|
35. Галицько-волинська держава. Кн. Роман. Хоч як суздальські князї підкопували силу і значіннє київських князів і Київа самого, одначе їх пляни сповнили ся тільки по части, бо саме тоді як задавали вони останні болючі удари Київу. в українських землях зложила ся нова ііолїтична сила на заході. Вона хоч не обеднала цілої України, як Київ, але все таки бодай для західньоі України, тоді сильнїйшої й богатше залюдненої, продовжила самостійне державне житє ще більш як на столітє. А сотворив ту державу киязь Роман Мстиславович, внук звісного вже нам Ізаслава Мстиславича, київського улюбленця, князь володимирський (на Волини).
Він виступив на політичну сцену в тім часї, коли Київ уже сильно підупав, тому не старав ся здобути собі київського стола, як його батько Мстислав і дїд Ізяслав, а звернув очі свої на сусідню Галичину, де всевладне боярство вело боротьбу з синами Ярослава, чіпаючи ся їх родинних справ, непорядного семейного житя, то що Роман зайшов у зносини з боярами, і вони підняли повстаннє, вигнали свого князя Володимира, а на його місце покликали Романа (1189). Роман, покладаючи ся на Галичину, вже думав, що й не потрібує володимирського князівства, і віддач брату. Одначе сим разом справа не пішла так легко, бо Володимир галицький звернув ся до угорського короля, просячи помочи, а Угорщина здавна вже простягала руки до Галичини, і теперішнею оказією задумала покористувати ся для себе: угорський король пішов з Володимиром, нїби ведучи його на князівство, але зайнявши Галичину, всадив Володимира у вязницю. а в Галичі посадив свого
До тогож суздальські князі, потомки молодшого Мономаховича Юрия (“редки пізнійшої московської династиї), осївши ся на Поводжу, умисно старали ся ще більше підірвати Київ, щоб його князї не мали значіння, а їм щоб бути найпершими князями. Син Юрия Андрій, користаючи з того, що князї на Україні пересварили ся, вмішав ся в їх сварки і в 1169 р. післав умисно своє військо на Київ, щоб його при тій нагоді яко мога знищити, і військо се, здобувши Київ, справді немилосердно знищило його: кілька день грабували місто, церкви, монастирі, не жалуючи нічого: забирали з церков ікони, книги, ризи, дзвони навіть здіймали, везли до себе, в північні краї; людей убивали й забирали в неволю, і потім в Київі Андрій умисно садовив князів незначних, аби його тим понизити. Пізнїйше, як на Україні трохи було утишило ся (в 1180-х роках) і головні претенденти на Київ-Святослав чернигівський і Рюрик Ростиславич (з Мстиславичів), поділивши між собою Київщину, стали жити в згоді, тоді знов брат Андріїв Всеволод умисно розсварив українських князів, напустив на Рюрика його зятя Романа і чернигівських князів і збив таку бучу, що знов Київ пограблено і знищено немилосердно (1203 р.), і коло нього звела ся така борня, що справді трудно було всидіти кому небудь в Київщині.
Після сього Київ упадає вже зовсім і пізнїйший татарський погром не богато доправив по тих домашнїх погромах. Упадало українське житє на Поднїпровю: Гей застогнав, братя, Київ тугою, а Чернигів напастьіни, Розлила ся туга по Руській землі, Печаль сильна тече через землі Руські— А князї самі між собою коромолу конали, А погані з побідою набігали на Руську землю— співав співець Слова о полку Ігоревім, бачучи той упадок.
