Studentam.net.ua

71. Хотинська війна і кінець Сагайдачного.

   Козаки зараз же з зими, послухавши патріарха і всяких обіцянок королівських, почали були ладити ся до походу. Зимою ходили вони під Білгород, здобули місто і визволили багато невільника—яких три тисячі християн слобонили, говорено на Україні. Потім на волости почали збирати всякий припас до походу—коней під армату, порох, олово і всякий припас: всякий поклик на королівську службу був тим для козаків дуже милий що давав їм притоку до збирання таким способом всякого припасу з людей некозацьких; для того вони так радо й відзивали ся звичайно на всякий заклик короля. Борецький з Сагайдачним постановили перепинити сї збори козацькі, поки король не вдоволить їх. В червні скликано велику раду козацьку—мали козакам привезти гроші від короля Поїхав туди сам Борецький з великим числом духовенства. Зараз же на початку ради з великим гнївом і жалем почав оповідати перед козаками, які насильства діють ся їх вірі; читав лист з Бильна, про нелюдські гонення за владиків. Потім Сагайдачний прочитав лист від патріарха, з великою пошаною: наперед поцїлував, а прочитавши положив на голову собі. Козаки підняли великий, крик: присягали ся боронити віри, не жалуючи горла свого. Але другого дня говорив посол королівський, заохочував до війни, передав гроші від короля, і козаків знов потягло до походу. Кінець кінцем рішили, щоб до короля в посольстві поїхали Сагайдачний з Єзекіїлем Курцевичем, ігуменом козацького терехтимирівського монастиря, шо тепер був висвячений на владику володимирського; вони мали королеви представити, щоб признав нових владиків, инакше козаки не підуть на війну.
   І а козаки не втерпіли, коли їх почали заохочувати до походу. Тим часом як Сагайдачний з Курцевичем їздили до короля, козаки з Бородавкою вже пішли на Молдаву й почали грабувати край. Король збув посольство Сагайдачного ріжними ласкавими словами, нічого певного не пообіцявши, а тим часом війна почала ся, і Сагайдачний поїхав уже просто на війну до козацького війська. Але Бородавці се не пройшло дурно. Коли Сагайдачний приїхав до війська, його прихильники почали підіймати козаків против Бородавки, докоряючи йому, їдо він зле порядкував в походї, погубив багато людей в Молдаві, розіславши на чати, і не наготовив припасу на війну. Його скинули з гетьманства, судили і засудивши на смерть, стяли в колі козацькім під Хотином, а гетьманом знов вибрали Сагайдачного.
   Приймаючи гетьманську булаву знов у свої руки (сим разом уже в останнє), Сагайдачний постановив ще раз спробувати прихилити короля і правительство до українських бажань козацькою заслугою. Більше нїчого й не зіставало ся—хіба облишити військо польське і завернути козаків з поля битви, поки король не сповнить козацьких бажань, —але на таке Сагайдачний не рішив ся. Польське військо перейшло за Дністер під Хотином, кріпостю турецькою, і турецьке військо вже надходило велике, як хмара, обступаючи Поляків, а козаки ще не надійшли й Поляки бояли ся, щоб Турки не заступили їм дороги і не розеднали. Першим ділом Сагайдачного було відшукати козаків і привести їх до Поляків. Се він і зробив, незвичайно зручно маневруючи під самим носом Турків, і щасливо провів козаків до польського табору,—але сам не вийшов здорово, бо шукаючи козацького війська, наскочив на Турків, пострілено його в руку і ся рана так і не загоїла ся—на другий рік Сагайдачний з неї таки й умер.
