|
3. Питання осудності при судово-психіатричній експертизі обвинувачених. Обстеження засуджених Проблема осудності-неосудності у вітчизняній судовій психіатрії розглядається як найважливіша за значенням. Експертизи, котрі призначаються у зв’язку з сумнівами щодо осудності обвинувачених, становлять до 90% від усіх судово-психіатричних експертиз, а більшість осіб, які знаходяться на стаціонарному примусовому лікуванні, визнано неосудними.
Основною передумовою провини правопорушника є осудність, тобто здатність особи вірно розуміти сутність скоєної дії, усвідомлювати її наслідки для себе, оточуючих, суспільства загалом, а також можливість контролювати свої дії, керувати ними. З цих позицій особа в кожний момент повинна усвідомлювати, що саме вона робить і як суб’єкт права нести відповідальність за кожну свідомо вчинену дію, що тягне за собою юридично значимі наслідки. Це означає розуміння суб’єктом права дозволів і заборон, які є в законі, та пристосовувати до них свою поведінку. Отже, щоби бути суб’єктом права, тобто бути осудною, особа повинна мати фактичну можливість правильно оцінювати обстановку, в якій здійснюються юридичні дії, усвідомлювати їх сутність і бути в змозі розпоряджатися ними.
Саме категорія осудності в кримінальному праві відображає ту міру вимог до психіки людини, яка дозволяє притягти її до кримінальної відповідальності у випадку скоєння нею злочину. В законодавстві закріплено традиційний альтернативний підхід, коли судово-психіатричний експерт на питання про осудність відповідає однозначно. Якщо особою вчинено злочин в стані неосудності, то вона не є суб’єктом злочину, а її дії потрібно кваліфікувати як небезпечні дії психічно хворої. При психічному захворюванні наявність психічних розладів позбавляє людину можливості правильно розуміти й оцінювати свої вчинки, а також контролювати і направляти свою поведінку.
У ст. 19 ККУ зазначено, що не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння була в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати своїх дій або бездіяльності, керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, недоумства чи іншого хворобливого стану психіки.
Із цього видно, що у формулі неосудності присутні два критерії: медичний (біологічний) і юридичний (психологічний), які виступають у поєднанні та визначають стан неосудності особи, котра скоїла суспільно небезпечні дії.
Формула неосудності Медичний (біологічний) критерій становить узагальнюючий перелік хвороб і складається з чотирьох ознак (груп психічних розладів):
1) хронічна душевна хвороба;
2) тимчасовий розлад душевної діяльності;
3) недоумство, слабоумство;
4) інший хворобливий стан психіки. У першій групі об’єднані психічні захворювання, що протікають довготривало, безперервним чи нападоподібним перебігом, мають тенденцію до прогресування, тобто до поступового наростання та ускладнення психічних розладів і їх наслідків. Хронічні психічні розлади часто призводять до глибоких і стійких змін особи хворого. До захворювань, об’єднаних цими ознаками медичного критерію, відносяться: шизофренія, шизофреноподібні та маячні (маревні) розлади, епілепсія, сифіліс мозку, старечі психози й ін.
У другу групу входять тимчасові розлади психічної діяльності, які мають різну тривалість, але закінчуються видужанням. Це поняття медичного критерію поєднує різні групи психічних розладів: розлади поведінки і психіки внаслідок вживання психоактивних речовин (патологічне сп’яніння, алкогольні психози – параноїд, делірій, галюціноз); невротичні, поєднані зі стресовим впливом, патологічний афект та інші виключні стани; синдроми розладів поведінки, пов’язані з ендокринними, фізіологічними й іншими причинами. Перелічені психічні та непсихічні розлади мають різну тривалість (від кількох хвилин чи годин до тижнів, місяців і навіть років), як, наприклад, при затяжних реактивних станах. Отже, часовий фактор у цій групі не головний, хоча він і міститься в основі визначення “тимчасовий”. Тут основним критерієм психічних розладів треба вважати їх певну зворотність, виліковність, принципову можливість одужання.
