|
4. Держава і право України у повоєнні роки та період десталінізації (1945—перша половина 1960-х років) Зверніть увагу, що після закінчення другої світової війни і до кінця 80-х років принципових змін у статусі УРСР не відбулося. В цей час ще більше зміцнилася тоталітарно-командна система управління всіма сферами суспільного життя. Свого апогею сягнула культоманія. У всіх ланках політичної системи — Радах, профспілкових, громадських організаціях — панував формалізм. Народовладдя було фікцією.
В 1945 та 1947 рр. відбулися перші післявоєнні вибори до Верховних Рад СРСР та УРСР. Населення Західної України бойкотувало вибори, а влада вдалася до масових фальсифікацій їх результатів.
На підставі рішення Кримської конференції (1945) українська етнічна територія, розташована в Карпатах на захід від річки Сяну, далі на північ над річкою Сяном і далі на захід від річки Бугу залишилася в межах відновленої Польщі. Українському населенню, що налічувало близько 700 тис. чоловік і проживало на цих теренах, гарантувалися всі конституційні і громадські права в Польській державі. Українське населення майже одностайно висловилося за те, щоб залишитися на своїй батьківській землі. Проте 1947 року спецслужби СРСР та Польщі провели спільну акцію “Вісла”, в ході якої з Холмщини, Лемківщини, Підляшшя та Надсяння кілька сотень тисяч українців примусово виселили на північні і західні території Польщі, а також в Сибір. Багатьох було вбито.
Акцією “Вісла” польський комуністичний уряд насамперед прагнув знищити українське революційне підпілля і ліквідувати українську національну меншість. Усім переселенцям заборонялося жити у містах, не надавалася можливість навчатися рідною мовою, вступати у вузи, чинився жорсткий поліційно-адміністративний нагляд.
Чимало жителів західноукраїнських земель було вивезено у Сибір і під час насильницької колективізації. За 1944—1952 рр. із Західної України було виселено близько 200 тис. сімей українців, що становило 800 тис. осіб. Репресіям підлягали всі верстви населення.
Наступним кроком сталінського режиму стало знищення Української греко-католицької церкви, яку оголосили “слугою Ватикану”, “ворогом народу”, знаряддям “українського буржуазного націоналізму”.
Розуміючи, що ліквідація греко-католицької церкви може викликати негативне ставлення до СРСР у світі і буде використана як вагомий аргумент проти радянської держави, влада прагнула надати цьому актові певного правового оформлення. За прямою вказівкою Сталіна НКВС була підготовлена так звана “самоліквідація” греко-католицької церкви.
28 травня 1945 р. у Львові за допомогою НКВС виникла так звана ініціативна група по з’єднанню греко-католицької церкви з Російською православною.
8—10 березня 1946 року відбувся Львівський Собор, де під тиском НКВС була скасована Брестська унія 1596 року і проголошувалося возз’єднання УГКЦ з православ’ям. Греко-католицька церква офіційно припинила своє існування.
Рішення Собору щодо ліквідації греко-католицької церкви не було канонічним, оскільки замість заарештованих перед тим греко-католицьких єпископів його провели священослужителі Російської православної церкви о. Антоній Пельвецький і о. д-р Михайло Мельник, які 24 і 25 лютого 1946 р. були висвячені на єпископів, а день перед тим перейшли в православ’я і постриглись у ченці, отже, вже не були греко-католицькими священиками. 1949 року за таким же сценарієм була ліквідована греко-католицька церква на Закарпатті.
Посилювалася боротьба в сфері ідеології. Так, за період з 1946 по 1951 рік було прийнято 13 партійних постанов, спрямованих на боротьбу з українським буржуазним націоналізмом. Відбувалися й інші ідеологічні кампанії, започатковані в Москві: “ждановщина”, “лисенківщина”, “боротьба з космополітизмом”, антиєврейська кампанія.
Зазначимо, що в цей час головна хвиля терору та великих чисток минула, але апарат репресій працював на значних обертах, виявляючи все нових “ворогів народу”. Сталін готував чергову “чистку”, в тому числі у своєму найближчому оточенні, спираючись виключно на секретаріат КПРС та органи МВС-МДБ. Але здійснити це йому не вдалось: у березні 1953 р. він помер.
