|
5.6.3. Реакція українців Якщо 1848 рік був кульмінацією українського руху в Галичині, то 1860-ті роки стали, без сумніву, його спадом. Поступки Відня полякам вразили й здивували українців. Під час революції 1848 р. вони змагалися з поляками як з політичне рівними собі, тепер же українці виявилися цілком підпорядкованими їм. Із покоління в покоління вони вірили, що непохитна відданість Габсбургам гарантувала їм підтримку династії, але у 1867 р. з болем зрозуміли, що це були помилкові припущення. Нова політична ситуація в Галичині показала, що перед представниками української верхівки з середовища священиків, яких звичайно називали “старими русинами”, лежало похмуре майбутнє. Крім того, що Відень виявився ненадійним, його міць і престиж значно послабшали внаслідок недавніх політичних поразок. Поляки ж були сильними, як ніколи. А в середовищі власного народу українські вожді бачили тільки маси убогих і неписьменних селян. Переживаючи глибоку кризу віри у власні сили, вони стали шукати нові джерела підтримки.
Русофіли. У 1860-х роках інтереси й надії багатьох освічених українців зосередилися на Росії. У цьому не було несподіванки: адже саме в цей час різні слов'янські народи, такі як чехи, серби і болгари, котрі зазнавали тяжкого гніту німців та турків, також спрямували свої погляди до близького слов'янського народу — росіян — у пошуках допомоги. Дбаючи про власні цілі, Росія сприяла слов'янофільським тенденціям, налагоджуючи з цими “спорідненими” народами культурні зв'язки й підтримуючи їх фінансове. Одним із перших і найпалкіших російських культурних місіонерів був Михайло Погодін — відомий історик консервативних поглядів, який у 1835 р. відвідав Львів і зав'язав контакти з українською інтелігенцією. Хоч у той час його проросійська агітація не мала помітних наслідків, вона стала приносити плоди в атмосфері 1860-х років.
Першим у Галичині новонаверненим русофілом став Денис Зубрицький — історик, один із нечисленних українських дворян. Завдяки його власним старанням та намаганням невтомного Погодіна до цієї течії вдалося прилучити інших освічених українців і серед них — Якова Головацького, одного з членів “Руської трійці”. Однак вирішального прориву в Галичині русофільство домоглося під кінець 1860-х років, коли його догмати прийняло так зване Святоюрське коло греко-католицького вищого духовенства. Відтак русофільство швидко поширилося на більшість духовенства, й до кінця XIX ст. священики являли собою його основну соціальну базу. Користуючись підтримкою значної частини західноукраїнської верхівки, русофільство стало відігравати провідну роль в культурному й політичному житті Східної Галичини, Буковини і Закарпаття.
Русофільство приваблювало “старих русинів” не лише завдяки слов'янофільській пропаганді та розчаруванню Габсбургами, але ще й тому, що багато ветеранів подій 1848 р. вважали, ніби вистояти у змаганні з поляками можна лише спираючись на Росію. Важливу роль відігравала також і суспільна психологія. Навіть випадковий спостерігач ясно бачив, що українська духовна еліта страждала від комплексу етнічної та соціальної неповноцінності. Як і кожна еліта, вона прагнула визнання й престижу. Однак польська шляхта рідко пропускала нагоду підкреслити свою соціальну вищість перед греко-католицьким священством. Зрозуміло, що селянська природа українського суспільства й культури не давала жаданого престижу, а після невдач 1860-х років українство стало ще менш привабливим. Тому можливість ототожнення з могутнім російським царем, багаточисельним російським народом і його процвітаючою культурою відповідала глибоко затаєним потребам духовенства. Були також і прагматичні міркування: враховуючи ослабленість Австрії та могутність Росії, цілком реальну можливість того, що росіяни рано чи пізно захоплять Галичину, багато освічених українців вважали обачним раніше “всістися на російський віз”.
У своєму русофільстві українці відрізнялися від чехів та інших слов'ян тим, що заходили значно далі, наголошуючи на подібності й навіть тотожності українців і росіян. На думку таких провідних русофілів, як Богдан Дідицький, Іван Наумович, Михайло Качковський, а також Адольф Добрянський в Закарпатті, українці є лише окремим відгалуженням триєдиного російського народу, двома іншими складовими якого є великороси й білоруси. Вперше ці погляди були опубліковані у 1866 р. у таємно фінансованій російським урядом газеті “старих русинів” “Слово”: “Ми не можемо більше китайським муром відділяти себе від наших братів, відкидаючи мовні, літературні, релігійні та етнічні зв'язки, що єднають нас з усім російським світом. Ми більше не є русини 1848 року; ми справжні росіяни”.
