|
3. Ранньослов’янська державність В II ст. н. е. сарматів завоювали германські племена готів. Готи не належали до степовиків і представляли німецькі племена. Як писав Михайло Грушевський, готи посунули з-під Вісли на полуднє. Не знайшовши собі місця ближче, вони замандрували аж до Чорного моря, розігнали аланські племена й осіли від Дунаю до Азовського моря. Були вони войовничі, часто ходили грабувати римські землі й грецькі міста в Криму і наробили цим великого галасу.
За формою правління держава готів була ранньофеодальною монархією. На чолі держави стояв король, який в управлінні спирався на військо.
Готи засвоїли попередню скіфо-сарматську культуру і створили свою. Вони прийняли християнство, створили рунічне письмо, мали флот, кораблі для якого завойовували під час походів.
Готська держава дійшла до значної сили за часів правління короля Германаріха. Столицею готської держави було “Дніпрове місто”.
Готи вплинули на слов’ян, особливо в розвитку військової техніки і знаряддя, про що свідчать слова готського походження, що залишилися в українській мові — меч, шолом, князь тощо.
375 року держава готів була зруйнована гунами. Але готи залишалися ще тривалий час у Криму і Тамані, заснувавши Тмуторокань. А “красних дів готських” (красний давньоукр. — красивий) згадує автор “Слова о полку Ігоревім” ще наприкінці XII ст.
Письмові джерела перших століть нової ери містять скупі та суперечливі відомості про слов’ян. Під іменем венедів перша згадка про них є в працях римського історика I ст. н. е. Плінія Старшого. Інший римський історик Таціт у своїй праці “Германія” розповідає про венедів, відрізняючи їх від германців і сарматів.
Відомо, що давні культури автохтонного походження заселяли землі України ще в IV тис. до н. е.
У I—II ст. н. е. відбувається перша культурно-етнічна консолідація слов’ян. Міцніли стосунки між окремими слов’янськими племенами, формувався праукраїнський етнос. Для розвитку слов’янської культури велике значення мали контакти з сусідніми римськими провінціями, адже імперія була зацікавлена в добрих стосунках і торгівлі з “варварами” поблизу свого кордону.
В IV ст. предки українців рушили на південь. Навіть могутня Візантія не могла затримати “незліченні” слов’янські полчища, які контролювали Причорномор’я, дунайські країни, балканські землі. “Зіслов’янщилася вся земля наша і стала варварською”, — писав імператор Костянтин Порфирородний.
Ранні слов’яни на початку нової ери жили первісною сусідською общиною. Це був досить монолітний соціальний організм. Малі сім’ї в межах общини об’єднувались у великі патріархальні сім’ї, де було кілька поколінь близьких родичів. Вони вели спільне господарство. Великим сім’ям належали окремі групи жител і господарських споруд, невеликі поселення. Для оборони від ворогів або великих робіт об’єднувалося кілька общин. Общини жили в близьких між собою поселеннях, своєрідних общинних “гніздах”. Група таких “гнізд”-поселень, що простяглася, наприклад, уздовж ріки на десятки кілометрів, належала вже племені.
Про існування племен у венедів повідомляють історичні джерела. У перших століттях нової ери в ранніх слов’ян вже почали створюватися спілки племен.
У IV—V ст. у слов’ян виникають міцні племінні союзи, які можна вважати зачатками державності. Найвідомішим в історії є Антський племінний союз або Держава антів (IV—VII ст.).
Анти займали велику територію від лісів Полісся до Чорного моря й від Карпат до Дону. Історики вважають, що столиця антів була на півдні, поблизу Чорного моря, де концентрація населення в той період була найбільшою. Анти займалися хліборобством, тваринництвом, промислами. Високого рівня досягло ремесло. Анти налагоджували міжнародні зв’язки з сусідніми народами, особливо з Візантією.
Соціальне розшарування в антському суспільстві засвідчують грошові та речові скарби. В господарстві широко застосовувалася праця рабів. Існувала работоргівля. Військовим успіхам антів сприяла чітка общинна організація суспільства. Військо відігравало в суспільстві важливу роль і було невід’ємним від державного апарату. В той же час зберігалося ще народне віче, на якому вирішувалися актуальні питання політичного, економічного, військового характеру. Такі особливості державного життя притаманні військовим демократіям.
Основою політичної організації племен, що входили в антський союз, були роди і племена. Рід мав свої традиції, майно, шанував спільних предків, вів господарство під проводом старійшини. Плем’я мало військово-оборонну організацію.
