Studentam.net.ua

4.5.6. Культурне життя

   XVIII століття було парадоксальною добою в історії української культури. Воно стало свідком дивовижного розквіту українського мистецтва й літератури, що відобразився у химерному стилі барокко. Проте майже одночасно з цим створювалися умови, за яких українська культура позоавлялася своїх самобутніх рис і змушена була адаптуватися до російських імперських взірців.
   Церква. Православна церква століттями виступала центром та рушієм культурного життя на Україні. В боротьбі з польським католицизмом вона стала втіленням української самобутності. Але самобутність ця поблякла із вступом на арену Російської імперії як оборонця всього православ'я, включаючи українське. Позбавлена сенсу існування, українська церква втратила свою рушійну силу. Приблизно в цей же час вона перестала існувати як окреме ціле.
   Поглинання української церкви імперським духовним “істеблішментом” перебігало паралельно з ліквідацією автономії Гетьманщини. Деякий час після переходу в 1686 р. під зверхність московського патріарха українська церква процвітала: її школи були найкращими в імперії; її добре освічених священиків завзято переманювали до себе росіяни; завдяки покровительству Мазепи зміцнилася її економічна база. І все ж розвивалися події, що не віщували їй нічого дорого. Вже у 1686 р. Чернігівська єпархія була вилучена з-під юрисдикції київського митрополита й підпорядкована Москві. Трохи згодом подібне відбулося з Переяславською єпархією.
   Ще більше владу київського митрополита було підірвано між 1690 і 1710 рр., коли врешті-решт поступилися перед тиском поляків і перейшли до греко-католиків такі давні бастіони українського православ'я, як Львівська, Перемишльська та Луцька єпархії. Найдошкульнішого удару церква зазнала у 1721 р., коли Петро І скасував Московську патріархію, заснувавши Священний Синод — бюрократичну установу, до якої входили урядові службовці та духовенство і яка наглядала за справами церкви. Це фактично перетворило православну церкву як у Росії, так і на Україні на бюрократичний додаток держави. Українці брали безпосередню участь у цих нововведеннях, зокрема їх підтримував Феофан Прокопович — найближчий радник царя в церковних справах. Водночас українець Стефан Яворський, провідний православний діяч імперії, виступав проти них.
   Знищення бюрократичним централізмом автономії та самобутності української церкви було лише справою часу. В 1722 р. Священний Синод призначив архієпископом Варлаама Вонатовича, порушуючи сталу традицію, за якою на цю посаду завжди обирав собор церковних ієрархів. За вперті протести проти реформ у 1730 р. його заслали на далеку Північ. Сповнене ксенофобії російське духовенство, яке довгий час підозрювало українців у тому, що вони “заразилися” латинськими впливами, стало переробляти їх на власний штиб. Під приводом викорінення “єретичних відхилень” Священний Синод змушував українців друкувати книги, писати ікони, зводити церкви за російськими взірцями. У 1786 р. державі були передані всі церковні землі, й церква у фінансовому відношенні стала цілком залежною від уряду. Наприкінці століття більшість церковних ієрархів України були росіянами або зрусифікованими українцями. Колись осібна й зорієнтована на Захід українська православна церква тепер стала всього-на-всього готовим засобом поширення російської імперської культури.
   Освіта. Порівняно з Росією освіта в Гетьманщині досягнула високого рівня. За даними, зібраними в семи полках із десяти, у 1740-х роках існувало 866 початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання та письма. Ця структура різко відрізнялася від освіти на Правобережжі, де більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для українських селян була практично недоступною. Це й було однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України тієї доби.
   Щодо середньої освіти, то Лівобережжя могло похвалитися кількома колегіями, зокрема у Чернігові, Переяславі та Харкові. Головним осередком вищої освіти була Києво-Могилянська академія, яка отримала цей статус у 1701 р. Завдяки щедрій фінансовій підтримці Мазепи вона стала одним із провідних культурних центрів православного світу. В десятиліття, що передувало Полтавській битві, в ній щороку вчилося 2 тис. студентів. Серед її викладачів були такі світила, як Йосафат Кроковський, Стефан Яворський та Феофан Прокопович. Побудована за суворими правилами 12-річна програма навчання в академії користувалася таким високим авторитетом, що російські правителі заповзято вербували її викладачів і випускників, пропонуючи їм найвищі в імперії церковні та урядові посади.