Найтяжкий спадок сталінщини — тоталітаризм. Він виріс з монополії на владу більшовицької партії і характеризувався повним контролем держави над усіма сферами життя суспільства та кожної окремої людини. Його економічну основу становила так звана суспільна, а фактично державна власність на засоби виробництва, контрольована партійною, радянською і господарською бюрократією; союзними міністерствами і відомствами, які нехтували національними інтересами України, повністю підпорядкувавши її людський, природний та економічний потенціал інтересам центрального уряду. Ця система ґрунтувалася на масовому терорі і діяльності потужного репресивного апарату; на монополії однієї партії на засоби інформації, думку, слово, істину; на політиці денаціоналізації України, перетворення української культури в провінційний додаток до російської.
Влітку 1953 року розпочався процес десталінізації. Важливим кроком у цьому напрямку став ХХ з’їзд КПРС, який відбувся 1956 року. Критика режиму особистої влади Сталіна позитивно вплинула на політичну та морально-психологічну атмосферу в країні. Цей період в історії отримав назву “хрущовська відлига”.
В липні 1956 р. було опубліковано постанову ЦК КПРС “Про подолання культу особи та його наслідків”. Складовою частиною десталінізації була також реабілітація жертв сталінського терору, ліквідація позаконституційних органів розправи, відновлення законності. Особливо гостро критика сталінізму звучала на ХХII з’їзді КПРС, де йшлося не лише про злочини Сталіна, а й про злочини його оточення.
Необхідно звернути увагу, що незважаючи на всі позитивні зрушення в суспільстві, в своїй основі тоталітарний режим правління не був ліквідований. Уже наприкінці 1962 року почався наступ на “шістдесятників”. Як складова частина ідеологічної обробки суспільства посилювалася антицерковна пропаганда. Проводилася русифікація української освіти.
ХХII з’їзд КПРС 1961 року схвалив програму, спрямовану на “зближення і злиття націй”. У зв’язку з цим в Україні знову почалися роздмухування проблеми українського буржуазного націоналізму. У січні 1961 р. почалися арешти української інтелігенції у Львові; заарештовано сімох українців-юристів, які мали намір домагатися на підставі Конституції СРСР та Конституції УРСР (пункт про право націй на самовизначення і право на вихід зі складу СРСР) виходу України зі складу Союзу.
Відтак рух української інтелігенції, який спершу мав переважно культурницький характер, надалі все більше набирає політичного забарвлення.
Наслідком політики десталінізації стали заходи, спрямовані на піднесення економіки. В сільському господарстві відбувалося підвищення заготівельних цін на продукцію, скасовувалася заборгованість колгоспів перед державою за минулі роки, зменшувалися розміри оподаткування колгоспників тощо. В 1954 р. почалося освоєння цілинних земель Казахстану, Сибіру, Уралу, Північного Кавказу, активну участь у якому брала українська молодь.
Відчутними були успіхи в промисловості. Зростала частка республіканської промисловості України.
Регулярно відбувалися різні трансформації в управлінні державою та економікою. Так, відбулися зміни територіального характеру. 1954 року під час святкування “возз’єднання” України з Росією Кримська область була передана зі складу РРФСР до складу УРСР. Севастополь став містом республіканського підпорядкування. Цим завершилося формування сучасної території України.
1957 року управління народним господарством було перебудовано за територіальним принципом. В УРСР було створено кілька економічних районів, керівництво якими здійснювали на місцях Ради народного господарства.
1959 року М. Хрущов проголосив повну й остаточну перемогу соціалізму в СРСР.
На початку 60-х років було зроблено невдалу спробу розділити партійні органи за виробничими ознаками: на промислові та сільськогосподарські.
Певні кроки були зроблені у розв’язанні соціальних проблем. Відбулося скорочення робочого дня, зниження податків, підвищення пенсій і заробітної плати, ліквідація державних позик. Вдалося певною мірою зняти житлову проблему. Дещо поліпшилося становище селянства: була ліквідована натуральна оплата; селяни одержали можливість мати паспорти й вільно покидати село.
Найвищим органом влади республіки залишалася Верховна Рада УРСР. Перші післявоєнні вибори до неї відбулися в лютому 1947 року. Було підвищено віковий ценз для обрання до Верховної Ради України — до 21 року. В листопаді 1949 року було затверджено герб, гімн і прапор Української РСР.