До третьої групи психічних захворювань, зазначених у законі медичного критерію, входять стійкі розлади пізнавальної діяльності з порушенням інтелекту як вродженого (олігофренія), так і набутого (стареча деменція) характеру. Сюди ж відносять недоумкуватість (розумова відсталість) і захворювання, що призводять до слабоумства. Для всіх цих захворювань характерним є збіднення психіки зі зниженням розумових здібностей, пам’яті та критики.
Четверта група об’єднує стани психіки та її аномалії – розлади особистості, порушення психічного розвитку, психопатії, легкі форми розумової відсталості, психічний інфантилізм, інші хворобливі стани.
Практично дуже складно віднести психічний стан особи, яка вчинила правопорушення, до тієї чи іншої групи медичного критерію. Це стосується передовсім незвичних форм поведінки в екстремальних ситуаціях. Ті обставини, що медичний критерій неосудності має бути обумовлений виключно психічним розладом, означають: 1) психічний розлад зумовлюється причинами, що не залежать від волі та бажання хворого; 2) нехворобливі порушення психіки, які можуть вплинути на здатність усвідомлення своїх дій і керування ними (сильне емоційне потрясіння, афект, сп’яніння та ін.), не відносяться до обставин, що обумовлюють неосудність; 3) для встановлення осудності необхідна судово-психіатрична експертиза. Медичний критерій вказує лише на необхідність визначення і кваліфікації захворювання, що є недостатнім для вирішення питання про неосудність. Психічний розлад обумовлює неосудність лише з досягненням певної глибини (ступеня тяжкості, як наприклад, при олігофреніях), а це визначається юридичним (психологічним) критерієм, і тому повинен зіставлятися з ним.
Юридичний (психологічний) критерій. Згідно з формулюванням у законі – це “неможливість усвідомлювати свої дії або керувати ними”, тобто узагальнена характеристика клінічних даних про розлади психіки з точки зору їх тяжкості. Таким чином, цей критерій складається з двох ознак: інтелектуальної (неможливість усвідомлювати) та вольової (неможливість керувати своїми діями). Наявність двох ознак юридичного критерію дозволяє аналізувати різні сторони психічної діяльності досліджуваних – мислення, емоційно-вольову та інтелектуальну функції.
Інтелектуальна складова потребує аналізу критичних здібностей підекспертного, можливості адекватно сприймати дійсність, осмислювати і розуміти її, вміння передбачати можливі наслідки своїх вчинків. Наявність інтелектуальної ознаки свідчить про нездатність особи діяти на підставі вірного світосприйняття і розуміння (“здорового глузду”).
Вольова ознака акцентує увагу на нездатність особи бути владною над собою, тобто адекватно, відповідно до правильного розуміння, організувати і регулювати свою поведінку при здійсненні конкретних вчинків або при відмові від їх здійснення.
Слово “або”, яким розділено інтелектуальну та вольову ознаки формули, означає, що особа може бути визнана неосудною при наявності деяких психічних розладів, які залишають інтелектуальні функції відносно збереженими, але вражають вольову сферу. Це, по суті, втрата здатності втримуватися від вчинку, порушення “здатності керувати своїми діями” (як у визначенні). В практиці таке зустрічається, наприклад, у випадках деяких психопатичних розладів, при “непоборності” потягів при окремих статевих збоченнях, при інфантилізмі, неглибоких формах олігофренії.
В цих випадках вольова ознака стає визначальною, а інтелектуальна – підпорядкованою складовою.
Отже, при різних захворюваннях можуть бути різні поєднання окремих складових юридичного критерію, їх взаємодія та взаємовплив. Інтелектуальний і вольовий компоненти становлять єдиний ланцюг в обґрунтуванні осудності чи неосудності особи, котре скоїла протиправні порушення.
