, і особливо директору музею Лесі Українки в м.Новоград-Волинському Вірі Омелянівні Римській, ця садиба збереглася найкраще. З усіх сил стараються зберегти свою святиню і працівники музею Л.Українки в Колодяжному, роками чекаючи ремонту обох будинків Косачів.
Роки і трагічна доля сім’ ї Косачів не применшили їх ролі у царині української духовності. Нащадки цього роду і сьогодні живуть у різних країнах, свято зберігаючи пам’ ять про свою берегиню Олену Пчілку і невмирущу у своїй творчій спадщині Лесю Українку. В Єкатеринбурзі нині живе сім‘я племінника Лесі Українки Михайла Кривинюка, в США – дочка Ізидори – Ольга Сергіїва і син Юрія Косача теж Юрій Косач з сім’ ями, в Будапешті – Наталка Драгоманова – Бартой, в Цюріху – внуки Оксани Косач – Шимановської, в Латинській Америці – Аріадна Драгоманова, в Канаді – сім’ я Василя Кривинюка. В серпні 2000 року померла в Києві остання із Косачів – відома перекладачка Валентина Болдирева. Залишились нащадки роду Косачів у Чернівцях. Лише в 1989 році були реабілітовані Ізидора і Юрій Борисови.
Трагедія родини Косачів – це безприкладний глум над українською духовністю в ХХ столітті. Хай буде він уроком для наступних поколінь, які не повинні допускати подібних трагедій. Список використаної літератури 1. Цит. за:Борисюк Т. Трагедія великого роду // Літературна Україна. – 1991: 1 серпня.
2. Мороз М.О. Літопис життя та творчості Лесі Українки.– К.: Наукова думка, 1992.– 630 с.
3. Одарченко П. Українська література.– К.: Смолоскип, 1995.– 405 с.
4. Роде наш красний. Волинь у долях краян і людських документах.– Луцьк, 1996.– 904 с. Матеріал надійшов до редакції 10. 01.2001 р. Монастырецкий Л.С. Трагедия рода Косачей.
В статье прослеживаются судьбы членов семьи Косачей и их трагедия, являющаяся беспримерным глумлением над украинской духовностью в ХХ столетии. Monastyretskiу L.S. The Kosachs’ Tragedy.
The fates of the Kosachs and their tragedy is considered in the article. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