У роки десталінізації зросла роль Ради Міністрів УРСР, як органу центрального управління, а міністерств — як органів галузевого управління. Вони були піддані значній реорганізації.
Ради, як і раніше, залишалися сліпими виконавцями волі партійних органів. Головною формою діяльності Рад була сесія. Сесії сільських, селищних, міських і районних Рад скликалися не менше шести разів на рік, а сесії обласних і міських Рад — не менше чотирьох.
Відразу після смерті Сталіна ліквідуються воєнні трибунали військ МВС і Особлива нарада МВС, яка мала право застосовувати в адміністративному порядку висилку, заслання та ув’язнення. В лютому 1957 р. були ліквідовані транспортні суди.
Обласні суди отримали право здійснювати контроль за всією діяльністю народних судів. На них покладалося також керівництво нотаріальними конторами. Реорганізація судової системи в Україні була завершена прийняттям 25 грудня 1958 року Основ законодавства про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік та Закону про судоустрій УРСР від 30 червня 1960 р.
Для зміцнення правового становища прокуратури було прийнято Положення про прокурорський нагляд в СРСР від 24 травня 1955 року.
Десталінізація характеризувалася також реорганізацією органів державної безпеки та внутрішніх справ, яка остаточно завершилася 1962 року. В зазначений період відбувалися зміни в законодавстві. Так, 1947 року скасовувалася карткова система, запроваджувалася торгівля за єдиними державними цінами. Була запроваджена нова форма соціалістичної власності — власність громадських організацій.
18 червня 1963 р. Верховною Радою УРСР було затверджено Цивільний кодекс УРСР.
1953 року ліквідується заборона шлюбів між громадянами СРСР та іноземцями.
В житловому праві з’являються норми, що дозволяють кожному громадянинові купити чи побудувати в місті або за його межами з правом особистої власності одно- або двоповерховий дім, не більше, ніж на 5 кімнат.
Запроваджувався судовий порядок виселення. 1958 року загальна житлова площа в будинках, які будують громадяни з правом особистої власності, не повинен перевищувати 60 кв. м.
В трудовому законодавстві з липня 1945 р. були знову запроваджені чергові та додаткові відпустки, які були скасовані на початку війни.
Постановою Ради Міністрів СРСР 1955 року затверджувався порядок призначення та виплати допомоги з державного соціального страхування. З 1957 р. професійне захворювання працівника надавало йому право на отримання 100% зарплати у вигляді грошової допомоги.
1966 року Верховна Рада СРСР прийняла закон про пенсійне забезпечення робітників і службовців. Чоловіки мали право на отримання пенсії при досягненні 60-літнього віку і стажу роботи 25 років, а жінки при досягненні 55-літнього віку і стажу роботи 20 років.
1964 року в СРСР було прийнято закон про пенсії колгоспникам. Чоловіки мали право на отримання пенсії з 65-літнього віку, а жінки — з 60-літнього.
В кримінальному законодавстві простежується скасування норм воєнного часу. 1945 року було проведено амністію. Внаслідок цього були звільнені особи, засуджені до позбавлення волі терміном до 3 років. Наступна амністія проводилася 1953 року.
Дуже важливим у розвитку кримінального законодавства було прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 травня 1947 року “Про відміну смертної кари”. За злочини, що передбачали смертну кару, призначалося позбавлення волі на 25 років у виправно-трудових таборах. Але вже 1950 року смертна кара була поновлена для зрадників Батьківщини, шпигунів, диверсантів.
28 грудня 1960 р. Верховна Рада УРСР затвердила Кримінальний Кодекс УРСР. У ньому єдиною підставою кримінальної відповідальності проголошувалася провина. Кримінальна відповідальність наставала з 16-літнього віку, а за тяжкі злочини — з 14-літнього. Максимальний термін позбавлення волі зменшувався з 25-ти до 15-ти років.
Важливим актом у галузі кримінального судочинства СРСР і союзних республік стали Основи кримінального судочинства, прийняті 25 грудня 1958 р. У відповідності з Основами 28 грудня 1960 р. Верховна Рада УРСР затвердила Кримінально-процесуальний кодекс УРСР.
Зазначимо, що в зазначений період було переглянуто кілька мільйонів справ жертв сталінських репресій. Але парадоксом кампанії було те, що процес реабілітації супроводжувався новими політичними репресіями під новими політичними гаслами (антирадянська діяльність). Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
