|
1. Поняття про структуру і функції центральної нервової системи, вищу нервову діяльність та її розлади при психічних захворюваннях Структурно і функціонально нервову систему людини поділяють на центральну та периферичну. В свою чергу до їх складу входить вегетативна нервова система, яка автономно регулює роботу внутрішніх органів.
Центральна нервова система складається з головного мозку з великими півкулями кори головного мозку, підкорковими вузлами, мозочком і стовбуром мозку, а також спинного мозку, мозкових оболонок і спинномозкової рідини, що омиває мозкову речовину.
Периферичну нервову систему становлять периферичні нерви, які виходять за межі хребетного стовбуру від передніх і задніх корінців спинного мозку, що з’єднується з міжхребетними вузлами та волокнами вегетативної нервової системи.
Окремі нервові та психічні функції пов’язані з діяльністю певних ділянок кори головного мозку. При порушенні цих ділянок може наступати відповідно: сліпота, глухота, рухові дисфункції. Складні функції, умовно-рефлекторна діяльність відбуваються за умов інтегративної діяльності всієї кори головного мозку. Перехрещення більшості волокон довгастого мозку є причиною того, що ураження ділянки мозку з одного боку призводить до порушення відповідної функції з іншого.
Рефлекторна діяльність лежить в основі функціонування всієї нервової системи і визначає поведінкові реакції живого організму. Закономірна реакція нервової системи у вигляді визначених змін якої-небудь діяльності організму у відповідь на внутрішні чи зовнішні подразники називається рефлексом. Схематично принцип рефлекторної дії можна представити у вигляді рефлекторної дуги, що складається з трьох ланок: чуттєвої (рецептори або органи відчуття, де подразнення трансформуються у нервові імпульси), центральної (певні ділянки спинного та головного мозку – аналізатори, куди кожний вид інформації надходить специфічними провідними шляхами) та рушійної (виконавча команда передається від рушійних нервових центрів до робочих органів – м’язів, залоз). Вища нервова діяльність здійснюється також за рефлекторним принципом, але в цьому випадку значно ускладнюється додатковими механізмами й апаратами не лише центральна ланка рефлексу, де існує певний “апарат оцінки і корекції функцій організму”, а й чуттєва та рушійна ланки. Завдяки рефлексам живий організм пристосовується до існування в певних умовах навколишнього середовища, сприймаючи за допомогою своєї нервової системи та переробляючи інформацію, що надходить, і відповідно реагуючи на неї адекватними діями. Цей процес пристосування відбувається завдяки двом основним видам рефлексів – безумовним та умовним.
Засновник вчення про фізіологію вищої нервової діяльності І. П. Павлов назвав безумовними такі рефлекси, що характеризуються закономірною відповіддю на певні подразники, наприклад, захисний (відведення кінцівки від вогню) чи харчовий (виділення слини при потраплянні їжі до рота). Отже, безумовні рефлекси – це природжені, стійкі, відносно стереотипні рефлекси у вигляді специфічних афектів, які виникають у відповідь на певні подразнення відповідних апаратів сприйняття. До безумовних рефлексів вищого порядку зі складною поведінкою відносяться інстинкти, наприклад, самозбереження, харчовий, статевий, батьківський.
Складніші рефлекси, які виробляються на основі безумовних і становлять фізіологічну основу пристосування, навчання і пам’яті як тварин, так і людей, називаються умовними. Ще І. М. Сєчєнов показав, що “психічний” рефлекс відрізняється від простого тим, що в своїй середній ланці супроводжується психічними процесами у вигляді відчуття, уявлення, думки, почуття.
Класичним дослідженням вищої нервової діяльності, її рефлекторного принципу є експерименти І. П. Павлова з собаками. Умовні рефлекси у них вироблялися внаслідок поєднання годування зі сигнальними подразниками (світло лампочки, свисток). Після кількох поєднань таких подразників з їжею виділення слини починалося при ізольованому подразненні сигналом. Внаслідок такої рефлекторної-сигнальної діяльності в житті тварин і людей встановлюються зв’язки між окремими корковими пунктами чи джерелами подразнення, що суб’єктивно виявляється у вигляді асоціацій (наприклад, асоціативні спогади).
Вироблені в процесі життєдіяльності під дією обставин, які змінюються, умовні рефлекси міняються, забуваються, тому що не є спадковими та постійними. Змінюваність і тимчасовість умовних рефлексів – це велика перевага вищої нервової діяльності людини, яка дозволяє останній найкращим чином пристосовуватися до постійно змінних умов навколишнього середовища.
