| 113. Руйнованне Сїчи. |
|
113. Руйнованне Сїчи. Сильне вражіннє як прояв нового напряму правительственної політики зробило на Україні також зруйнованнє і скасованнє Сїчи.Правда, остання Січ, перенесена в тридцятих роках на росийську територію, була вже тільки слабою тїню старої Сїчи. Впросившись назад під росийську зверхність вона мусїла покірно сповняти жадання росийського правительства, що хотіло роспоряджати ся Сїчовиками по своїй волї як і городовими козаками, і сїчова старшина, бачучи що з ним не спорити ся, старала ся чинити його волю. Запорожці зносили тяжкі походи, складали свої голови в війнах з Туреччиною і Кримом, сповняли ріжні служби, які на нього покладало росийське правительство. Як у першій турецькій війні, в 1730-х роках, так і в другій, що почала ся 1768 року, Запорозьке військо брало неустанну участь, висилало по кілька тисяч Січовиків в походи з росийською армією, вело партизанську, підїздову війну, воювало на своїх чайках з турецькою фльотою, несло сторожову і всяку иньшу службу й діставало похвальні грамоти від цариці. Але все се не ратувало Запороже від нарікань і жалів правительства. Одна причина була— зачіпки запорозького юнацтва з Туреччиною, Кримом і Польщею в часах, коли Росія була з сими державами в згодї; з сього все виходили жалі й скарги, а запорозька старшина при всїй охоті не могла запобігти таким зачіпкам запорозьких ватаг. Друга те більша—се суперечки за землї. Вже „лїнїя"—ті укріплення, що будували ся на українськім пограничу з степом в 1720 і 1730-х роках, захопила старі „запорозькі вільпости"—землї запорозькі. Почавши з 1730-х років росийське правительство заселяло сю лїнїю селами і городами, між иньшим оселило тут чимало виходнів Сербів. Перше поселеннє їх зроблено в 1732 р., а потім знову в 1751—2 рр. Ся „Нова Сербія", як її названо, заняла весь північний край запорозьких земель; організована вона була по воєнному—в полки і роти, піші і конні, гусарські, і дуже потиснула Запорожців. Потім, в 1750х рр. правительство почало селити козачі і пікінерські слободи з ріжного прихожого люду зачавши від околиці новозбудованої тоді кріпости св Єлисавети (Єлисаветграда) далї на схід, і забирало для тих слобід запорозькі землї. Розумієть ся, се дуже гнівало Запорожців, що в їх предковічні степи влазять непрошені гості, відбирають у них старі їх займанщини і уходи, рибні і звірині лови, і знать не хочуть знати нї Січи нї її власти. Вони пробували і документами доходити свого права у росийського правительства, і руйнували ненавистні слободи оружною рукою. Се одначе нїчого не помагало, тільки росийське правительство все більше починало кривим оком дивити ся на Запороже, як неприємну перешкоду в заселенню тої степової „Нової Росії", якії названо потім. Особливо ся справа загостри ся, як за цариці Катерини разом з скасованнєм гетьманства і заведеннєм губернії Слобідської велено утворити також осібну Новоросийську губернію з тої пограничної лїнїї, примежувавши до неї сусідні части Гетьманщини і поблизькі землї запорозькі. Запорожцї не позволяли вести границї нової губернії в свої землї, не давали осаджувати слобід, розганяли їх та переманювали людей до себе. Все се дуже гнївало росийське правительство, що тодї дуже носило ся з плянами заселення степів, опановання берегів Чорного моря, приєднання до Росийської держави земель Балканських і самого Царгорода. Правда, Запороже в останніх десятилітях перед своїм скасованнєм значно зминіло свій вигляд. Останній кошовий запорозький Петро Калнишевський, що ще від р. 1762, а від 1765 таки без перерви до кінця Січи був її кошовим, був чоловік дуже розважний і обережний. Вважаючи на обставини, всякими способами стримував Запорожців від яких небудь зачіпок з росийськими властями, дбав про заселеннє запорозьких земель оселою хліборобською людністю, завів всяке хозяйство, осадив богато селян-хлїборобів. В запорозьких степах зявили ся великі слободи запорозькі, церкви не тільки в самій Сїчи, а й по ріжних оселях. Таким чином нарікання, що в руках Сїчовиків чорноморські простори зістають ся диким яловим степом, нїкому не користним- ставали неправдиві. Господарство Калнишевського саме показувало, що в руках Сїчовиків сї простори можуть заселити ся і загосподарити ся. Колиж бо правительству хотіло ся взяти сї краї в свої руки! А при тім, касуючи старий козацький устрій на Украінї, не хотїло воно терпіти таке гнїздо свобідного духу, як автономна сїчова громада—хоч як вона поскромнїла і похилила ся в порівнянню з Січею часів Гордієнка! Всі сї справи дуже загострили відносини правительства до Запорожа з кінцем 1760-х років. До того пришла ще війна з Туреччиною, що вийшла, мовляв, з своєвільного нападу Запорожцїв на пограничне турецьке містечко Балту. В Колїївщинї Запорозцї теж були сильно замішані; правительство росийське помогало польським панам задавити се повстанпє і годило ся йому приборкипі й Сїч, з котрої йшло гайдамацтво на польську Україну. З другого боку. Запорожці—як доносили росийські власти, особливо докучали Новоросийській губернії, зганяючи осаджені там села та осаджуючи против них свої. Росийське правительство рішило знищити Січ. Але бояло ся якогось воєнного розруху, і через те повело діло по малу, потайки, щоб захопити Запорожцїв зовсім неприготованими. По скінченню турецької війни, в 1775 році секретно розіслані були воєнні команди росийські в