Studentam.net.ua

4. Перевірка конституційності міжнародних договорів України

   Залежно від способу взаємодії національного (внутрішнього) права з правом міжнародним конституційні системи сучасних держав поділяються на відкриті і закриті. Головним критерієм для визначення приналежності правової системи держави до того чи іншого виду є характер дії норм міжнародного права на внутрішньодержавні відносини. Відкритими є системи, де чинний для держави міжнародний договір є сам по собі частиною її законодавства. Закриті правові системи характеризуються тим, що дія міжнародного договору має не прямий, а опосередкований характер, тобто для застосування міжнародного договору вимагається включення чи відтворення його положень у актах внутрішнього законодавства.
   Конституція України виходить з утвердження єдності міжнародного і національного права України, відкритості її конституційної системи. Стаття 9 Основного закону нашої держави передбачає, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.
   Цікаво зауважити, що така традиція бере свій початок ще від прийняття Верховною Радою 10 грудня 1991 року Закону України “Про дію міжнародних договорів на території України”, відповідно до якого укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід’ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.
   Значну роль в узгодженні національного і міжнародного права відіграє Конституційний Суд України. Відповідно до частини першої статті 151 Конституції України, а також пункту 2 статті 13 Закону “Про Конституційний Суд України”, він дає висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість. Це повноваження Конституційного Суду є одночасно однією з основних його функцій. Проте, як свідчить практика діяльності Конституційного Суду України, реалізує це повноваження він не часто: за час своєї діяльності було розглянуто 4 справи про конституційність міжнародних договорів України. З цих питань прийнято 1 висновок і 4 ухвали Суду.
   Перевірку конституційності міжнародних договорів України Конституційний Суд здійснює в порядку попереднього (превентивного) і наступного (репресивного) судового конституційного контролю. Перший вид контролю застосовується щодо тих міжнародних договорів, які ще не вступили в дію і вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість. Він дозволяє запобігти низці проблем, які можуть виникнути для держави у випадку визнання неконституційним договору, що набув чинності і за яким держава виконує певні зобов’язання на міжнародній арені. Наступний конституційний контроль здійснюється Конституційним Судом України щодо чинних міжнародних договорів України.
   Об’єктом конституційного контролю, що здійснюється Конституційним Судом України на основі частини першої статті 151 Конституції України, а також пункту 2 статті 13 Закону “Про Конституційний Суд України”, є чинні міжнародні договори України або ті міжнародні договори, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість. За результатами розгляду цих справ Конституційний Суд України дає висновки. При цьому суб’єктами звернення до Конституційного Суду (суб’єктами конституційного подання) можуть бути лише Президент України або Кабінет Міністрів України.
   Разом з цим існує ще одна форма (опосередкована) перевірки конституційності міжнародних договорів України. Мова йде про ситуацію, коли Конституційний Суд України вирішує питання щодо конституційності правових актів Верховної Ради України, Президента України або Кабінету Міністрів України про набрання міжнародними договорами чинності для України. Це повноваження зазначені органи здійснюють відповідно до Закону “Про міжнародні договори України” від 29 червня 2004 року, яким передбачено, що надання згоди на обов’язковість міжнародного договору для України здійснюється залежно від виду договору: Верховною Радою України у формі закону про ратифікацію міжнародного договору, а для договорів, які не потребують ратифікації - у формі указу Президента (щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені України) чи постанови Кабінету Міністрів України (щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені Уряду України).
   У даному випадку ці питання розглядаються Конституційним Судом України відповідно до пункту 1 частини першої статті 150 Конституції України і пункту 1 статті 13 Закону “Про Конституційний Суд України”, тобто під час розгляду справи щодо конституційності правового акта вказаних органів Конституційний Суд України одночасно дає висновок щодо конституційності міжнародного договору України, що набрав чинності за цим правовим актом (стаття 89 Закону). При цьому розгляд справи здійснюється за конституційними поданнями суб’єктів, визначених у статті 40 Закону, а саме: Президент України, не менш як сорок п’ять народних депутатів України, Верховний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим. В розглядуваному випадку Конституційний Суд України ухвалює рішення, яке є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.
   Виходячи з того, що відповідно до Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, Конституційний Суд використовує положення міжнародних договорів України для мотивування своїх рішень і висновків, а також ухвал про відмову у відкритті конституційного провадження. Найчастіше, як показує практика, Конституційний Суд України звертався до положень Загальної декларації прав людини 1948 року, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року, Конвенції про захист прав і основних свобод 1950 року.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.