У процесі експертного дослідження та формування експертного висновку основним заключним етапом є встановлення єдності обох критеріїв формули неосудності (медичного та юридичного) в результаті їх зіставлення, що є основною, обов’язковою умовою неосудності. Неосудною людину може бути визнано лише на певний час і стосовно конкретної суспільно небезпечної дії (чи бездіяльності), тому що “осудності” чи “неосудності”, як постійно властивої конкретній особі характеристики, взагалі не може бути, а також тому, що тоді втрачається науково-обґрунтований сенс цих визначень.
У ст. 20 ККУ введено поняття “обмежена осудність”. Вказується, що “підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними”. Введення у визначення обмеженої осудності тлумачення, що така особа “не була здатна” саме “повною мірою” усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними, вказує на більш демократичний, в дусі сучасної правової реформи підхід до захисту законних прав, свобод та інтересів широкого кола осіб, котрі страждають на психічні розлади. В сенсі медичного та юридичного критеріїв тут враховано численні за останній час клінічно невиразні, порівняно неглибокі психічні розлади (подібні з описаними у четвертій групі наведеної вище формули неосудності), а також ті, які мають форму лише психічних аномалій. Такі розлади психіки не сягають глибини, що зумовлює неосудність, але вже впливають на поведінку суб’єкту злочину і потребують враховувати їх при призначенні покарання. Психічний розлад, що не виключає кримінальної відповідальності, враховується судом при призначенні покарання і згідно з п. 2 ст. 20 ККУ, “може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру”, не тягне за собою відбування покарання в місцях позбавлення волі.
Вирішення питання судово-психіатричної оцінки психічних розладів, які виникли в особи після вчинення нею правопорушення, але до винесення судом вироку, передбачається п. 3 ст. 19 ККУ, де вказується, що не підлягає покаранню особа, котра вчинила злочин у стані осудності, але до винесення судом вироку захворіла на душевну хворобу, що позбавило її можливості усвідомлювати свої дії, бездіяльність або керувати ними. До такої особи за призначенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання вона може підлягати покаранню.
З наведеного вище можна бачити, що ця категорія осіб визнається такими, які вчинили злочин, є осудними щодо скоєного ними діяння (на відміну від неосудних осіб, чиї діяння не визнаються злочинами і не підлягають кримінальній відповідальності), але не підлягають покаранню до свого одужання. Відповідальність за злочин у вигляді покарання в цьому випадку не може настати з таких причин: досудове або судове розслідування без участі обвинуваченого (підсудного), який захворів, не може проводитись, а справа не може бути завершеною винесенням вироку, а також тому, що стосовно особи з глибоким психічним розладом покарання неможливо ні призначити, ні виконати.
Через психічну хворобу, яка виникла, обвинувачений не в змозі правильно оцінювати обставини, що мають значення для справи, і не може використовувати передбачені законам процесуальні права. Він не здатний правильно сприймати сутність пред’явленого обвинувачення, значення доказів, не може захищати свої права, подати скаргу, апелювати до суду, тобто психічний розлад своєю наявністю робить його процесуально недієздатним. Глибина ураження психічних функцій, що зумовлює неосудність чи процесуальну недієздатність, практично є однією й тією ж: особа при наявності такого психічного розладу позбавлена можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними, а юридичний критерій у цьому визначенні – єдиний. Медичний критерій теж єдиний – душевна хвороба, але характер цієї хвороби, з точки зору тривалості і можливості одужання, має принципово важливе значення для остаточного вирішення питання.
Отже, коли судово-психіатричний експерт повинен оцінювати психічне захворювання, яке було констатоване як таке, що виникло після скоєння злочину, він має його правильно кваліфікувати, визначити його клінічну виразність і глибину ураження, а також вірогідні тривалість і фінал (можливість видужання). Важливість клінічного аналізу і точність діагнозу визначаються необхідністю конкретних рекомендацій стосовно заходів медичного характеру та подальшої професійної діяльності хворого.
При тимчасових розладах психічної діяльності хворі після одужання повертаються на слідство і суд. При хронічних психічних захворюваннях, після лікування, хворий втрачає можливість приймати участь судово-слідчому процесі і лишається у віданні органів охорони здоров’я.
