|
2. Правова природа і юридична сила актів Конституційного Суду України Правова природа актів Конституційного Суду України нерозривно пов‘язана з місцем органу конституційної юстиції в механізмі держави, особливостями правового регулювання його статусу. Вирішення цієї проблеми в державах світу є різним, що пов‘язано як з обранням тої чи іншої моделі судового конституційного контролю, так і з відповідними державно-правовими традиціями. Що стосується нашої держави, то через відсутність чітких вказівок у чинному законодавстві питання про правову природу актів Конституційного Суду України складає одну з проблем сучасного конституційного права. В юридичній літературі акти органу конституційної юрисдикції порівнюються з нормативно-правовими актами, конституційними судовими прецедентами, їх визначають як рішення, що носять преюдиційний характер.
Без сумніву, акти Конституційного Суду України є правовими актами, адже приймаються вони органом, спеціально на те уповноваженим Конституцією, з дотриманням встановлених форми і процедури, є обов‘язковими до виконання на території України. Що ж до можливості розуміння актів Конституційного Суду України як актів нормативно-правових, то слід мати на увазі, що в теорії права під останніми розуміють письмові документи, що встановлюють, змінюють, припиняють чи конкретизують норми права. Це дає підстави говорити про нормативно-правову природу рішень Конституційного Суду України в справах про офіційне тлумачення Конституції і законів України, адже таке тлумачення і є способом конкретизації їх норм.
Слід погодитися з В. М. Шаповалом в тому, що рішення і висновки Конституційного Суду України не можуть мати характеру нормативно-правових актів, які здатні активно регулювати суспільні відносини. Конституційно і законодавчо визначена компетенція Конституційного Суду України не передбачає нормотворчості, крім тої, що пов‘язана з регламентацією частини питань організації його внутрішньої роботи. Разом з цим це не заперечує можливості визнання за актами Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення Конституції і законів України нормативного характеру в тому розумінні, що вони конкретизують чинне законодавство України і не регулюючи самостійно суспільні відносини, вони, тим не менше, задіяні в цьому процесі, адже застосування положень Конституції і законів України, щодо яких Конституційним Судом України дано офіційне тлумачення, можливе лише з урахуванням правових позицій Конституційного Суду України, викладених у відповідних рішеннях. Останні, як відомо, є обов’язковими до виконання на всій території України.
Однак акти тлумачення Конституційного Суду України не можуть розглядатися як самостійні джерела права. Вони є інтерпретаційними актами, мають допоміжний характер і можуть бути застосовані лише у зв’язку із застосуванням відповідної норми.
Нормативне значення, крім рішень в справах про офіційне тлумачення, мають також висновки Конституційного Суду України в справах про конституційність чинних міжнародних договорів України, а також ухвали Конституційного Суду України про припинення конституційного провадження і про відмову у відкритті конституційного провадження, які містять правові позиції Конституційного Суду України щодо розуміння і тлумачення ним чинного законодавства.
Крім цього, розглядаючи справи про конституційність законів і інших правових актів, Конституційний Суд України може визнати їх повністю або в окремій частині неконституційними, внаслідок чого відповідно до ч. 2 ст. 152 Конституції України вони втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Згідно з ч. 3 ст. 150 Конституції України, такі рішення є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Рішення Конституційного Суду України про визнання правових актів чи окремих їх положень неконституційним тягне їх скасування. Це зближує акти Конституційного Суду України з нормативно-правовими актами. Проте така схожість обмежується лише так званими “негативними” повноваженнями або “негативною” правотворчістю Конституційного Суду України. Він уповноважений лише визнавати неконституційними певні акти, але аж ніяк не створювати нові чи змінювати чинні норми права. За влучним висловом Є. Євграфової, Конституційний Суд лише “звільнює” систему законодавства від актів, що суперечать Основному Закону держави.
