top_left_1

Studentam.net.ua

Курсові та дипломні роботи
top_right_1
top_left_2
Головна arrow Історія arrow Історія України (О.Субтельний) arrow 5.5.2. Російський революційний рух на Україні
top_right_2
top_left_3
top_right_3
5.5.2. Російський революційний рух на Україні

5.5.2. Російський революційний рух на Україні

   У 1870-ті роки стало очевидним, що попри скасування кріпацтва економічне становище селян не поліпшилося й самодержавство не виявляє ніяких ознак готовності до подальшого компромісу. У суспільстві поширювалося розчарування. Це спричинилося до зростання у середовищі інтелігенції радикальних настроїв і готовності зробити все для знищення старого ладу. Словом, назріли сприятливі обставини для появи революціонерів.
   На кінець XIX ст. соціальний склад інтелігенції, з якої виходила більшість революціонерів, зазнав помітних змін. Здійснена після реформи лібералізація освіти означала, що дворянство вже не складатиме переважної більшості студентів університетів, а відтак і інтелігенції. Тепер до університетів вступали сини міщан, священиків, дрібних чиновників, козаків і навіть селян. У трьох університетах України — Київському, Харківському та Одеському — в 1895 р. вони складали близько половини усіх студентів. Це середовище різночинців надавало новій інтелігенції певних позакласових рис, що дещо зменшувало її відчуженість від мас.
   Але попри зростання в кінці XIX ст. університетів інтелігенція продовжувала лишатися крихітною часткою суспільства. У 1895 р. на Україні налічувалося лише близько 5 тис. студентів. А революціонери, звичайно ж, становили незначну частку інтелігенції. Наприклад, у 1881 р. (пік революційної діяльності в імперії) на 100 млн населення зафіксовано всього 1000 випадків антидержавних дій. Нарешті, революційний рух у сутності своїй був позбавлений національних ознак. Намагаючись створити у боротьбі з царизмом об'єднані “всеросійські” сили, його учасники спочатку нехтували національними проблемами, а згодом стали дивитися на них як на основну перешкоду в їхній революційній боротьбі.
   Народники. Починаючи з 1860-х років радикально настроєну молодь імперії звичайно називали народниками. Сама назва говорить про те, що це були люди, які ототожнювали себе з народом, а в тих обставинах це значило — з селянами. Це ототожнення з селянством та ідеалізацію його, притаманні радикально настроєній інтелігенції, важко зрозуміти з точки зору чисто раціональних міркувань. Вони значною мірою виростали з почуття вини, що розвинулося у молодих, ідеалістично настроєних студентів, які порівнювали своє привілейоване становище з тяжкою долею селянства. Різновидом підсвідомої компенсації селянинові за його злигодні стала його ідеалізація. Моральну чистоту, начебто властиву селянинові, інтелігенція виводила з його тяжкої й чесної праці. На її думку, особливо цінним аспектом селянського суспільства була община, що, як здавалося, свідчила про відсутність у селянина егоїзму та про його природжену схильність до соціалізму.
   Ідеалізація селянства характеризувала не одних лише народників (такий підхід певною мірою поділяли хлопомани та інші групи інтелігенції), проте виключно їхньою рисою була рішуча відданість справі революції, яка поклала б початок новому справедливому ладові. Першу групу народників-революціонерів організував у 1871 р. в Петербурзі Михайло Чайковський; подібні групи виникали по всій імперії. На Україні одну з таких груп заснував у 1873 р. в Одесі Федір Волховський. Вона налічувала 100 членів. Серед них був і Андрій Желябов — український студент із селянської родини, який стане згодом одним із найвидатніших революціонерів імперії. Незабаром у Києві виник невеликий гурток анархістів, що називався “Київська громада”. До нього також входили ті, хто згодом стануть відомими революціонерами: Віра Засудим, Володимир Дебогорій-Мокрієвич та Яків Стефанович.