   Козацького війська було, по польським відомостям, коло 40 тисяч, з невеличкою, але дуже порядною артилерією. Польського війська було коло 35 тис. (серед нього теж 8 до 10 тисяч регулярних козацьких рот). Таким чином з приходом козаків сили Поляків зросли у двоє. Але не тільки тим чисельним приростом тішили ся Поляки: вони велико покладали на козацьку звичку до війни з Татарами й Турками, на їх славну відвагу. Уже з походу козаків до польського війська, коли чати козацькі пробивали ся кріз турецьке військо, до Поляків доходили оповідання про нечувану відвагу, з якою сї дрібні чати відбивали ся від полків турецьких. І тепер коли козаки стали табором побіч табору польського, військо турецьке головну силу і натиск свій звертало на козаків, сподіючи ся, що як зломлять козаків, то легко покінчать і з Поляками. Але козаки не тільки відбивали ся від далеко більшого турецького війська, але й переходили самі в атаку і не раз громили Турків та добивали ся до їх табору. Робили також нічні вилазки, заповзаючи з нечуваною смілістю в середину самого турецького війська та полохаючи Турків непомалу. Бідували дуже через брак паші, але під зелізною рукою Сагайдачного тримали ся до останку, тим часом як з польського війська шляхтичі з найзначнїйших фамілїй, скучивши довгою війною, без сорому тїкали, ховаючи ся в фури, що йшли по провіант, то що. Поляки розуміли, що тільки козаками тримають ся, і коли турецький султан, стративши надїю на побіду, нарештї помирив ся з Поляками і повів свої полки назад,—признавали Поляки, що козакам завдячують се виратуваннє Польщі від погибели, й під небеса вихваляли заслугу козаків і Сагайдачного, їх мужність, витрівалість, порядок, обзайомленнє з війною. Та коли вповаючи на сю свою заслугу і ласкаві обіцянки королївські, Сагайдачний з хотинського поля, крівцею козацькою политого, рушаючи назад на Україну, вислав до короля прощення козацькі—почув що иньше.
   Не бозна що й просили козаки. Хотіли, щоб їм збільшено давнїйшу платню, тих убогих 40 тис. золотих до 100 тисяч; щоб нагорожено шкоди понесені в сїй війні, щоб козакам свобідно було пробувати в оселях своїх, в маєтностях королївських, духовних і панських, користуючи ся вільностями своїми, і щоб „заспокоєно було віру православну".
   Знаючи велику дражливість шляхти на всі козацькі „вільности", козаки висловлялисвої жадання як найсмирнійше. Дарма! Король Жигимонт думав, що вже козаки йому не будуть потрібні,і вже не хотїв тратити ласкавих слів. Сказав, що волю свою перекаже через комісарів, а комісарам поручив відновити постанови 1619 року, звести військо козацьке до двох, що найбільше—до трох тисяч, а всі иньші щоб вернули ся в звичайне підданство. В справі ж віри сказав, що козакам як і досї не було ніякої кривди, так і далї не буде—буде, значить, все по давньому. А щоб козаки се лекше прийняли, казав Сагайдачному й иньшій старшині пообіцяти дарунки, щоб козаків заспокоїли.
   Комісію одначе не можна було відбути, бо не було чим заплатити козакам за службу й не було війська—післати з комісарами. Відповідь козакам подано иньшою дорогою—але се не зміняло справи: розвіяли ся надїї козацькі.
   Сагайдачному король показував ласку, посилав йому грошей на лїкарів то що,—але се не потішало старого гетьмана. Смутило його, що пляни і надїї, котрими він жив, не справдили ся. Чуючи близький кінець, він роспорядив своїм маєтком, призначивши частину його на київське брацтво, а другу—на брацтво львівське, щоб з доходів тримало „ученого маістра, в грецькім язику досвідченого", „на науку і цвіченнє дїток православних і вихованнє бакалярів учених, на вічні часи". Вмер потім за кілька день, 10 квітня 1622 р., оплаканий гірко всїми, хто дорожив національним українським житєм.Брацькі школярі читали похвальні вірші йому, видані потім осібною книжечкою: прославляли його мужність, любов до свого народу, до його освіти і церкви, та давали в приклад козацтву. Книжечка ся була заразом похвалою війську Запорозькому та заохотою, щоб ішло слїдами Сагайдачного та боронило далї народнїх справ. В тім напрямі впливало і київське духовенство, підтримуючи тїсні зносини з козаччиною.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.