Студенти повинні усвідомити історичний процес появи публічної влади в українських племен.
Зазначимо, що ще в період родоплемінних відносин політичні, економічні та військові функції виконували вожді племен, які обиралися на загальноплемінних зборах з числа найавторитетніших старійшин родів. З появою майнового розшарування серед родичів, появою інституту власності виникає потреба у передачі цієї власності у спадок. З’являється також спадкоємність влади вождів племен.
У перші століття н. е. слов’янські племена, як і інші народи, були втягнуті в загальні процеси Великого переселення народів, невід’ємні від війн як оборонного, так і завойовницького характеру. Саме в ці часи в українських племен з’являється виборна посада вождів, які концентрують у своїх руках військові функції.
Антських вождів Божа, Ардагаста, Мусокія, полководців Доброгаста, Пирогаста та інших згадують письмові джерела. Особливо яскравим є свідчення Йордана про князя Божа з синами і 70 старійшинами, які очолювали антів. Виділення серед великої кількості рядових поселень окремих укріплених пунктів, де знаходять зброю, дорогі прикраси, свідчить, що тут, крім звичайного сільського населення, проживали воїни. Таким чином, у суспільстві поступово формуються постійні військові дружини, хоч основною військовою силою було народне ополчення.
Згодом, уже в VI—VII ст. все частіше в історичних джерелах згадуються князі, які, окрім військової справи, займаються управлінням.
Так на зміну родовим вождям приходять військові князі, які концентрують всю повноту влади у своїх руках, створюють апарат управління. Так влада стає незалежнішою і самостійнішою, хоча в часи раннього феодалізму були ще сильні родові інститути і звичаєві норми общинного ладу.
Слід наголосити, що правовою основою суспільства антів, як і в інших народів, які переживали період становлення держави, були звичаї, які одночасно були і релігійними, і моральними, і правовими нормами.
Вивчення співвідношення категорій “релігія”-“мораль”-“право” передбачається в перших темах курсу “Теорія держави і права”. Студенти повинні навчитися оперувати набутими знаннями з інших предметів для аргументації та ілюстрації тих або інших історичних явищ правового характеру.
Зазначимо, що й у сучасних країнах релігійно-общинного права (ряд країн Азії, Африки, Океанії тощо) часто релігійні норми, що санкціонуються державою, стають нормами права.
Дуже корисним для студентів буде ознайомлення з Велесовою книгою, яка дає цікавий матеріал з життя слов’ян того періоду.
Характерними рисами й елементами звичаєвого права українських племен було те, що правила й норми язичницької релігії, яка панувала в світі до появи монотеїзму на початку нашої ери були невід’ємні від правових норм. У звичаєвому праві закріплювалася панівна роль чоловіка в сімейних і суспільних відносинах.
З появою поняття власності правові звичаї закріплювали окремо зміст поняття власності племені та власності роду. Так, природні багатства — ліси, пасовиська, річки, озера — все це було власністю племені.
Власність роду поділялася між його членами. Наприклад, земельні наділи. Члени роду мали право володіти і користуватися землею, а щодо розпорядження нею — ці питання вирішували збори родичів.
Власність передавалася в спадок лише по чоловічій лінії. В звичаях існували поняття злочину і покарання за злочин. В окремих випадках існувала колективна відповідальність членів роду за злочин.
Антська держава була зразком такого державного утворення, в якому відбувався перехід від первіснообщинного ладу до феодалізму з ознаками рабовласництва. Просуваючись на Балкани, анти та склавини захоплювали десятки й сотні тисяч полонених, яких перетворювали на рабів. Однак рабовласництво не набрало завершального характеру і визріли прогресивніші форми відносин — зародки феодального ладу.
В VII ст. антський племінний союз розпався — до цього спричинилися внутрішні та зовнішні обставини.
В історії відомі й інші спроби створення держави. Так, у VI ст. виникла держава волинян, до якої ввійшли племена дулібів. Але держава волинян, як і держава антів, загинула після навали аварів.
Дуліби були одним з найраніших племінних об’єднань східних слов’ян. Вже в часи візантійського імператора Іраклія (610—641), повідомляє літописець, авари воювали проти слов’ян і “примучили дулібів”. Письмові джерела фіксують також дулібів у Чехії, на Верхньому Дунаї і Балканах, що свідчить про їх розселення на ці землі. В басейні Бугу розміщений адміністративний і політичний центр одного з дулібських племен — Зимнівське городище VI—VII ст.
