|
6.9.5. Ера Горбачова Смерть Леоніда Брежнєва у 1982 р. поклала початок перехідному періодові в радянському керівництві. Безпосереднім наступником Брежнєва став досвідчений політик Юрій Андропов, колишній голова К.ДБ, який, здавалося, був готовий до проведення певних змін. Коли він помер, пробувши при владі менш як два роки, його місце заступив старий і немічний Костянтин Черненко — представник старого режиму, який не бажав здійснювати реформи, що їх так нагально потребував Радянський Союз. Але й він незабаром після приходу до влади помер. Ситуація, за якої один за одним умирають перестарілі радянські лідери, з усією очевидністю виявляла потребу в молодшому, енергійнішому й новаторському керівництві. В результаті у 1985 р. для проведення в СРСР нового курсу керівники партії обрали протеже Андропова Михайла Горбачова. З його приходом до влади на арену вийшла нова генерація партійних апаратників. Розумний і прагматичний Горбачов та його прибічники були першим поколінням радянських лідерів, котрі висунулися вже після смерті Сталіна.
Незважаючи на глибоко ешелонований опір партійних консерваторів і суспільства в цілому, Горбачов розпочав кампанію перебудови радянської системи й особливо її застійної економіки на ефективнішу, потужнішу й продуктивнішу. Щоб досягти цієї мети, він проголосив новий, демократичний стиль керівництва, створюючи враження більшої доступності й наближеності його режиму до народу, закликаючи до гласності в управлінні державою та до плюралізму думок у рамках соціалістичного вибору.
Чорнобиль. Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, республіку потрясла катастрофа глобального значення. 26 квітня 1986 р. вибухнув реактор потужної Чорнобильської атомної електростанції, розташованої за 130 км від Києва. Величезна радіоактивна хмара, незмірно більша, ніж та, що утворилася від бомбардування Хіросіми, покрила околиці Чорнобиля, а згодом поширилася на землі Білорусії, Польщі та Скандінавії. Над світом нависло те, чого він найбільше жахався,— ядерна катастрофа.
У властивий для себе спосіб радянські власті спочатку намагалися приховати катастрофу, котра, як з'ясувалося, сталася через кричущу халатність спеціалістів та хибну конструкцію реактора. Коли ж виявилося, що замовчати подію неможливо, Москва визнала факт катастрофи й звернулася до західних експертів по допомогу. Радянським інженерам удалося погасити палаючий реактор, поховавши його в гігантському бетонному “саркофазі”. За радянськими джерелами, внаслідок катастрофи загинуло 35 чоловік (багато західних спеціалістів вважають, що число жертв більше), госпіталізовано сотні людей і сотні тисяч зазнали впливу радіації, що підвищує небезпеку захворювання на рак. Близько 135 тис. чоловік, здебільшого українців, були вимушені покинути свої домівки — у багатьох випадках назавжди. Вкрай серйозних і довготривалих екологічних збитків зазнали райони навколо Чорнобиля й навіть розташовані аж у Лапландії.
З 1970 р., коли почалося спорудження станції, на Україні існувала опозиція рішенню Москви будувати величезну атомну станцію в енергетичне багатій республіці та ще й поблизу Києва. Відтак у республіці поширилося обурення тим, як свавільно й безвідповідально Москва нав'язала Україні цю електростанцію. Крім того, існують свідчення про те, що катастрофа спричинилася до зростання напруженості між союзним та українським партійним керівництвом, які одне на одного перекладали вину за аварію.
Горбачовська гласність і Україна. З початком перебудови у Москві багато фактів свідчило про намагання Горбачова провести реформи, незважаючи на значний опір прихильників твердої лінії в системі влади та скептицизм публіки. Нові настрої гласності й самокритики стали проймати найбільші газети; неодноразово критикував культ особи Сталіна і зловживання владою з боку органів внутрішніх справ і бюрократії популярний журнал “Огонек” на чолі з колишнім киянином українським поетом Віталієм Коротичем: стали публікуватися російські поети, які дотримуються відверто антирадянських поглядів; навіть лишається незабороненою громадська організація “Пам'ять”, що пропагує войовничий і вкрай ворожий марксизмові російський шовінізм і антисемітизм.
У порівнянні з цим прояви “нового духу” на Україні лишалися явищем рідкісним і відносно притишеним. Обережність українців була цілком зрозумілою. Київ усе ще перебував вотчиною Шербицького, затятого консерватора, останнього в Політбюро пережитка застійного брежнєвського режиму. До того ж український КДБ мав репутацію найбільш репресивного в СРСР. І нарешті, українська інтелігенція надто добре пам'ятала, як болісно вона “опеклася”, з ентузіазмом повіривши хрущовським реформам 60-х років.
Попри ці побоювання серед української інтелігенції з'являлися певні ознаки непокори. У 1987 р. в Києві було засновано Український культурологічний клуб. Багато його членів були колишніми дисидентами, які намагалися виявити межі гласності, відкрито дискутуючи такі політичне чутливі питання, як голодомор 1932—1933 рр., тисячоліття християнства на Україні, боротьба за незалежність 1917—1920 рр.
Набагато ширший відгук політика гласності знайшла у Львові — цій столиці національне свідомих західних українців. У червні та липні 1988 р. було проведено кілька несанкціонованих і безпрецедентних за своїми масштабами мітингів, що зібрали тисячі людей. На демонстраціях, організованих такими колишніми дисидентами, як Чорновіл, брати Горині, Ігор та Ірина Калинці, та новим діячем Іваном Макаром, лунали заклики спорудити у Львові гідний пам'ятник Тарасові Шевченку, а також жертвам сталінських репресій. Ці діячі виступали проти партійних бюрократів, які самі себе обрали представниками Львова на майбутньому партійному з'їзді в Москві, відкрито говорили про численні утиски, що їх зазнають українці. У серпні львівський КДБ зреагував у типовий для себе спосіб: він звинуватив організаторів в “антирадянській діяльності” й заарештував декого з них. Це ще раз підтвердило, що українці тільки-но починають довгий та нелегкий шлях до демократії.
Трохи раніше навколо вічноактуального питання русифікації й статусу української мови з партійними консерваторами, які групувалися навколо Щербицького, зіткнулися представники прорежимної Спілки письменників України (законним інтересам якої відповідало недопущення занепаду української мови). У червні 1986 р. проти витіснення з ужитку в школах республіки української мови виступив ряд відомих українських письменників, серед них Олесь Гончар, Дмитро Павличко, Іван Драч і Сергій Плачинда, а Спілка письменників утворила комісію для зв'язку з освітніми закладами. У квітні 1987 р. міністр вищої освіти УРСР М. Фоменко представив комісії гнітючий, хоч і цілком сподіваний звіт про стан україномовної освіти. За його даними, на Україні існувало 15 тис. україномовних шкіл, тобто близько 75 % усіх шкіл, водночас у 4500 російськомовних школах, що складали менше 22 % загальної кількості, навчалося більше половини всіх учнів. Ще ненормальнішим було становище в Києві: з 300 тис. учнів українською мовою навчалися тільки 70 тис.
Однак ця статистика не схвилювала тодішніх партійних функціонерів. Із цього приводу Щербицький лише висловив надію на те, що російська мова не звужуватиме сфери свого вжитку. В цілому здавалося, що хоч партійний “істеблішмент” на Україні ставав дедалі сприйнятливішим до деяких аспектів горбачовської модернізації, він не поспішав змінювати свою національну політику.
Так, зокрема, розпочинався для українців четвертий рік перебудови... Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