   Проте взаємини Київської академії з російськими правителями не завжди були дружніми. Після історії з Мазепою внаслідок репресій царату загальне число студентів скоротилося до менше ніж двох сотень. У 1740-х роках завдяки самовідданому керівництву Рафаїла Заборовського це число знову сягнуло за тисячу й академія вступила в період свого останнього розквіту. Вона сама великою мірою породила причини свого остаточного занепаду. Тісно пов'язана з церквою й укомплектована представниками духовенства, академія, як і раніше, робила наголос на таких традиційних предметах, як філософія, теологія, риторика та мови її схоластичні методи навчання застаріли, а спроби засвоїти раціоналістські наукові течії, що проникали з Європи, були млявими та малоефективними. Релігійна орієнтованість і традиціоналізм стояли на перешкоді залученню до академії молоді, зацікавленої сучасними знаннями. У 1790 р. понад 90 % із 426 її студентів були синами священиків. Зрештою славетний учбовий заклад перетворився на богословську семінарію. Водночас українці, які прагнули здобути сучасну освіту, охоче вступали до нових російських закладів (як, зокрема. Московський університет та Медична академія), заснованих у 1750-х роках. Усвідомлюючи відсталість української вищої освіти, гетьман Розумовський разом із старшиною звернувся до імперського уряду по дозвіл заснувати університет у Батурині, але дістав відмову. До кінця XVIII ст. ситуація стала цілком протилежною: провідні учбові заклади імперії знаходилися тепер не на Україні, а в Росії.

Титульна сторінка Академічних тез Києво-Могилянської академії. Гравюра Г. Лемцького, 1739 р.

   Культурні досягнення. Починаючи з середини XVII до кінця XVIII ст. в художній та інтелектуальній царині панував стиль барокко. Його поява співпала з гідною подиву культурною добою в історії країни й водночас допомагала формуванню цієї доби. Задовольняючи смаки знаті, барокко підкреслювало велич, розкіш та декоративність. Цей стиль мав збуджувати почуття людини і в такий спосіб оволодівати її думками. Він віддавав перевагу формі перед змістом, химерності перед простотою, синтезові перед самобутністю. Саме здатність до синтезу зробила барокко особливо принадним для українців — нації, котра перебувала між православним Сходом та латинізованим Заходом. Барокко не принесло на Україну якихось нових ідей, воно скоріше пропонувало нові прийоми,— такі як парадокс, гіперболізація, алегорія, контраст,— і всі вони допомагали культурній еліті ефективніше окреслити, опрацювати й розвинути старі істини. Багато представників цієї еліти не виявляли зацікавленості місцевим життям чи національною справою. Вони мислили себе насамперед у межах всього православного світу. Це дало деяким українським історикам культури підстави критикувати їх за відсутність національ'ного коріння, за безплідність та ізольованість від життя, що точилося довкола. І все ж барокко принесло на Україну культурний динамізм, прагнення досконалості, спрагу спілкування із Заходом. Спливе багато води, перш ніж культурне життя України знову зануртує з такою ж силою.
   Література й мистецтво. Багато бароккових рис позначилося на творах так званих “перелітних птахів”, тобто українців, що навчалися в польських чи західноєвропейських університетах і повернулися до Києва, щоб викладати в Академії. Зважаючи на їхню європейську освіченість, Петро 1 покликав їх очолити в Росії церковні та освітні установи. Найвидатнішими серед них були Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало та Симеон Полоцький. Але було й багато інших. Між 1700 і 1762 рр. понад 70 українців та білорусів обіймали найвищі церковні посади імперії, тоді як росіяни — лише 47. Хоч більша частина їхньої творчої кар'єри проходила на Півночі, деякі з цих мандрівних учених-священиків ще за свого перебування в Києві зробили значний вклад у культуру. Так, викладаючи поетику в Київській академії, Прокопович у 1705 р. написав свою знамениту історичну драму “Володимир”, що оспівувала введення християнства на Русі. Присвячена Мазепі та Петру 1, п'єса містила яскраво виражені ознаки патріотизму, зокрема у трактуванні Прокоповичем Києва як “другого Єрусалиму”. Проте ці сантименти не завадили Прокоповичу стати провідним ідеологом реформ Петра І, спрямованих на секуляризацію й централізацію суспільства. Стефан Яворський, ректор Київської академії, який у 1721 р. зайняв найвищу в російській церкві посаду, славився своїми елегантними віршами, писаними українською, польською та латинською мовами. Перебуваючи в Росії, він написав “Камінь віри” — красномовний виступ проти протестантизму.
   Виходили з Київської академії й письменники іншого гатунку. Це були не священики, не викладачі, а студенти, що згодом ставали козацькими хорунжими та писарями. На противагу богословським проблемам, барвистим панегірикам, ученим диспутам, якими захоплювалися їхні вчителі, ці письменники цікавилися насамперед історією рідної землі й писали так звані козацькі літописи. Автором найцікавішого з них був писар Самійло Величко. У передмові до своєї праці цей учений козак запитує: “Ежели может що бмти любопьітствующему праву человеческому, кроме телесннх требований, ласкавнй чительнику, так угодное й приятное, яко чтение книжное й ведение прежде бивших деякий й поведений людских?” Потім Величко пояснює, як роки спустошення України збудили в ньому інтерес до минулого своєї землі: “Видех же к тому, на розннх там местцах, много костей человеческих, сухих й нагих, тилко небо покров себе имущих, й рекох во уме — кто суть сия. Тех всох, еже рек, пустих й мертвих насмотревшися, поболех сердцем й душею, яко красная й всякими благами прежде изобиловавшая земля й отчизна наша Украиномалоросийская во область пустине Богом оставленна й населници ея, славине предки наши, безвестнии явишася. Аще же й вопрошах о том многих людей стариннмх, почто бьість тако, из яких причин й чрез кого опустошися тая земля наша? — то не единогласно отвещеваху ми, еден тако, а другий инако; й немощно мне бьіло совершенно з их не единогласнмх повестей информоватися о падении й запустении оноя тогобочньія отчизнм нашея”.