   Із появою революційних груп між ними розгорілися палкі суперечки щодо найефективніших методів досягнення поставленої мети. Один із напрямів, пов'язаний з відомим російським народником Петром Лавровим, обстоював поступовий підхід у підготовці народу до революції за допомогою освіти й пропаганди. Інший, не такий популярний спочатку підхід асоціювався з барвистою й харизматичною постаттю російського анархіста Михайла Бакуніна, який закликав революціонерів до здійснення насильницьких підбурливих актів, що спровокували б спонтанні масові виступи народу. В 1874 р. для Лаврова та його прибічників, здавалося, настав зоряний час, коли після страхітливого голоду в Поволжі близько 3 тис. народників по всій імперії кинули навчання в університетах і, вбравшись у селянський одяг, пішли на село встановлювати контакти з народом і готувати його до великого повстання. Проте це “ходіння в народ”, як його назвали, зазнало жалюгідної поразки. Селяни просто відмовлялися мати справу із чужинцями з міста, перевдягання яких на хліборобів часто викликало глузування. Нерідко селяни навіть допомагали жандармам виявляти революціонерів.
   На Україні “ходіння в народ” спостерігалося головним чином в околицях Чигирина Київської губернії. Народники вибрали саме цей край, оскільки він був одним із вогнищ кривавого гайдамацького повстання півстоліття тому, сподіваючись, що тут і досі тліли жарини бунтарства. Хоч цей рух і зазнав невдачі, цікавим його продовженням стали події, що відбулися у 1877 р., коли Стефанович та його анархістська група, що базувалася в Києві, вдалися до спроби скористатися відданістю селян цареві, сфабрикувавши “царські маніфести”, в яких селянам наказувалося утворити “таємні загони” й повставати проти місцевих поміщиків і чиновників. Цю так звану “чигиринську змову” викрили, виявивши причетними до неї близько 1000 селян.
   У той час як більшість народників зосередилися на роботі з селянами, деякі з них почали звертати увагу на робітників, чисельність яких зростала. У 1875 р. Євген Заславський заснував в Одесі нелегальний “Південноросійський союз робітників”, що став однією з перших робітничих організацій в імперії. В наступні роки з'явився ряд інших робітничих гуртків, організованих на зразок тих, що діяли на півночі Росії, проте існували вони недовго, а їхній вплив був скороминущим.
   Після невдачі “ходіння в народ” деякі з найбільш радикальних народників звернулися до ідей Бакуніна, вирішивши, що розпочати революцію можуть лише насильство й терористичні акти. У 1878 р. Віра Засулич, колишня учасниця київської групи анархістів, поранила з револьвера військового коменданта Петербурга генерала Трепова. Незабаром виникла група розкольників — сумнозвісна “Народна воля”, яка зробила тероризм основною засадою своєї діяльності. Суворо конспіративна й непроникна іззовні “Народна воля” (серед учасників якої був і Желябов) розпочала кампанію політичних убивств, кульмінацією якої став замах на Олександра II у 1881 р. Загибель царя викликала загальний осуд насильства, дискредитацію терористів і переконала уряд у необхідності проводити реакційну політику. Характерно, що під час терористичної кампанії 1879—1881 рр. народники виявилися особливо діяльними на Україні. У Києві та інших містах було вбито кількох важливих урядових чиновників. Дехто з революціонерів навіть доводив, що політичні вбивства винайшли такі “південці”, як Желябов, Дмитро Лизогуб і Микола Кибальчич.
   Російські революціонери й українське питання. Хоч у центрі уваги народників була соціальна революція, у підготовці до неї вони не могли нехтувати “місцевими умовами”, тобто національними особливостями різних народів імперії. Провідний ідеолог народників Лавров вважав націоналізм за побічний аспект світової історії й висловлював серйозні сумніви щодо його здатності сприяти прогресу людства. Цю позицію підтримували багато революціонерів українського походження, на думку яких, було б краще, коли б національні відмінності зникли; хай, мовляв, цей процес виявиться хворобливим, аби тільки народилося нове всесвітнє соціалістичне суспільство. Але поки що, вважали вони, національні особливості слід враховувати.