запорозькі степи -відбирати зброю від Запорозцїв, що були на промислах, а літом генерал Текелї з великим військом росийським війшов в запорозькі землі як добрий приятель, зайняв запорозькі паланки (округи) своїми військами і разом з тим несподівано обложив саму Сїч. Виставивши перед нею свою артилерією, дня 5 червня післав оповістити Сїчовиків, що Січи більше не має бути, Запорожці мусять піддати ся, покинути Січу й розійти ся, коли не хочуть, щоб росийське військо їх воювало. Страшенно се збентежило Запорозців; не знали, що робити. Багато було таких, що не хотіли давати ся, а бити ся з московським вийськом. Але Калнишевський з иньшою старшиною і архимандрит січовий стали іх намовляти, щоб покорили ся, бо однаково не подолїють московської сили. Запорожці послухали і піддали ся Сїч зруйновано, і дня 3 серпня царським указом оповіщено про її скасованнє, „з знищеннєм самого імени запорозьких козків". Широко оповідали ся причини такого несподіваного вчинку, і тут дуже цікаво бачити суперечність в тих мотивах. З одного боку робив ся той закид, що Загіорожцї, ухиляючи ся від господарського і семейногожитя, затримують в дикім стані свої краї, не даючи розширяти ся в них господарству і торіовлі, з другого боку —що Запорожці останніми часами стали відступати від давнїйшого житя, почали заводити своє хозяйство і оселили в своїх сторонах до пятидесяти тисяч хліборобської людности. Та найбільше було дивне, що тих старшин, які намовляли Запорожцїв не противити ся, а покорити ся царській волі, арештовано і розвезено по монастирях в тяжке засланнє. Довго навіть не було нічого звісно про них, думали, що вони пропали. Аж потім виявило ся, що Калнишевського заслано в Соловецький монастир, на Білім морю і він там замкнений в самітній келії, не бачучи людського лиця, прожив ще цїлих двадцять пять лїт. Очевидці прочане, що бачили його в перших роках XIX в., оповідали, що його випускали три рази на рік у монастирську трапезу з одиночної келії вязницї: на Різдво, Великдень і Спаса. Він питав ся людей, хто тепер царем і чи все добре в Росії. Але огорожі не позволяли богато розмовляти. Схуд і зсох ся від старости, був весь сивий, а вбраний по козацьки в сіінїй жупан китайчатий, з двома рядами ґудзиків. Вмер 1803 року, маючи 11.2 лїт. Перед тим 1790 р. вмер військовий писар Глоба, засланий також в оден північний монастир, і судя Павло Головатий, в Сибири, в монастирі тобольськім. Та встань батьку, ой встань Петре, кличуть тебе люде— З запорозьких земель справдї великі маєтности роздано ріжним московським панам. Счовики ж мали бути поверстані в пікінери або вміщанетаселяне. 1776 р. Потьомкін доносив царицї, що з Запорожцями вже приведено все до порядку: одні разселили ся по містах і селах, иньші вписали ся в пікінери і з них набрано два полки; з забраного старшинського майна зроблено капітал для підмоги мешканцям, і т. д. Але в дїйсности було що иньше.Переважна більшість Запорожців не хотіла ставати гречкосіями і порішила піти тою ж стежкою як по першім зруйнованню Січи—під Турком жити. Старий Запорожець Микита Корж оповідав, як тоді Сїчовики умудрили ся „Москаля в шори убрать". Тому що Запороже, всї дороги і границі були зоставлені московським військом, Запорожці стали відпрошувати ся у Текелія на заробітки на рибні лови на Тилигул. Діставали пашпорти на 50 душ, а набирали з собою по кілька сот тай виходили за границю. От-так незадовго більша половина їх вийшла в Туреччину, так шо лїтом 1776 р. тих Запорозцївмандрівцїв на Тилигулї та під Хаджибеєм зібрало ся до 7000 і тут під Очаковим почали собі селити ся. Ей оступили прокляті драгуни усї степи й усі плавні, Щоб Росія не чіпала ся Запорожців, султан дав їм землі на Дунайських гірлах; але Запорожці не дуже охотили ся йти туди і ще кілька років жили над „обома лиманами". 1778 року їх формально прийнято під вдасть турецьку, позволено заложити Січу, мешкати і промишляти свобідно, а за те служити султанови пішо й конно. Але що росийське правительство доконче добивало ся, аби іх не тримали коло росийської границї, то султан наказав силоміць переводити іх за Дунай. Се дуже не сподобало ся Запорожцям, і декотрі стали вертати ся до Росії. Там Потьомкін, щоб затримати Січовиків і иньших охочих від втікачки за границю, рішив відновити Запорозьке військо, під назвою „Чорноморського війська" і в 1783 р. поручив Антопови Головатому, Чепізі й иньшим запорозьким старшинам скликати охочих. До сього війська приставали декотрі Запорожці з тих що вийшли за границю. Ой наробили та славні Запорозці та великого жалю: Росийське начальство не переставало підманювати сих дунайських Запорожцїв, щоб вертали ся до Росії—через ріжних свояків, знайомих, то що. Від часу до часу більші або меньші ватаги сих дунайських Запорожцїв переходили—але се були дрібницї. Аж 1828 р., як розпочала ся знову війна з Росією, тодїшнїй кошовий задунайський Осип Гладкий задумав перевести Задунайців до Росії; він пустив поголоску, що Турки хочуть переселити Запорозців як найдальше від росийської границї—в Єгипет. Заразом намовляв вертати ся під Росію, але що не всі хотіли вертати ся, то він, не відкриваючи свого заміру, вийшов з військом ніби в похід на Москалїв, і тільки на росийській границї сказав своїм Запорозцям, що йде передати ся під Росію. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено. |
| < Попередня | Наступна > |
|---|
