| 2.2. Національний склад населення України |
|
2.2. Національний склад населення України Люди, які населяють територію України, належать до різних етносів ("етнос" у перекладі з грецької означає "народ", "плем'я"). Співвідношення між чисельністю різних етносів (національностей) творить етнічний (національний) склад населення.Національний склад населення вивчається за результатами його переписів. За даними перепису 1989 року в Україні проживають представники понад 120 народів (етносів). Україна є однонаціональною державою з багатоетнічним складом населення. Це — держава української нації, бо немає у світі жодної іншої держави, в якій би інтереси українців задовольнялись повно і різнобічне. Корінне населення — українці — складає 72,7% (понад 37 млн. осіб). Вони становлять більшість в усіх регіонах, окрім АР Крим. Найвища частка українців у населенні Тернопільської (96,8%) та Волинської (94,6%) областей, найнижча — в АР Крим (25,8%), Луганській (51,9%), Донецькій (50,9%), Одеській (54,6%) областях. Українці є дуже давнім народом. Знахідки археологів біля с. Королево Закарпатської області свідчать, що територія України була заселена ще 600 тис. років тому. Від часу переходу до осілого способу життя корінне населення не покидало своєї рідної землі. Предками українців є трипільці, що населяли територію в межиріччі Дністра, Південного Бугу та Дніпра 3,5 — 2 тис. років до Різдва Христового, і ранні слов'яни, які жили на цих територіях та у Передкарпатті пізніше. Слов'янські племена (дуліби, поляни, древляни, сіверяни, тиверці, уличі) займалися землеробством, вели осілий спосіб життя. Вони і склали основу українського народу. Незважаючи на постійні нашестя кочівників та запозичення деяких рис культур інших народів, українці зберегли свою національну самобутність. Вона виявляється в їх мові, поведінці, матеріальній і духовній культурі. За мовою українці відносяться до індоєвропейської мовної сім'ї, слов'янської групи, східнослов'янської підгрупи народів. Тепер — це один із великих народів світу, що компактно розселений в центральній частині Європи і розсіяний по цілому світу. На території України проживає понад 3/4 українців, всього ж у світі їх понад 50 млн. осіб. Ті з них, які проживають за межами України, творять т. зв. українську діаспору. Вона найчисельніша у республіках колишнього СРСР — Росії (понад 5 млн. осіб), Казахстані — 0,9 млн. осіб, Молдові — 0,6 млн. осіб, а також у США — 1,2млн. осіб, Канаді — 1,0 млн. осіб та інших країнах. У багатьох із них українці зберегли свою мову, культуру, національну самобутність. Українці в різних частинах України мають певні особливості, які виявляються у мові, одязі, житлі, звичаях, обрядах, фольклорі, декоративно-прикладному мистецтві. На основі цього виділяють етнографічні групи українського народу. Раніше таких груп було багато, серед них — севрюки, подоляни, литвини, пінчуки, черкаси, поліщуки, бойки, гуцули, лемки. Внаслідок того, що специфічні особливості цих етнографічних груп поступово згладжуються, окремі з них перестають існувати. Найкраще зберегли свої традиції та говірку етнографічні групи горян Українських Карпат — бойки, гуцули і лемки. Чисельність українців в Україні постійно- змінювалась не тільки під впливом природних чинників, але й цілеспрямованої антиукраїнської політики, яка проводилась упродовж тривалого часу спочатку царським режимом, а пізніше — радянською .владою, і проявлялась як у фізичному, так і в духовному нищенні українства. Найбільша етнічна меншина в Україні — росіяни (22,1%). Найвища їх частка серед населення АР Крим (67%), Донецької і Луганської областей (понад 40%). Значна кількість росіян в Україні — результат міграційної політики, яка проводилась у Росії та колишньому СРСР. їх кількість та частка в національному складі населення різко збільшились за радянського часу у період індустріалізації України, а особливо — у післявоєнні десятиріччя. Тільки за 1926 — 1989 рр. їх чисельність зросла майже утричі. Більшість росіян (понад 87%) проживає у містах. