Studentam.net.ua

4.5.2. Соціальні зміни в Гетьманщині

   Нова знать. На початок XVIII ст. на верхівці суспільної структури Гетьманщини вже міцно утвердилася новонароджена знать. Кінець козацької рівноправності був майже невідворотним, бо східноєвропейські суспільства не знали ніякого іншого способу управління політичним і соціально-економічним життям, крім того, згідно з яким за несення служби феодальна знать отримувала право володіти землею й селянами. Внаслідок цього Лівобережжя набуло рис більшої сформованості та стабільності, розвинувши суспільні відносини, подібні до тих, що існували в сусідніх країнах, де знать займала панівне становище.
   Найяскравішим свідченням перемоги елітизму в Гетьманщині було “Значкове військове товариство”. У його списках значилися імена дорослих чоловіків із старшинських родин, які ще не займали ніяких посад, але з появою вакансії могли отримати певне призначення. У 1760-х роках товариство організовувалося за складною ієрархією і включало 1300 прізвищ. Крім того, існувало близько 800 осіб, що фактично обіймали урядові посади. Таким чином, у середині XVIII ст. верхівку Гетьманщини складали близько 2100 знатних чоловіків із понад 1 млн загальної чисельності чоловічого населення. У 1785 р., коли імператорський уряд зробив спробу включити українську знать до російського дворянства, ця цифра зросла у декілька разів. Через те, що Санкт-Петербург не був упевнений в тому, як саме визначати належність до шляхти в Гетьманщині, тисячі дрібних українських урядників і заможніших козаків претендували на статус дворянина, багато з них на підставі фальшивих документів.
   Із дворянським титулом з'явилися й земельні маєтки. Старшині їх дарували гетьмани й царі. У багатьох випадках урядники незаконно привласнювали закріплені за їхніми посадами землі. Внаслідок цього у 1735 р. понад 35 % оброблюваних земель Гетьманщини було приватною власністю шляхти. Завдяки своїм посадам шляхта, крім того, господарювала ще на 11°^ земель. Отже, менш як 1 % населення володіли майже 50 % землі.
   Як і скрізь у Європі, багатства розподілялися серед знаті нерівномірно. Кілька родин, особливо ті, з яких походили гетьмани, полковники та члени генеральної старшини, завдяки своєму впливові та зв'язкам отримували величезні латифундії. Наприклад, Мазепа володів 19 654 маєтками, Скоропадський — 18882, Апостол — 9103. Проте маєтність середнього представника старшини була скромною й звичайно являла собою один маєток із 30 селянами, тобто третину володінь середнього російського дворянина. Ці цифри свідчать про те, що в Гетьманщині знать була чисельнішою, ніж у Росії, а закріпачене селянство — навпаки. Але якою б не була козацька старшина (або шляхта, як вона себе титулувала) — багатою чи бідною,— вона однаково визискувала і селян, і козаків. Від перших вона вимагала все обтяжливіших оброків, панщини та особистої служби, а у багатьох зубожілих козаків купувала або погрозами відбирала землю, намагаючись обкласти їх такими ж повинностями, як і селян.

Мешканці Лівобережної України: шляхтичка і козацький полковник. Кінець XVIII ст.

   Суспільний антагонізм між черню й старшиною мав важливі політичні наслідки, бо давав можливість царському урядові нацьковувати одну верству українського суспільства на іншу. Так, у XVII ст. Москва підтримувала народні маси проти козацької старшини, коли остання вдалася до спроби відкинути зверхність царів; у XVIII ст. царі, навпаки, допомагали старшині, покараній після провалу її сепаратистських намагань, визискувати селянство, відтак посилюючи залежність української знаті від російських монархів. Таким чином, хоч деякі представники знаті й надалі лишалися вірними Гетьманщині й традиціям її самоврядування, багато з них із практичних міркувань виявляли свою лояльність насамперед російському монархові.
   Особливо сильною проімперська орієнтація стала після 1785 р., коли Катерина II зрівняла українську знать із російським дворянством у своїй “Хартії дворянських вольностей”. Такими ж привабливими, насамперед для біднішої старшини, були можливості зробити кар'єру, які відкривалися внаслідок нових величезних загарбань російського уряду. Завдяки своїй відносно добрій освіті та адміністративному досвіду представники української знаті отримували посади не лише в імперській адміністрації колишньої Гетьманщини, а й у нещодавно завойованих землях Криму, Правобережжя й навіть на Кавказі — у далекій Грузії.
   На кінець XVIII ст. українці займали ряд найвищих посад в імперії. У 1770-х та 1780-х роках родини Безбородьків, Завадовських, Кочубеїв і Трощинських давали імперії канцлерів та міністрів, які допомагали багатьом своїм землякам отримувати призначення на впливові посади у Санкт-Петербурзі. Численні особисті можливості та переваги, що їх давала служба імперії, значною мірою пояснюють те, чому ліквідація Гетьманщини зустріла такий слабкий опір серед української знаті. А оскільки просування по службі вимагало обізнаності з імперською культурою, багато українських дворян відмовлялися від свого барвистого козацького вбрання й переходили на європейський стиль, починали розмовляти російською чи французькою мовою. Й лише окремі старшини, на яких поблажливо дивилися як на романтиків, тужили за знищеною Гетьманщиною та за давньою козацькою славою.
   Занепад козацтва. Після повстання 1648 р. козацтво користувалося широкими привілеями. Військова служба надавала козакам право землеволодіння й звільняла від податків, їм дозволялося мати самоврядування, вести торгівлю, а також виробляти горілку — привілей, що раніше належав шляхті. Відтак, якщо за величиною маєтків більшість козаків мало чим відрізнялися від селян, то прав у них було майже стільки, скільки їх колись мала польська шляхта. Єдине, що заборонялося козакам,— це змушувати селян відбувати панщину — право, що зберігалося виключно за шляхтою. Але попри всі ці вольності з кінця XVII ст. спостерігається постійне погіршення становища рядового козацтва.
   Унаслідок зростання впливу старшини прості козаки втратили такі важливі політичні прерогативи, як право обирати старшину та брати участь у радах. Ще згубнішими для них були економічні проблеми, що крилися у самій природі козацького життя, яке змушувало їх бути водночас і селянами, й воїнами. До повстання 1648 р. козаки могли виконувати таку подвійну роль, оскільки війни були короткими, здобич — великою, а субсидії польського уряду давали додатковий прибуток. Але за царів військові конфлікти—такі як 21-літня Північна війна—тягнулися без кінця й краю. Навіть у мирний час російські урядники часто примушували козаків працювати на будівництві укріплень, каналів тощо.
   Відбуваючи тривалу й виснажливу службу власним коштом, козаки часто залазили у борги. В результаті багато з них продавали свої наділи кредиторам із середовища старшини, часто під тиском і незмінно за низькими цінами, продовжуючи мешкати на своїх колищніх землях як орендарі, виконуючи повинності, аналогічні селянським. Лише небагатьом козакам щастило добитися титулу старшини, що з кожним днем ставало дедалі важчим. Таким чином, занепад козацтва скоротив його чисельність із 50 тис. у 1650 р. до 30 тис. у 1669 і до 20 тис. у 1730 р.
   Стурбована цим явищем царська влада у 1723 р. і вдруге у 1728 р. заборонила продаж козацьких земель. Але ці заходи виявилися неефективними, бо торкалися симптомів хвороби, а не її справжніх причин. У 1735 р. уряд Гетьманщини вдався до спроби ширших реформ, поділивши козаків на дві категорії: заможніших боєздатних козаків, що називалися виборними, і на тих, котрі були надто бідними, щоб купити собі військове спорядження (підпомічників). У той час як виборні воювали, підпомічники мали забезпечувати їх провізією, служити гінцями й навіть обробляти їхні землі. Підпомічники обкладалися оброком, щоправда, вдвоє меншим від селянського. Фактично бідніші козаки перетворилися на слуг своїх заможніших товаришів і старшини. Попри ці зміни економічне становище всього козацтва й далі погіршувалося. В 1764 р. у реєстрах фігурувало 175 тис. виборних козаків і 198 тис. підпомічників. Але фактично боєздатними були лише 10 тис. виборних козаків. Зростала також кількість заборгованих козацьких господарств. До кінця століття більшість бідніших козаків опустилася до рівня державних селян. Зникнення кордону, а разом з ним і потреби обороняти його, економічні труднощі, перетворення старшини на великих землевласників, відсталість у військовій справі — все це призвело до того, що козаччина на Україні перестала існувати.

Мешканці Лівобережної України: селянин і селянка. Кінець XVIII ст.