Було показано, що умовно-рефлекторна діяльність здійснюється на тлі взаємодії двох основних нервових процесів у корі головного мозку (збудження та гальмування) як умовного, так і безумовного, коли умовні рефлекси можуть згасати під дією раптових і надзвичайно сильних подразників.
Поступово, в процесі свого спілкування з навколишнім світом людина навчилася цілісному сприйняттю його особливостей за комплексом окремих подразників. Це сприяло розвитку специфічної для людини другої сигнальної системи, що відбулося завдяки появі мови й особливостям сприйняття людиною слова.
Різні співвідношення характеру, сили та рухливості основних нервово-рефлекторних процесів збудження і гальмування, властивих кожній окремій особі, дозволили виокремити 4 основні типи темпераменту, а, за цією аналогією, і 4 відповідні типи вищої нервової діяльності: 1) сильний, збуджуваний, невтримний (холерики); 2) сильний, спокійний, врівноважений, повільний (флегматики); 3) сильний, дуже швидкий, рухливий, врівноважений (сангвініки); 4) слабкий, загальмований (меланхоліки). З типом вищої нервової системи значною мірою пов’язані особливості реагування особи на зовнішнє середовище.
Характер і зміст усіх психічних захворювань визначається взаємодією таких факторів, як особливості хворобливого впливу зовнішнього середовища та будови нервової системи, тип вищої нервової діяльності.
У судово-психіатричній практиці дуже часто спостерігаються наслідки взаємовпливу цих факторів у випадках т. зв. психогенних психічних розладів. Такі несприятливі соціальні фактори, як ситуація слідства і суду, втрата громадського становища, зрада чи втрата коханої людини, смерть рідних або близьких тощо можуть спричинити “збій” врівноваженості основних нервових процесів збудження і гальмування, особливо в осіб, котрі схильні до такого реагування на психогенний стрес через природжену неврівноваженість цих процесів. При цьому може порушуватися майже вся кора великих півкуль головного мозку або лише одна система чи комплекс умовних зв’язків знаходитися в стані надмірного гальмування чи збудження. У першому випадку, в умовах тотальної реакції на дію раптових, надзвичайно сильних і загрозливих для життя подразників, клінічні наслідки можуть набувати вигляду реактивного ступору або психомоторного збудження. В ситуаціях другого типу, коли реактивні процеси не охоплюють усієї кори головного мозку, можуть спостерігатися різні реактивні стани, стани зміненої свідомості, істеричні психози, фобічні синдроми. У випадках тривалої дії психотравмуючих факторів, коли охоронний характер гальмування поступово втрачається і з часом призводить до глибших порушень у діяльності нервових клітин, набуває рис “застійності”, стає можливим розвиток реактивної депресії, якщо порушуються емоційні реакції, і хвороба може набувати затяжного перебігу.
Застійність процесу збудження може стати патофізіологічною основою зорових, слухових, нюхових галюцинацій у разі його локалізації на рівні першої сигнальної системи, а також словесних, мовних; у разі існування інертності процесу – на рівні другої сигнальної системи. В основі настирливих станів, багатьох переживань при психоастенії, шизофренії лежить патологічна інертність процесів збудження у коркових клітинах, що пов’язані з чуттєвим пізнанням, почуттями, уявленнями. У процесі розвитку психічного захворювання найбільші порушення нервової діяльності відбуваються за принципом накопичення в тих “застійних пунктах мозку” і комплексах зв’язків, які в минулому вже проявлялися у складних життєвих ситуаціях і під дією стресогенних впливів.
Причини психічних захворювань дуже різноманітні і не в усіх хворобах встановлені остаточно. Найважливіші з них наступні.
Патологічна спадковість. Найчастіше спостерігається спадкова схильність до захворювання під впливом різних додаткових негативних факторів і складних умов життя. Ризик виявлення захворювання значно зростає при патологічній спадковості обох батьків. Так, наприклад, при захворюванні на шизофренію одного з батьків патологія виявляється у кожної шостої дитини, а при хворобі обох батьків – у кожної третьої. Пряма передача хвороби від батьків дітям спостерігається лиже у незначної частини психічних захворювань, переважно при олігофреніях.
Ураження головного мозку. Хвороба виникає, наприклад, внаслідок перенесеної черепно-мозкової травми, розвитку склерозу судин головного мозку або дегенеративних процесів у мозкових нервових клітинах при старечих хворобах Альцгеймера, Піка.