   Виразним прикладом пов'язаних з національними особливостями проблем, що виникали у народників, було питання селянської общини. Революціонери вважали, що селянське общинне землеводіння в Росії є переконливим свідченням природної схильності росіян до соціалізму. Відтак вони робили висновок, нібито Росія може минути капіталістичну стадію розвитку й прийти до соціалізму швидше й безпосередніше, ніж Європа. Проте цю теорію заперечувала ситуація на Україні. В українському селі поширеним було приватне землеволодіння, й деякі народники з розпачем говорили про “вроджену відразу” українців до общини. Інші революціонери, такі як М. Стародворський із кам'янець-подільської групи, визнавали, що “на Україні справа стоїть інакше. Наші люди являють собою буржуа, тому що вони пройняті інстинктом приватної власності”. Більше того, на думку Стародворського, схильність українців до приватної власності могла означати, що “Малоросія, ймовірно, стане бар'єром на шляху поширення соціалістичних ідей у Росії”.
   Попри всі ці розходження між народниками та українофілами, особливо їхнім молодим поколінням, у них було багато спільного, що випливало з їхнього інтересу до селянства. Часто, збираючи етнографічні матеріали на селі, молоді українофіли встановлювали дружні стосунки з народниками, які займалися революційною пропагандою. Багато з них поєднували обидві справи. Навіть на організаційному рівні революційні групи активно співпрацювали з “молодими” громадами. “Старі” ж громади, члени яких глибоко поринули у складання словника української мови, не схвалювали діяльності своїх молодших колег, і ця обставина стала джерелом серйозної напруги між двома поколіннями українофілів.
   Революційний рух спричинився не лише до розколу серед українофілів, а й до значного зменшення числа їхніх прибічників. Динамізм, героїчна романтика революційного руху дедалі більше приваблювали молодих українців. Приставши до лав революціонерів, вони займали антинаціональні позиції, поривали свої зв'язки з українським рухом і ніколи не контактували з ним. У кращому випадку ці молоді українські борці за справу соціального радикалізму намагалися спочатку підняти революцію, а потім вже розв'язувати національне питання. Так революційний популізм привертав на свій бік чимраз більше талановитої молоді, що призвело до критичного ослаблення українського руху.
   Марксизм. Спантеличені й роздратовані сліпою вірою селян в царя і з розчаруванням усвідомлюючи, що середній селянин волів би скоріше бути куркулем, ніж боротися за соціальну рівність у своєму селі, багато радикалів стали сумніватися в революційному потенціалі селянства. Внаслідок цього чимало радикалів починали сприймати ідеї, які пов'язували надію на революцію з новим класом — пролетаріатом.
   Джерелом цих ідей був марксизм. Порівняно з туманним ідеалізмом народників виглядало, що марксизм із його наголосом на економічних відносинах пропонував науково достовірний метод аналізу соціальної поведінки. Він давав принципи поділу всіх верств суспільства на експлуатованих і експлуататорів і доводив невідворотність класової боротьби та революції. Більше того, здавалося, він міг пояснити суспільні відносини протягом усієї історії людства і в будь-якій країні світу.
   Ще одним привабливим аспектом марксизму була його пряма пов'язаність із сучасністю. Говорячи про наближення останньої сутички між капіталом і пролетаріатом, Маркс передбачав, що найбільша в світі революція відбудеться у недалекому майбутньому. Перемігши в цій титанічній боротьбі, пролетаріат здійснить остаточний синтез соціалізму. Таким чином, марксизм не лише надихав радикалів новим оптимізмом, а й схиляв їх до віри в те, що вони власними зусиллями можуть сприяти епохальним подіям.
   Марксистські ідеї з'явилися на Україні досить рано, коли Зібер, якого дуже шанував Маркс, у 1871 р. вперше ознайомив з ними своїх студентів і колег у Києві. Радянські вчені вважають, що причиною неспроможності Зібера збудити зацікавленість цими ідеями була його зосередженість лише на економічній теорії Маркса, а не на його революційному вченні. Байдужість до марксистських ідей, що спостерігалася спочатку, також пояснюється Тим, що в той час іще не почалася широкомасштабна індустріалізація й пролетаріат на Україні був малочисельним.
   Заслугу знайомства інтелігенції Російської імперії з марксизмом звичайно приписують Георгію Плеханову — розчарованому російському народникові, котрий почав читати твори Маркса під час свого вигнання у Швейцарії. В 1883 р. у Женеві він засновує першу російську марксистську групу “Визволення праці” та публікує в перекладі російською мовою праці Маркса, нелегально поширюючи їх в імперії.