Остаточно здаючи позиції 1848 р., “старі русини” демонстрували своє невір'я у здатність власними силами вистояти в культурних і, особливо важливо, в політичних змаганнях. Сутність цієї позиції виражало популярне тоді прислів'я: “Якщо нам судилося потонути, то краще зробити це у російському морі, ніж у польському болоті”. Цей підхід мав також інші наслідки: покладаючи всі свої надії на підтримку росіян, русофіли дійшли висновку про марність спроб мобілізувати українські маси. Тому їхній політичний курс став характеризуватися пасивністю та інертністю.
Але “старим русинам” бракувало відваги відкрито відкинути Габсбургів. Наголошуючи на своїх культурних зв'язках із Росією, вони були достатньо обачними, щоб у тій самій статті у “Слові” заявляти: “Ми є і завжди були непохитно вірними нашому августійшому австрійському монархові й славетній династії Габсбургів”. Деякі, особливо вище духовенство, заходили ще далі, доводячи, ніби вони — не росіяни, не українці, а окремий галицький народ. Плутана самоідентифікація, наголошування на своїх локальних особливостях, плазування перед можновладцями та намагання ототожнитися з могутньою Російською імперією з одночасним обстоюванням певних регіональних відмінностей — все це, звичайно, не являло собою чогось нового в українській історії. В сутності, тут ішлося про західноукраїнський варіант “малоросійської” ментальності, поширеної на Східній Україні.
Вплив русофільства на українців найсильніше виявлявся у царині мови. Виступаючи з елітарних позицій, “старі русини” затято відмовлялися брати за основу української літературної мови місцевий діалект (чи, як вони його називали, “мову свинопасів і чабанів”). Вони хотіли, щоб їхня мова мала визнану літературну традицію й престиж, і тому в публікаціях користувалися церковнослов'янською мовою релігійних текстів з домішками польських, російських та українських слів.
Можливо, ця незграбна й штучна суміш, або язичіє, як її називали, й була престижною, але правда й те, що її важко було зрозуміти, особливо селянам. Навіть ті освічені українці, які писали нею, кожен за власними безладними правилами, рідко коли нею розмовляли, воліючи користуватися польською мовою. На питання, чому саме польською, “старі русини” відповідали: “Бо малоросійська — це мова селян, а російської ми не знаємо, тому ми користуємося цивілізованою мовою поляків”. Погляди “старих русинів” на мову були запереченням літературних принципів, що ними керувалися “Руська трійця” й ті відкриті прибічники місцевого діалекту, котрі з'явилися у 1848 р. Русофіли були такими затятими противниками народного діалекту, що навіть привітали заборону українських публікацій в Росії у 1876 р. І саме навколо питання про мову в середовищі українських студентів стала розвиватися опозиція галицьким русофілам.
Нелегко було молодшому поколінню вступати у бій зі старшим, що вже міцно стояло на ногах. Русофіли панували майже в усіх українських закладах. В їхніх руках перебували Народний Дім, добре фінансований Ставропігійський інститут, видавництво “Галицько-руська матиця”, а також велика частина преси, включаючи найбільшу газету “Слово”. Крім того, у 1870 р. русофіли заснували політичну організацію — Руську Раду, яка претендувала на роль головного послідовника справи Головної Руської Ради 1848 р. і яку вони намагалися перетворити на єдиного представника всіх українців у Галичині. Так навіть серед власної еліти український рух мав рішучого й сильного противника.
Народовці. У період до революції 1848 р. саме молодь на чолі з “Руською трійцею” виступила за користування народною мовою, й попри перешкоди з боку старшого покоління не хто інший, як молодь, стала на захист розмовної мови в 1860-х роках. Подібно до “старих русинів” багато молодих західних українців звертали погляди на схід. Але якщо старше покоління підлещувалося до царя, то натхненником молоді був Шевченко. Вона не лише захоплювалася красою, енергією й силою, які він відкрив у народній мові, а й поділяла орієнтацію поета і багатьох східних українців на народ. Відтак цих західних українців звичайно називали народовцями.
Крім вікових та ідеологічних відмінностей, русофілів відрізняли від народовців і розбіжності в соціальному статусі. До перших, як правило, належали добре забезпечені церковні та світські чиновники та інші “солідні громадяни”; інші ж переважно були студентами, молодими священиками, представниками світської інтелігенції, котра народжувалася. Однак не слід перебільшувати відмінностей, що розділяли цих два табори, які формувалися в тонкому прошарку освічених західних українців. Спочатку суперечки між ними точилися майже виключно навколо питань мови й літератури. В інших питаннях прибічники обох угруповань мали спільні цінності (та й походження, часто священицьке) й дивилися на ці суперечки як на розбіжності між старшими й молодшими членами однієї родини.