Володимиру потім одначе удало ся втікти з вежі: нарізав собі з полотна полос та скрутив з них шнури; за помічю Нїмцїв і Поляків вернув ся він до в Галичини і тут люде, покуштувавши угорського пановання прийняли його радо. Він княжив спокійно до смерти, але як умер, Роман таки вернув ся до своєї гадки—заволодіти Галичиною. Бояре сим разом його вже не кликали: мабуть спробувавши його правління попереднього разу, не мали охоти кликати в друге, бо не хотів їм іти в лад Але Роман узяв помічне військо від своїх свояків польських князїв, і з ними року 1199 війшов у Галичину. Сим разом він був уже обережнїйший, не пускав з рук Володимира, і з часом, як иньші князї повимирали то що, цїла Волинь разом з Галичиною в 1230-х роках зєднала ся в руках Романових синів в одну велику, сильну, богату, обеднану державу, яка могла б притягнути й дальші українські землї, як би не ріжні перешкоди.
Для самого Романа була добра нагода взяти Київ в свої руки— під час тих усобиць, які заварили ся на Україні з Всеволодової інтриги. На Україні тодї, після того як Роман засїв у Галичі, покладали на нього великі надії, як на князя смілого, енергічного, удатного. Він прославив ся своїми побідними походами на Литву, що дуже докучала тодї північним українським землям, і на Половців. Про приборканнє Литви довго потім ходили ріжні оповідання; пізнійший литовський історик Стрийковський оповідає переказ, як то Роман, мстячи ся Литві, уживав литовських полонян.ників до тяжких робіт, до оранки, так що котрийсь Литвин, навчивши ся нашої мови, сказав приказку. яка потім задержала ся на довго: „Ой, Романе, Романе, лихим живеш, Литвою ореш! Про походи Романа на Половцїв ходили пісні, але їх тільки відгомони дійшли до нас. в тім родї як уривок в Галицькій літописи:
Кинувсь він на поганих як лев. Переходив їх землю—як орел. Сердитий був він як рись А хоробрий був він як тур... І губив їх—як крокодил.
В Галицькій землї, засівши вдруге, Роман звів велику боротьбу з боярством; сучасний польський літописець Кадлубек дуже сильними словами описує, як Роман забирав маєтки боярські, самих бояр убивав, мучив, і таку приказку мав: „не побивши пчіл, не їсти меду". Мабуть в тих оповіданнях Кадлубка про немилосердні вчинки Романа таки багато видуманого. Та між народом ся його сувора росправа з боярами в кождім разї збільшила тільки с.іаву Романа і любов до нього. Галицьке боярство занадто велику силу взяло в землї і користаючи з своєї власти, тїснило й кріпостило простий нарід, і не було на нього нї суда нї управи. Відказувано на пиху і жадність боярських верховодів, що держали великі дружини свої, заорали в свої руки всі уряди і не було на Їх нї якого страху. Князями вони умисно хотїли перекидати, аби в своїх руках держати всю управу. В Галицькій літописи, писаній з становища княжого, неприхильного боярам, повно нарікань на боярські інтриги, самолюбство, пиху. Цїкаво прочитати такий образок, як галицький верховод Доброслав їде через Галич до князя в одній сорочцї, залишений такий, що й на землю не дивить ся, „Галичане ж огли коло стремени його". Тому вся прихильність і спочуте народу було по стороні Романа в його боротьбі з боярством.
Слава князя сильного, грізного, могутнього, який нікому не позволить його легковажити, пішла про Романа не тільки по всїй Україні, а й по сусїднїх державах: так відзивають ся про нього сучасні письменники грецькі, польські. І ся слава будила на Україні надїю, остатню надію, що от може таки в особі Романа виступає нарешті чоловік, який заведе лад на Україні, візьме о руки князїв й зробить кінець їх сваркам, положить кінець мішанням в українські справи постороннїм інтриганам, в тім роді як суздальський Всеволод, приборкає Половцїв і иньших ворогів, поладнає і направить розхитане до решти українське житє. Коли Роман пішов походом на свого тестя київського князя Рюрика на Київ, Кияне відступили від свого звичайного правила—не мішати ся в княжі усобиці; вони відчинили перед Романом ворота Київа.