   Повторне закріпачення селян. Становище селян Лівобережжя (незакріпачених селян, яких у Східній Європі лишалося мало), як і становище козаків, постійно погіршувалося, починаючи з часу Великого повстання 1648 р. Вже за гетьманування Богдана Хмельницького вживалися заходи щодо повернення старих порядків, позаяк гетьман дозволив деяким монастирям і далі збирати з селян оброк. Різкий занепад селянства стався у XVII ст., коли вільні та автономні “військові поселення” було відписано із земельного фонду Гетьманщини індивідуальним землевласникам із старшини.
   Спочатку ці власники збирали скромну орендну плату й зобов'язували своїх орендарів виконувати такі роботи, як заготівля, дров та перевезення сіна. За часів Мазепи максимальна трудова повинність зросла до двох днів на тиждень; хоч це й було обтяжливим порівняно з часом, коли селяни Лівобережжя взагалі не виконували повинностей, усе ж вона становила лише половину чи третину панщинної повинності польських чи російських селян. Проте всього через одне покоління середня тривалість панщини зросла до трьох днів на тиждень, а подекуди сягала чотирьох-п'яти днів. Крім того, у період війни селяни мали постачати імператорське військо провізією, постоєм, утримувати шляхи, зводити мости й виконувати  інші роботи. Коли ж селяни зверталися по захист до російських монархів, то знаходили мало симпатії, оскільки доля російських селян була набагато гіршою. Приклад пригнобленого російського кріпака сприяв ще нещаднішій експлуатації українського селянина.
   І все ж таки доки селянин мав право лишати свого пана, він міг перейти до поблажливішого хазяїна, поселитися в іншому селі чи у відкритому степу. З цих причин старшина за підтримки російського уряду поступово обмежувала право переходу селян. Закон 1727 р. передбачав, що, лишаючи своїх феодалів, селяни втрачали право на майно, яке належало їм на старому місці, а з 1760 р. селяни повинні були отримувати у пана письмовий дозвіл на переїзд. Утративши законне право кидати пана, багато селян Гетьманщини вдавалися до забороненої законом втечі. Улюбленим місцем притулку для тисяч утікачів були землі запорожців, що давало Катерині II додаткову підставу для знищення Січі. У 1783 р. Катерина II зробила останній у цій справі крок, заборонивши лівобережним селянам за будь-яких обставин лишати своїх феодалів. Відтак через 130 років після свого визволення у 1648 р. лівобережний селянин знову став кріпаком.
   Занепад міщанства. В аграрне' орієнтованій Гетьманщині міщани зазнавали відкритої дискримінації. За винятком таких гетьманів, як Мазепа та Апостол, козацька адміністрація у кращому разі ігнорувала їх, а в гіршому всіляко намагалася підірвати їхнє становище. Навіть у межах міста органи міського управління та судочинства не мали влади над такими його мешканцями, як численні представники старшини, козацтва і селян. У деяких випадках старшина просто ліквідовувала автономність невеликих або слабо захищених міст і переводила їхніх жителів під свою безпосередню підлеглість. У результаті кількість міст у Гетьманщині зменшилася з 200 у 1723 р. до 122 через 60 років.
   Міщани були не лише політичне безправними, а й перебували в економічно невигідному становищі. Звільнені від податків козаки могли продавати в містах свій крам, не сплачуючи місцевого мита. Водночас міщани, щоб забезпечити грішми скарбницю міста, були змушені сплачувати податок за продукти, якими вони торгували. Тому вони нерідко мали менше крамниць у власному місті, ніж козаки й солдати російських залог чи навіть ченці. За таких обставин у більшості міст Лівобережжя проживала невелика кількість люду — в середньому від 3 до 5 тис. (див. також табл. 2).
   Однак серед цього загального застою існували й оази достатку і зростання. Завдяки значенню Києва як адміністративного, військового, торговельного й культурного центру його населення зросло з II тис. у 1723 р. до близько 43 тис. у 1780-х роках. Процвітали й такі розташовані на півночі поблизу російських торгових центрів міста, як Стародуб та Ніжин. Скласти уявлення про господарську діяльність, що розгорталась у цих містах, допоможе така статистика: у 1786 р. в Ніжині налічувалося 387 крамниць, шість кав'ярень, 29 кузень, 73 шинки, 124 корчми, вісім цегелень, дві цукроварні, 15 вітряків. Проте в цілому протягом усього XVIII ст. в економічному відношенні українські міста розвивалися повільно. На тлі такого застою майбутній бум у Південній Україні здавався особливо вражаючим явищем.

Таблиця 2

Соціальна структура Лівобережної України (1795 р.)

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.