Інфекції. Психічне захворювання спричиняє їх безпосередня дія на мозок (енцефаліти, менінгіти) або загальні інфекції (грип, вірусні інфекції, тиф, туберкульоз та ін.).
Гострі й хронічні інтоксикації. Психічні розлади проявляються внаслідок зловживання алкоголем, наркотичними й іншими психоактивними речовинами, дії отрутохімікатів і промислових токсичних речовин.
Аутоінтоксикація. Вона розвивається, наприклад, при розладі обміну речовин унаслідок хвороби печінки, нирок, щитоподібної залози, а також при шизофренії (фебрильна форма).
Стресогенні впливи тяжких психічних травм, соціальних потрясінь і природних надзвичайних ситуацій.
Існують хвороби, які розвиваються швидко і закінчуються повним одужанням. До них відносяться, наприклад, гострі алкогольні психози, гострі інфекційні захворювання, гострі реактивні стани. Інші хвороби мають хронічний тривалий перебіг, поступовий розвиток їх клінічних проявів характеризуються певною динамікою і стадійністю.
У стадії передвісників з’являються головні болі, безсоння, подразливість, загальна слабкість, підвищена втомлюваність і зниження розумових можливостей і працездатності. Далі, в початковій стадії – дебюті хвороба “маніфестує” швидко чи поступово, виявляються галюцинаторні розлади, психомоторне збудження, маячні ідеї тощо. Надалі спостерігається розгорнута картина психічного захворювання зі швидким перебігом (гострим, злоякісним) або уповільненим, довготривалим (хронічним), з поступовим розширенням хворобливих проявів при прогресуючих захворюваннях, які призводять до психічного дефекту (шизофренія, епілепсія, прогресивний параліч). Кінцева стадія – це результат захворювання, що може проявлятися в одужанні, покращенні (ремісії) чи завершуватися при прогресуючому психічному захворюванні деградацією особи.
Діагноз психічного розладу встановлюється відповідно до загальновизнаних міжнародних стандартів діагностики та класифікації хвороб, травм і причин смерті, прийнятих МОЗ України. Діагноз психічного розладу не може базуватися на незгоді особи з існуючими в суспільстві політичними, правовими, моральними, релігійними, культурними цінностями або на будь-яких інших підставах, безпосередньо не пов’язаних зі станом її психічного здоров’я. Забороняється визначати стан психічного здоров’я особи та встановлювати діагноз психічних розладів без психіатричного огляду особи, крім випадків проведення судово-психіатричної експертизи посмертно (ст. 7 Закону України “Про психіатричну допомогу”).
У 1999 р. в Україні впроваджена нова (МКХ-10), яка значно відрізняється від попередньої класифікації, насамперед тим, що основна частина функціональної та органічно обумовленої психічної патології представлена у вигляді синдромальних рубрик. Уведені нові рубрики, відсутній чіткий розподіл на психотичні і непсихотичні розлади, передбачене застосування двох і більше кодів із метою отримання найповнішої клінічної картини.
МКХ-10 використовує алфавітно-цифрову кодову систему. Тримірний код є обов’язковим рівнем кодування. Четверта і наступна цифри застосовуються для докладнішої характеристики психічного розладу.
Літера, перша і друга цифри коду визначають клас, групу розладів, до яких належить захворювання або розлад, і саме захворювання або розлад. Наприклад, F-20 – психічні розлади і розлади поведінки (F), шизотипні і маячні розлади (F-2), шизофренія (F-20).
Четвертий і наступні після крапки знаки коду характеризують форму, стан, етіологію й інші ознаки. Наприклад, F-20.00 – шизофренія, параноїдна форма, безперервний тип перебігу; F-02.83 – клас психічні розлади (F), органічні психічні розлади (F-0), деменція (F-02), деменція при уточнених хворобах, класифікованих в інші рубрики (F-02.8), у зв’язку з якою хворобою – епілепсією (F-02.83); F-32.00 – легкий депресивний епізод без соматичних симптомів.
Усі психічні розлади органічного походження згруповані у розділах F=00–F-09. В інших розділах застосовується принцип об’єднання станів із загальними клінічними проявами. Загальновизнані терміни “невротична депресія”, “ендогенна депресія”, ”хронічний алкоголізм”, “алкогольний психоз” у MKX-10 не використовуються, але мають відповідні аналоги у розділах F-10, F-33–F-34 та перебігу і важкості захворювання – у F-10–19, F-30–39 і т. д. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