Даниліови було тільки три. Василькови оден рік: управу поийня молода княгиня Розданова, оддала ся під опіку ії обопону угорського короля Андрія, приятеля іі союзника Романового. Угори, як ми знаіємо, вже здавна бажала пройти за Карпати та прилучити до себе українські землі закарпатські, галицькі, як держала вже підкаопатську, -Орську Україну. Тепер з проігепня Романової родини й її прихильників угорський королі- скористаз, щоб взяти на себе роліо ;верхника Галичини Він увів до Галича угорську залогу і прийняв титул .короля Галичини і Володимирії. Під його опікою мала правити в Галичині Романова княгиня іменем малих Романовичів.
Але придарлене Романом галицьке боярство стало поволУ підіймати голову, як не стало грізного князя. Бояри розпочали зносини з ріжними князями, що мали охоту "а галицький стіл, та стали накликати їх до Галича. Між ними визначали ся особливо сини Ігоря Святославича, героя славного „Слова о полку Ігоревім" За помічю бояр вони засіли в Романових землях, але також не помирили ся з боярськиМ самовільством. Вояое почали інтригувати проти них. а Ігоровичі те побачивши, задумали їх порізати: при якійсь пагоді удало ся Їм богато бояр побити— кілька сот, як каже літописець. Тоді недобитки боярські стравили на Ігоревичів Угріві захогіявши в сеої руки, повісили їх -подїя не бувала доти на Україні. бо зпичайно навіть під час повстань "шановано особу княжу. По її боярство завзяло ся не дати ніякому; князеви закорінити ся в Галичині й умисно почало перекидати ся князями- кликало одного і помагало йому засісти на столі княжім, а потім кликало иньшого, переходило на його сторону й змушувало попередньцго забирати ся.
Серед тих неустанних війн, змов і інтриг, в вічній трівозі й небезпецї виростали тим часом Романовичі. Нераз приходило ся їм потайки тїкати від ворогів з батьківщини, тиняти ся по чужих дворах, живити ся гірким хлібом вигнання. Але скрізь за молодими княжичами йшли вірні бояре їх батька, повні віри в велику будучність Романових дітей, і виховували їхв високім поважанню до свого імени й прав. І виростаючи Романовичі з незвичайною упертістю й витривалістю починають збирати свою „батьківщину, не падаючи духом ні перед. якими невдачами та перешкодами, немов бачили того паука, що шість разів падав з стелі, не можучи зачепити там свого павутиння, аж v семий раз зачепив,—і від нього навчили ся того завзятя.
Від польсько-угорської угоди володіли Романовичі Володимиром і насамперед тут стали міцною ногою: тутешнє боярство було їм прихильне, воно, як і людність, свято шанувало память Романа і міцно тримало ся його синів. Иньші князі волинські то повмирали, то замішали ся в галицьку завірюху і в боротьбі з Романовичами потратили свої волости. Перед 1230-м роком Романові сини вже володіли майже цілою Волинею і се давало їм велику силу. Опираючи ся на неї, вони від смерти Мстислава Удатного розпочинають серіозну боротьбу за Галичину з угорським королем і з ворожим галицьким боярством. Спочуте народу і тут було по стороні Данила: боярських верховодів не любили за кривди народні, за самоволю, за непорядки в управі. Народ, міщане тут не мали тої сили, як по декотрих иньших землях— віче було придавлене боярством; але при кождій нагодї люде, міста приставали до Данила і не раз перехиляли на його бік воєнне щастє. Незадовго і в Галичині стала вага перехиляти ся в сторону Романовичів. Заразом, ідучи за прикладом свого батька, вони пильнували розширити свою власть і на схід в сторону Київщини. В 1240 році, під час татарського нападу в Київі бачимо налисника Данилового. Вибираєть ся Данило на Київ і східню Україну і пізнїйше, розпочинаючи боротьбу з Татарами. Можна було сподївати ся, що зібравши свою Галицько-волинську отчину, Данило з братом заходять ся збирати і східню Україну, тим більше що були вони тепер значно сильнїйші від батька, бо володіли всїми волинськими землями, а князі в Східній Українї за чверть столїтя ще більше подїлили ся й ослабли. На перешкоді одначе стали Татари. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