   Перша постійно діюча марксистська група на Україні під назвою “Російська група соціал-демократів” виникла 1893 р. в Києві, її організатором був Юрій Мельников — росіянин, що заснував ремісничу школу, яка служила своєрідним каналом поширення марксистських ідей. Інші марксистські групи з'явилися у Харкові, Одесі та Катеринославі. Українці рідко траплялися серед цих перших марксистів, більшість яких складали росіяни з великим домішком євреїв і невеликим — поляків. Це й зрозуміло, позаяк соціал-демократи зосереджували свою увагу на неукраїнському пролетаріаті, проблеми якого важко було зрозуміти орієнтованій на селянство українській інтелігенції.
   У Росії розвиток соціал-демократичного руху відбувався повільно. Більшість членів марксистської соціал-демократичної партії у 1898 р. заарештували. У 1903 р. для її відновлення довелося скликати новий з'їзд. Проте замість зміцнення партії з'їзд спричинився до розколу в її лавах, що відіграло важливу роль для Росії та України. Більшовики на чолі з Володимиром Ульяновим (пізніше відомим під псевдонімом Ленін) виступили за створення дисциплінованої компактної організації професійних революціонерів, що стала б авангардом пролетаріату. В історичній перспективі поява Леніна й більшовиків була подією величезної ваги. Проте тоді вона лишилася непомітною для народів Росії. Щодо царської жандармерії, яка була добре поінформована про діяльність соціал-демократів, то вона вважала всякий рух, що спирався на такі заплутані теорії, як у Маркса, позбавленим шансів на успіх в імперії.
   Інші неукраїнські партії на Україні. Зміцнення соціал-демократів змусило мобілізуватися їхніх ідеологічних суперників — народників. У 1904 р. вони створили партію соціалістів-революціонерів, ідеологія якої являла собою суміш народницьких принципів із марксистськими ідеями, а тактика, як і колись, включала застосування політичних убивств. Нарешті, діяльність радикалів підштовхнула створення партії лібералів, що входили до складу земств і мали за мету встановлення конституційного ладу на зразок Англії чи Франції. У 1904 р. вони заснували “Союз визволення”, що згодом став партією конституційних демократів, або скорочено — кадетів. Стурбований появою нелегальних антицаристських партій, уряд намагався відновити рівновагу, підтримуючи організацію таких ультранаціоналістичних проурядових партій, як Російська монархічна партія, а також груп на кшталт “Союза русского народа”. Ці ультраправі угруповання, що користувалися всілякою підтримкою православних священиків і називалися в народі “чорними сотнями”, спеціалізувалися на погромах єврейських общин та антиукраїнській агітації на Україні. Заснували тут свої політичні організації й національні меншості. Поляків представляла Польська соціалістична партія, а євреїв — цей найбільш політичне активний і організований серед народів імперії — спрямовували націонал-сіоністи та марксистський Бунд.
   Російські партії на Україні далеко не завжди складалися лише з росіян. До кадетів і соціалістів-революціонерів приєднувалося чимало русифікованих та й національне свідомих українців, убачаючи в цих організаціях найефективніший спосіб боротьби з царатом. Навіть в ультранаціоналістичних, антиукраїнських організаціях брало участь багато “малоросів”, які змагалися з росіянами у відданості цареві та ненависті до його ворогів.
   Російські та неукраїнські партії ставилися до українського руху по-різному. Схиляючись на бік децентралізації, соціалісти-революціонери якщо і не підтримували прагнення українців, то дивилися на них із зрозумінням. Польські соціалісти й особливо сіоністи та Бунд, яких єднали з українцями намагання завоювати собі культурну автономію, часто з готовністю співпрацювали з окремими українськими угрупованнями. З іншого боку, марксистам і передусім більшовикам у тих небагатьох випадках, коли порушувалося українське питання, лише частково вдавалося приховати свою ворожість до українських “сепаратистських” тенденцій.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >

Замовити реферат, курсову або дипломну роботу

bottom_left
bottom_right
Studentam.net.ua © 2008-2024