Відповідно до п. 2 ст. 206 КПКУ, якщо особа після вчинення злочину захворіла на тимчасову душевну хворобу і це перешкоджає закінченню провадження у справі, то провадження у справі лише зупиняється до покращання психічного стану суб’єкта, доки він знову зможе брати участь у проведенні процесуальних дій. Коли ж хвороба є хронічною, то особа, котра захворіла, підлягає звільненню від покарання. В цьому випадку значного покращання стану психічного здоров’я суб’єкта не очікується, а тому питання про необхідність покарання такої особи не виникає. Тоді експертиза також вирішує питання про потребу хворого у застосуванні до неї примусових і непримусових заходів медичного характеру.
Таким чином, при направленні на судово-психіатричну експертизу осіб із психічними розладами вищезазначеної категорії необхідно з’ясувати такі питання: 1) чи наявна в особи душевна хвороба, яка виникла після вчинення нею злочину і яка саме; 2) визначити глибину психічного розладу (юридичний критерій); 3) визначити характер перебігу хвороби (хронічна чи тимчасова); 4) уточнити час виникнення психічного розладу. Зміст останнього пункту має особливе процесуальне значення, тому що з’ясування, в яких саме процесуальних діях обвинувачений брав участь, перебуваючи у хворобливому стані, допомагає визначити, які саме дії не мають кримінально-процесуального значення.
Проведення повторної судово-психіатричної експертизи після припинення примусового лікування регламентується застосуванням ч. 2 ст. 19 ККУ, де вказується, що така експертиза проводиться для з’ясування здатності особи до оцінки матеріалів справи, самостійного права на захист, можливості усвідомлювати свої дії бездіяльність або керувати ними.
При наявності в обвинуваченого психічних недоліків, які не впливають на його осудність, це не перешкоджає розслідуванню справи і винесенню вироку. Згідно зі ст. 46 КПКУ, такі обвинувачені розглядаються в одному ряді з іншими, що не в змозі внаслідок захворювань чи дефектів самостійно здійснювати свої процесуальні права. Маються на увазі німі, сліпі, глухі й інші особи з фізичними та психічними вадами. Обов’язкова участь захисника процесуально компенсує наявність психічного розладу, коли судово-психіатричною експертизою вже з’ясовано наявність психічних недоліків, які перешкоджають самостійному здійсненню права на захист.
У практиці трапляються випадки, коли душевна хвороба може виникнути й у засуджених після призначення та під час відбування ними покарання. У психіатрії та праві загальновизнаним є той факт, що психічно хворі люди не в змозі усвідомлювати карально-виховне значення покарання, тому їхнє перебування в місцях позбавлення волі не є доцільним як для них самих, так і для оточуючих. Вказані обставини слугують підставою для проведення психіатричного обстеження засудженого, стосовно якого виникають сумніви у його психічному здоров’ї. Так, наприклад, згідно зі ст. 84 ККУ, ст. 408 КПКУ, передбачено можливість звільнення від подальшого відбування покарання засуджених, які захворіли на тяжку психічну хворобу. До таких хвороб, що виключають можливість відбувати покарання, відносять глибокі, стійкі психічні розлади з тривалим перебігом і несприятливим прогнозом, позбавляють особу здатності правильно розуміти і виконувати вимоги діючих норм виправно-трудового законодавства. Такі засуджені підлягають звільненню судом від подальшого відбування покарання на підставі відповідного лікарського висновку і наплавляються на примусове лікування чи під опіку органів охорони здоров’я. При повторних (зворотних) процесах захворювання такі особи направляються на лікування до психіатричних лікарень у місцях позбавлення волі, а після одужання продовжують відбувати покарання.
Рішення про звільнення від подальшого відбування покарання в місцях позбавлення волі виноситься судом на підставі подання адміністрації виправно-трудового закладу та висновків лікарської комісії про наявність психічного захворювання у засудженого. Згідно з Положенням про проведення судово-психіатричної експертизи стосовно таких засуджених лікарська комісія складає медичний висновок, а не акт судово-психіатричної експертизи. В цьому висновку обов’язково повинно бути викладено думку психіатрів про можливість подальшого перебування засудженого в місцях позбавлення волі та відбування ним покарання.