Дослідники по-різному визначають територію, яку охоплювало дулібське племінне об’єднання. Одні називають тільки Західну Волинь, інші відводять їм обширну територію між середнім Дніпром і басейном Західного Бугу. Однак усі сходяться на думці про важливу роль дулібського об’єднання як одного з початкових етапів державності східних слов’ян. На це вказують археологічні матеріали та арабські джерела, які згадують пов’язане з дулібами плем’я волинян, що в минулому панувало над іншими племенами.
Бужани та волиняни були вже пізнішими територіальними об’єднаннями, що виникли на основі дулібського і були пов’язані з містами Буськ та Волинь. Назва волинян була найпізнішою і з’явилася після IХ ст.
На схід від полян на території Дніпровського Лівобережжя проживали племена сіверян, найпівденнішу частину східно-слов’янської території займали племена тиверців і уличів.
На території Східної Волині між волинянами на заході та полянами на сході проживали деревляни. Їхню територію окреслюють за наявністю характерних вугільно-попельних прошарків у насипах поховальних пам’яток-курганів. Деревляни мали добре розвинуту племінну організацію на чолі з князем та племінною знаттю. Їхнім центром був Іскоростень (Коростень). Тривала боротьба київських князів з деревлянами закінчилася включенням їх до складу Київської держави.
За даними літописів, у східних слов’ян перед утворенням Київської Русі існувало 14 великих племінних об’єднань, половина з яких пов’язана з територією України.
Особливу роль серед них відіграли поляни. Літописець називає їх “мужами мудрими й тямущими”. Піднесено розповідає “Повість временних літ” про плем’я полян, про їхні звичаї та вдачу, про авторитет полянських князів, їхні міжнародні зв’язки. На цих землях виникла держава під назвою Руська земля.
Головним центром полян, які розселилися в середньому Подніпров’ї, був Київ. Цікаво розповідає літописець легенду про заснування Києва трьома братами — Києм, Щеком та Хоривом. І була у них сестра Либідь.
Поляни першими серед населення східнослов’янських земель стали називатися русами, сформувавши ядро Київської держави. Етнонім “Русь” пізніше поширився на інші племена. Так, арабські джерела VI—XI ст. вказують, що країна Русь простяглася від Дунаю до Дону. У VIII ст. візантійські та арабські джерела починають використовувати назву Русь для позначення населення, яке проживало на українських землях.
Вивчаючи літературу з даної теми, студенти повинні звернути увагу на походження назви Русь. У цьому плані всі гіпотези і припущення, що існують в літературі, доречно об’єднати цитатою з досліджень М. Грушевського: “В звістках чужоземців, які маємо з IX і V віку, наші князі та їх військо все зветься руссю-руськими. У нас Руссю звалась Київщина. Здогад нашого старого літописця, що ім’я Русі було принесено з Швеції варязькою дружиною, не справджується: з Швеції такого народу не знати, а шведів ніколи цим іменем не звали. Звідки це ім’я взялося в Київщині, ми не знаємо і не будемо вгадувати. Але нам важно, що це ім’я так міцно зв’язане з Києвом, і з того міркуємо, що звістки про Русь і руську дружину, які маємо у чужоземних джерелах IX і Х ст., належать до Київської держави: до тих князів і дружин, котрих столицею був Київ”. Але безсумнівні літописні свідчення вказують на те, що з ХII ст. наша земля звалася Україною.
Студентам рекомендується ознайомитися з цими літописними свідченнями, користуючись текстами підручників і літературою.
Необхідно зазначити, що протягом VI—VIII ст. у східних слов’ян відбувається інтенсивний розклад родоплемінної організації, утворюються перші територіально-політичні об’єднання—зародки держав. Сільська громада поступово ставала основною організаційною формою східнослов’янського суспільства. Вона об’єднувала людей не лише за родинними зв’язками, а й за територіально-господарським принципом. З виникненням малої парної сім’ї створюються умови для індивідуалізації виробництва. Знаряддя виробництва, побутовий інвентар, продукти споживання поступово розподіляються між родинами. Розвиток приватної власності спричинив виникнення майнової нерівності.
Верховна влада у слов’ян належала племінному зібранню, однак значною владою вже володіла знать та окремі вожді, причому їх роль поступово зростала. На основі малих племен створювалися великі об’єднання племен. Постійні об’єднання племен переросли у племінні княжіння, які стали своєрідними державними утвореннями східних слов’ян. Усі ці явища неминуче вели до виникнення міцної ранньосередньовічної держави у східних слов’ян. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