П. О. Недбайло, розглядаючи правову природу актів офіційного тлумачення (він їх вперше почав називати інтерпретаційними актами), вважав їх окремим - поряд з нормативними та індивідуальними актами – різновидом правових актів. Продовжуючи його думку аналогічно можна визначити і правову природу актів Конституційного Суду України.
Щодо розуміння актів органу судового конституційного контролю як судового прецеденту, то традиційно це характерно для країн англосаксонської правової сім‘ї, де прецедент є джерелом права, а згаданий контроль здійснюється судами загальної юрисдикції. Україна, як відомо, належить до романо-германської правової сім‘ї, де основним джерелом права є нормативно-правовий акт. Проте деякі вчені вказують на саме такий характер рішень і висновків Конституційного Суду України, відзначаючи тенденцію до нівелювання відмінностей між цими системами права і маючи на увазі, що якщо єдиний судовий орган конституційного контролю визнав своїм рішенням закон чи окремі його положення неконституційними, то в майбутній своїй правотворчості Верховна Рада України, Президент України, інші державні органи обов‘язково повинні керуватися вказаним рішенням Суду.
Справді, сьогодні наявною є тенденція до поступового стирання меж між згаданими правовими сім’ями, відбувається їх взаємопроникнення. Про це, наприклад, може свідчити положення ст. 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” від 23 лютого 2006 р., відповідно до якого, при розгляді справ суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права. Це дозволяє погодитись з думкою про те, що конституційно-судова інтерпретація має судово-прецедентну обов’язковість. Проте така природа актів Конституційного Суду України ще не знайшла свого відображення в національному законодавстві.
Варто зазначити, що в зарубіжних країнах законодавство часто прямо визначає перелік актів органу конституційної юрисдикції, яким надається прецедентне значення. Так, в Австрії такими актами є: 1) рішення Конституційного Суду з питань, що стосуються спорів про компетенцію; 2) рішення в справах про вибори в Національну Раду (при повторному проведенні виборів виборчі комісії зв’язані фактами і правовими оцінками, з яких Конституційний Суд виходив у своєму рішенні).
Ще однією властивістю актів Конституційного Суду є їх преюдиційність, яку в процесуальному праві розуміють як неможливість повторного доказування в інших процесах тих обставин, які встановлені у відповідній процесуальній формі іншим юрисдикційним органом. Преюдиційний характер рішень Конституційного Суду України полягає в неприпустимості оспорювання в іншому процесі фактів і правовідносин, встановлених рішенням Конституційного Суду.
Про преюдиційність рішень Конституційного Суду України свідчить положення ст. 74 Закону “Про Конституційний Суд України”, яка присвячена врегулюванню правовідносин, що виникли внаслідок дії акта, визнаного неконституційним. За нею, Конституційний Суд України може вказати на преюдиціальність свого рішення при розгляді судами загальної юрисдикції позовів у зв’язку з правовідносинами, що виникли внаслідок дії неконституційного акта.
Фактично таке рішення Конституційного Суду України набуває ознак зворотньої сили, оскільки поширюється на правовідносини, що виникли до його ухвалення. Водночас, відповідно до ч. 2 ст. 152 Конституції України, закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. У цьому аспекті доволі цікавим і малодослідженим є питання про правову природу дії акту, визнаного неконституційним, до ухвалення рішення Конституційним Судом. По суті складається ситуація, за якою Конституційний Суд України вправі самостійно визначати чи поширювати чинність свого рішення на правовідносини, які виникли та (або) продовжують існувати до ухвалення рішення. Справді, критерії надання преюдиційного характеру рішенням Конституційного Суду України в законодавстві не визначені. Зрештою, Конституційний Суд України нечасто застосовує згадану ст. 74 Закону “Про Конституційний Суд України”. Положення про преюдиціальність міститься в чотирьох рішеннях Конституційного Суду України (наприклад, рішенні у справі щодо стажу наукової роботи від 19 червня 2001 р.).