Сумніви в психічному здоров’ї засудженого виникають найчастіше у випадках тривалого і впертого порушення ним режиму утримання, немотивованої відмови від роботи, незвичайної конфліктності, повторних необґрунтованих скарг і протестів, а також інших незвичайних вчинків: відмова від спілкування з оточуючими, відлюдькуватість, схильність до приховування, відмова від їжі тощо. У засуджених можливе виникнення будь-яких психічних захворювань шизофренічних, маніакально-депресивних чи епілептичних розладів. У деяких випадках можуть загострюватись хронічні психічні захворювання, що почалися ще до скоєння правопорушення і не були розпізнані експертизою під час досудового слідства та розгляду справи в суді в наслідок особливостей перебігу захворювання, якщо експертиза взагалі проводилася. Коли лікарська комісія встановить, що душевна хвороба виникла до правопорушення, за яке було засуджено досліджуваного, то вона має право поставити питання про бажаність перегляду висновку про осудність цієї особи.
У практиці лікарська комісія частіше знаходить захворювання, яке виникло вже після засудження. В цих випадках за результатами обстеження нею робиться висновок про стан хворого та можливість подальшого відбування ним покарання. Комісія керується інструктивними матеріалами і переліком хвороб, які перешкоджають відбуванню покарання в місцях позбавлення волі. До таких хвороб відносяться шизофренія, епілептичне слабоумство, неоперабельні пухлини головного та спинного мозку тощо.
Стосовно засуджених, визнаних такими, що страждають на хронічну душевну хворобу, і звільнених від подальшого відбування покарання в порядку, передбаченому статтями 19, 84 ККУ, ст. 408 КПКУ, можуть бути застосовані заходи медичного характеру у вигляді примусового лікування в психіатричній лікарні зі звичайним або посиленим наглядом. Вибір виду примусового лікування залежить передовсім від психічного стану хворого, тяжкості суспільно небезпечного діяння та потенційної соціальної небезпечності особи.
У деяких випадках, при відсутності маячних розладів та агресивних тенденцій, стає можливим застосування непримусового заходу медичного характеру: звільнення хронічно хворого засудженого від покарання за злочин, який за своєю суттю не становить великої суспільної небезпеки, і передача його на піклування органів охорони здоров’я без призначення примусового лікування. Тоді засуджений, звільнений від відбування покарання, передається під нагляд психіатричного диспансеру і на піклування родичів, опікунів та інших законних представників психічно хворого.
Іноді психічне порушення засудженого оцінюється комісією лікарів як тимчасовий розлад душевної діяльності. Найчастіше при цьому виявляються реактивні стани, динамічні зрушення при психопатіях (декомпенсації) або клінічні прояви алкогольної чи наркотичної залежності (абстинентні стани). Можливість одужання та значного покращання психічного стану осіб із такими душевними розладами перешкоджають їх звільненню в порядку, передбаченому ст. 408 КПКУ. Тому лікування цих засуджених, у порядку застосування до них ст. 411 України, ст. 421 КПКУ, ч. 2 ст. 96 ККУ і статтях 21, 117 Кримінально-виконавчого кодексу України (КВКУ), проводиться в психіатричних відділеннях і стаціонарах при лікарнях місць позбавлення волі. Після проведення необхідних терапевтичних заходів і видужання ці особи повертаються до місця позбавлення волі для подальшого відбування покарання.
Серед засуджених можуть знаходитися особи, яких було визнано осудними, але такими, що мають ті чи інші психічні відхилення. Це психопатичні особи, такі, що перенесли черепно-мозкові травми й інші органічні ураження головного мозку. Одним із найважливіших засобів стосовно таких засуджених є медичне і психіатричне спостереження за ними з метою профілактики погіршання їх психічного стану. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