Проте зовнішні впливи поступово поглиблювали розрив між двома фракціями. Якщо русофіли знайомилися з творами консервативних російських письменників-слов'янофілів, то народовці жадібно читали Шевченка, Куліша і Костомарова. Ця література зближувала останніх з київськими українофілами. Особливо після проведення антиукраїнських заходів 1863 і 1876 рр. східноукраїнські автори стали частіше друкуватися у часописах галицьких народовців. Ці контакти утвердилися після того, як Антонович, Кониський і Куліш відвідали Галичину і, як би там не було, стали причетними до західноукраїнської політики. Під впливом ліберальне настроєних східних українців дещо розширилися інтелектуальні обрії провінційних і прив'язаних до церкви західних українців. На початковому етапі зміцнення цих стосунків демократичні та світські тенденції навіть переважали. Але інтелектуальний та ідеологічний вплив східних українців на західних мав свої межі. Коли наприкінці 1870-х років Драгоманов, перебуваючи у вигнанні, спробував прищепити їм свої космополітичні, соціалістичні та антиклерикальні думки, його “безбожний анархізм” викликав у них відразу. Багато народовців були молодими сільськими священиками, які прагнули розширити контакти з селом. Тому вони часом не могли й не бажали вийти поза ці прагнення.
Згода, що зароджувалася у середовищі народовців, спиралася передусім на визнання того факту, що українці — це окрема нація, котра проживає на просторах від Кавказу до Карпат, і найкращим засобом самовираження якої є народна говірка. Вони дійшли висновку, що найефективніший спосіб вирізнення і розвитку цієї національної самобутності полягає в тому, щоб культивувати і пропагувати українську мову. Відтак основним національним питанням для них було питання мови й літератури. Такий вузький підхід виключав можливість порушувати суспільні проблеми, виступати проти уряду, взагалі займатися політикою. В цьому відношенні народовці були західноукраїнським різновидом українофілів Російської імперії. Інша спільна риса полягала в тому, що народовці, як і українофіли, на відміну від русофілів не мали чужоземної підтримки. Спираючись на “власний народ”, вони були (принаймні в теорії) демократичнішими, ніж їхні консервативні суперники-русофіли.
Майже всі існуючі українські заклади, включаючи пресу, перебували під контролем русофілів, народовці ж не мали до них широкого доступу. Єдине, що їм лишилося,— це створити нові. Народовці заснували кілька таємних гуртків (позаяк русофільські верховоди заборонили семінаристам вступати до груп народовців та читати їхні часописи), найважливішим серед яких була “Молода Русь”, утворена в 1861 р. у Львові. Ці гуртки переважно займалися виданням часописів, ціле розмаїття яких з'явилося у 1860-х роках. Так, зокрема, “Вечорниці” (1862) популяризували Шевченка й перебували під впливом петербурзької “Основи”; “Мета” (1863—1865) оголосила своїм завданням поширення знань серед світської інтелігенції; “Нива” (1865) й “Русалка” зосередилися на літературі; “Правда” (1867—1880) була органом, в якому часто друкували свої твори східні українці, й слугувала чимось на зразок всеукраїнського форуму. За винятком “Правди”, ці редаговані недосвідченими молодими ентузіастами видання мали обмеженого читача, незначні фінансові ресурси й швидко позникали.
Водночас ряд народовців розробляли українську граматику й словники. Іншим різновидом їхньої діяльності став український театр. Заснований 1868р.у Львові, він, як і в Російській Україні, перетворився на особливо ефективний засіб поглиблення національної свідомості. В 1868 р. група з майже 60 студентів на чолі з Анатолем Вахнянином створили товариство “Просвіта”, що займалося “вивченням та освітою народу”. А в 1873 р. за фінансової та моральної підтримки східних українців у Львові було засноване вже згадуване Товариство ім. Т. Г. Шевченка.
Незважаючи на цей вибух літературної та культурної діяльності, незабаром стало очевидним, що насправді зв'язки народовців із народом є слабкими. Крім осмислення цього, їх змусили переглянути свої позиції ряд інших чинників. Після Емськото указу 1876 р. несподівано стали зростати контакти з більш досвідченими східними українцями. Драматичним доказом політичного безсилля українців у Галичині став 1879 рік, коли, очолювані русофілами, вони спромоглися послати лише трьох делегатів до сейму провінції. У 1880 р. прийшли нові лідери, що належали до середовища світської інтелігенції,— такі професори і юристи, як Юліан Романчук, Олександр Огоновський та брати Барвінські.