Преюдиційний характер актів Конституційного Суду України випливає і з ст. 362 Цивільного процесуального кодексу України 2004 р., відповідно до якої встановлення Конституційним Судом України неконституційності закону, іншого правового акту чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи, є підставою перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами, якщо рішення суду ще не виконане.
Таким чином, акти Конституційного Суду України мають складну правову природу. Без сумніву, вони є правовими актами, у випадках, передбачених законодавством, мають нормативний зміст, проте не є нормативно-правовими актами в повному розумінні цього поняття. Водночас акти Конституційного Суду України можуть набувати характеру юридичного прецеденту і характеризуватися преюдиційністю. Саме тому вони є окремим, спеціальним різновидом правових актів, а також допоміжним джерелом (формою) права.
Юридичну силу в теорії права розуміють як співвідношення правових актів між собою та обов‘язковість їх виконання. Юридична сила рішень Конституційного Суду України розкривається через їх обов‘язковість, остаточність і правові наслідки.
На обов‘язковість вказує ч. 3 ст. 150 Конституції України: “Рішення Конституційного Суду України є обов‘язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені”, а також ст. 69 Закону: “Рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов‘язковими до виконання”. Тобто обов‘язковість властива як рішенням, так і висновкам Конституційного Суду України.
Акти Конституційного Суду України, в яких він дає своє розуміння положень Конституції і законів України, умовно можна вважати їх складовою частиною. Застосування відповідних норм на практиці здійснюється з урахуванням позиції органу конституційної юстиції з відповідного питання.
Цікавим є вирішення питання про те, як співвідносяться акти Конституційного Суду з таким різновидом нормативно-правових актів як закони. Відповідь на нього може бути неоднозначною, насамперед тому, що рішення і висновки Конституційного Суду України виконують переважно охоронну, а не регулятивну функцію. Очевидно, що більшу юридичну силу рішення Конституційного Суду України має стосовно закону, який визнається ним неконституційним. В російській правовій літературі висловлюється думка, що рішення Конституційного Суду за їх юридичною силою тотожні конституційним законам, будучи їх нетрадиційним різновидом. Проте стосовно українських правових реалій ця думка не може бути підтримана насамперед через невизначеність у вітчизняному законодавстві поняття конституційних законів. В деяких зарубіжних країнах правова природа актів конституційних судів визначена точніше. Так, відповідно до ст. 94 (2) Основного Закону ФРН, рішення Конституційного Суду мають силу закону.
Слід також зазначити, що акти Конституційного Суду України не вписуються у звичну класифікацію нормативно-правових актів на закони і підзаконні акти. Такі акти “стоять” вище законів, оскільки останні можуть бути скасовані Конституційним Судом. З урахуванням сказаного можна запропонувати наступну ієрархію правових актів в національній системі права України: Конституція, акти Конституційного Суду, закони, підзаконні акти.
Щодо остаточності рішення чи висновку Конституційного Суду України, то вона полягає в тому, що вони не підлягають оскарженню (про це, відповідно до статей 65 і 66 Закону, зазначається в кожному рішенні і висновку Конституційного Суду України) і не можуть бути змінені чи скасовані.
Юридична сила рішення про визнання акту неконституційним не може бути подолана повторним прийняттям того ж акту. Правда, законодавець має можливість обійти це, прийнявши повторно скасований акт в дещо зміненому вигляді. В цьому разі Конституційний Суд України за зверненням відповідних суб’єктів може висловитися з приводу ситуації, що склалася, і визнати неконституційним акт, в якому фактично були відтворені положення, раніше визнані неконституційними. Така ситуація мала місце з приводу неповного врахування Верховною Радою України в прийнятій Постанові “Про чинність Закону “Про Рахункову палату” правових позицій Конституційного Суду України, викладених в рішенні щодо визнання неконституційними окремих положень Закону України “Про Рахункову палату Верховної Ради України”. За конституційним поданням Президента України вказана Постанова Верховної Ради України була визнана неконституційною.