   Інший зразок цього літературного жанру створив Григорій Грабянка. Він називався “Дії запеклої і од початків поляків кривавої небувалої брані Богдана Хмельницького, гетьмана Запорозького з поляками” і мав на меті показати, що “українці є рівні з іншими”. Аналізуючи недавнє минуле, як Величко, так і Грабянка рішуче підтримують претензії старшини на соціально-економічне та політичне панування на Україні. Скасування Гетьманщини також знайшло відгук у літературі. Зокрема, у 1762 р. Семен Дівович написав довгу полемічну поему під назвою “Розмова Великоросії з Малоросією”, в якій боронив право України на автономію. У тому ж струмені писав свої праці Григорій Полетика. Яскраве уявлення про психологію козацької верхівки давали щоденники та записки Миколи Ханенка, Якова Маркевича та Пилипа Орлика.
   Високого рівня досягло у XVIII ст. мистецтво. Українські митці, більшість яких працювали в Росії, уславилися насамперед на музичній ниві. Композитори Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель поклали початок українським та російським традиціям хорової музики. У багатьох їхніх творах яскраво відчутний вплив українських народних мелодій. Загальне визнання здобули у живопису Дмитро Левицький, в архітектурі — Іван Григорович-Барський. На початку століття завдяки фінансовій підтримці Мазепи в стилі так званого козацького барокко було споруджено ряд церков, що порівняно з західноєвропейськими виглядали більш стриманими й елегантними. Пізніше піднялись такі чудові зразки бароккової архітектури, як Успенська церква в Києво-Печерській лаврі, Андріївська церква в Києві та собор Св. Юра у Львові. Водночас на селі поширився народний театр (вертеп) і з'явилося багато мандрівних бандуристів.
   Григорій Сковорода (1722—1794). Без сумніву, найсамобутнішим українським мислителем тієї доби був Григорій Сковорода. Син бідного козака з Лівобережжя, Сковорода у 12-річному віці вступає до Києво-Могилянської академії. Його довге й різноманітне навчання включало й тривалі подорожі країнами Заходу. Як свідчить легенда, він мандрував багатьма землями Центральної Європи для того, щоб ближче пізнати людей. Він опанував латинську, грецьку, польську, німецьку та церковнослов'янську мови й був широко обізнаний із філософськими творами стародавніх і сучасних авторів. Із 1751 до 1769 р. Сковорода з перервами викладає етику в Переяславському та Харківському колегіумах. Проте ворожість церковної верхівки до його неортодоксальних поглядів та педагогічних методів змусила Сковороду полишити викладання й розпочати життя мандрівного філософа. Сковорода, якого часто називали “українським Сократом”, пішки обходив своє рідне Лівобережжя та Слобожанщину, вступав у гострі філософські суперечки з найрізноманітнішими людьми, де б то не було — чи на ярмарку, чи в дорозі, чи у сільському садку. Передусім його цікавило те, як людина може стати по-справжньому щасливою. На думку Сковороди, ключем у цьому було пізнання “самого себе”; крім того, людина мала робити в житті саме те, чому вона природно відповідала. Отже, треба за всяку ціну забезпечувати особисту незалежність і уникати непотрібного багатства і слави. Ці переконання привели Сковороду до відкритої критики старшини та духовенства за те, що вони гнобили селян. До його численних творів належали збірки поезій, підручники із поетики й етики, філософські трактати. Живучи у згоді з власним ученням, Сковорода зажив великої популярності серед простого люду, багато його висловлювань увійшло до народних пісень і дум. Кажуть, що Сковорода написав таку автоепітафію: “Світ ловив мене, та не спіймав”.
   Наприкінці XVIII ст. закінчилася бурхлива й багатогранна культурна епоха. В результаті завоювань Петра 1 Росія здобула на Балтійському морі жадане “вікно в Європу”, а потреба в животворній ролі України як посередника культурних впливів відпала. Кордони імперії значно обмежили контакти України з Заходом. Тепер плодами безпосереднього виходу в Європу, “європеїзації”, інтелектуальним потенціалом України користувалася Росія, завдяки чому вона стала в авангарді культурного розвитку. Водночас ізольована і схильна до традиціоналізму Україна скотилася в трясовину провінціалізму. Після втрати політичної автономії над нею нависла загроза втрати й культурної самобутності.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.