Під впливом цих подій у народовців з'явилося бажання прислухатися принаймні до одного із закликів Драгоманова: “Поляки витіснили вас із галицького сейму: русофіли вигнали вас із ваших установ... ми закликаємо вас відійти від політики компромісів і взаємних звинувачень, а натомість іти в народ і організовуватися”. Щодо русофілів, то Драгоманов радив узагалі не контактувати з ними. Цю пораду народовці взяли на озброєння. Ті, хто належав до русофільських закладів та студентських клубів, вийшли з них. У 1880р. вони відкрили орієнтовану на маси газету, демонстративно назвавши її “Діло” на противагу русофільському “Слову”. Того ж року з метою обговорення становища й потреб українського суспільства вони скликали перші українські масові збори, або віче. На нього зійшлося близько 2 тис. осіб, у тому числі багато селян. У 1885 р. було засновано представницький орган — Народну Раду.
Радикали. На думку деяких сучасників, навіть найактивнішої діяльності народовців було мало, щоб забезпечити їм конструктивну й прогресивну роль в українському суспільстві. Що ж до русофілів, то їхні переконання були до такої міри безнадійно реакційними, що не витримували ніякої критики. Принаймні так вважав Драгоманов. Як представника більш інтелектуально розвиненої східноукраїнської інтелігенції, цього емігранта, що проживав у Женеві, шокували низький культурний рівень, провінціалізм і дріб'язковість галичан. Він особливо гостро виступав проти панівного й, на його думку, негативного впливу духовенства на українське життя (на Східній Україні, де духовенство великою мірою русифікувалося, його вплив на український рух був мінімальним). Цього переконаного соціаліста обурював повторюваний багатьма галицькими священиками під час проповідей аргумент, нібито убогість селян була передусім наслідком їхнього пияцтва й лінощів. Переконавшись, що старше покоління західних українців (до якого у 1870-х та 1880-х роках він зараховував і народовців) у своєму ретроградстві зайшло надто далеко, аби спромогтися виправитися, Драгоманов зосереджує увагу на розвитку контактів із галицькими студентами.
У ряді послань, опублікованих у галицькому студентському часописі “Друг”, Драгоманов закликає молодь відкинути погляди старшого покоління й розширяти свої інтелектуальні обрії, знайомлячись із кращими здобутками європейської та російської культури й науки, присвятити себе служінню гнобленим масам не лише словом, а й ділом. Його заклик припав до душі невеликій групі західноукраїнської молоді, викресавши іскру того, що можна назвати інтелектуальною революцією. Він підштовхнув членів цієї групи на пошуки третього й соціальне більш виправданого шляху обстоювання інтересів українців.
Перші прибічники Драгоманова з'явилися у віденському клубі українських студентів “Січ”. Наприкінці 1870-х років його ідеї почали підтримувати дві студентські групи у Львові — русофільський “Академический кружок” та українофільський “Дружній лихвар”. Про свою підтримку також заявило кілька невеликих груп гімназистів у провінції. Але найважливішими послідовниками поглядів Драгоманова були два обдарованих, енергійних і самовідданих студенти скромного селянського походження — Іван Франко, котрий стане одним із найкращих українських письменників, та Михайло Павлик. Саме вони очолять інтелектуальне та ідеологічне повстання проти ідейно обмеженого й консервативно мислячого західноукраїнського проводу, повстання, до якого закликав їхній женевський наставник.
За освяченою часом традицією інтелігенції першим провісником інтелектуальних змін став часопис. У 1876 р. Паклик і Франко починають редагувати русофільське студентське видання “Друг”. Вони негайно відкидають язичіє, на якому він публікувався, й переходять на українську народну говірку, а також розгортають наступ на русофілів. Згодом вони поширюють критику на народовців, висміюючи їх за посередність літературної продукції та консерватизм. Галицькі українці, шоковані гострою критикою, радикалізмом і антиклерикалізмом редакторів, вирішили скасувати передплату (кількість читачів зменшилася з 500 до 260), і Драгоманов мусив надати часописові фінансову підтримку. Павлик також допомагає соціалістамреволюціонерам. У 1878 р. на втіху галицько-українському “істеблішменту” його і Франка судять за підривну діяльність.
Незважаючи на легке покарання, українське суспільство відвернулося від Франка, й він був змушений звернутися по допомогу до польських соціалістів. Водночас з'явилися нові послідовники соціалізму, такі як Вячеслав Будзиновський, Микола Ганкевич, Станіслав Козловський і Кирило Триловський. Внаслідок цього у 1880-х роках серед західних українців розвинулося невелике, але активне ліве крило. У 1890 р. ці молоді активісти разом з “ветеранами” Франком і Павликом були готові до організації політичної партії. Це мала бути перша українська політична партія на Західній і Східній Україні, її поява (що на десятиліття випередила східноукраїнську РУП) відкриє новий динамічний період розвитку галицьких українців. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