Остаточність рішення чи висновку Конституційного Суду України не виключає можливості відкриття ним нового провадження у справі при виявленні нових обставин по справі, які не були предметом його розгляду, але які існували на час розгляду і прийняття рішення або дачі висновку в справі (ст. 68 Закону “Про Конституційного Суду України”).
Правові наслідки актів Конституційного Суду України визначаються характером (категорією) справ, в яких вони прийняті, і конкретним різновидом цих актів.
Виходячи з чинного законодавства України можна виділити такі правові наслідки рішень Конституційного Суду України про конституційність:
- закони, інші правові акти або окремі їх положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність (ч. 2 ст. 152 Конституції України). Це означає, що правові акти або окремі їх положення, що визнані неконституційними, не застосовуються і не реалізуються будь-яким іншим способом з моменту початку дії рішення Конституційного Суду України;
- визнання Конституційним Судом України правового акту чи окремих його положень неконституційними є підставою для скасування в установленому порядку положень інших нормативних актів, заснованих на акті (його положеннях), що визнаний неконституційним;
- рішення судів і інших органів, які засновані на неконституційному акті, не підлягають виконанню і повинні бути переглянуті в обов‘язковому порядку;
- якщо визнання нормативного акту неконституційним створило прогалину в правовому регулюванні, то в цьому випадку застосовується Конституція України.
Проблемою правового регулювання є вирішення питання про те, чи повинен орган, акт (положення акту) якого визнано неконституційним скасовувати відповідний акт (положення акту) чи в даному випадку достатньо рішення Конституційного Суду. Очевидно, що з точки зору законодавчої техніки скасування визнаних неконституційними акту чи його положення органом, що його видав, було б бажаним оптимальним виходом з ситуації. Проте це не може пов’язуватись з чинністю (точніше нечинністю) відповідного акту, адже інакше виникатиме небезпека ігнорування рішення органу конституційної юрисдикції або неточного його застосування. Тому треба визнати, що рішення про неконституційність того чи іншого акта (положення акта) є самодостатнім, тобто акти або окремі їх положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Дублювання рішення Суду органом, акт якого скасований, є бажаним, але це жодним чином не позначається на юридичній силі (чинності) правових актів, визнаних неконституційними - вони втрачають силу з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Свої особливості мають акти офіційного тлумачення правових норм. Ухвалюючи їх Конституційний Суд одночасно перевіряє конституційність відповідних законів. Такі акти тісно пов‘язані з Конституцією чи тими законами, які були предметом офіційного тлумачення. В певному сенсі вони є їх складовою частиною. Як і закони, рішення Конституційного Суду з питань офіційного тлумачення є обов‘язковими до виконання усіма суб‘єктами національного права.
На відміну від рішень про конституційність, рішення Конституційного Суду про офіційне тлумачення Конституції і законів України не тягнуть втрати юридичної сили будь-якими актами чи їх окремими положеннями. Але воно може стати підставою для судового оскарження в судах загальної юрисдикції конкретних рішень, дій, якщо при їх винесенні дані органи чи посадові особи керувались неправильною інтерпретацією своїх повноважень, які суперечать офіційному тлумаченню, яке дав Конституційний Суд України.
Вищесказане дозволяє зробити висновок про те, що рішення і висновки Конституційного Суду України відрізняються за своєю правовою природою і юридичною силою. Джерелом права, частиною національного законодавства України є рішення Конституційного Суду України з питань конституційності актів і офіційного тлумачення Конституції і законів України, а також висновки про конституційність чинних міжнародних договорів України.
Що ж до інших висновків Конституційного Суду, а саме: про конституційність міжнародних договорів, які вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов‘язковість, про додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту, про відповідність законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам ст. 157 і 158 Конституції України, про порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції або законів України, то вони є лише обов‘язковою підставою для прийняття Верховною Радою України відповідних рішень, проте самостійного правового значення не мають.
Нормативне значення мають також ухвали Конституційного Суду України про припинення конституційного провадження і про відмову у відкритті конституційного провадження. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
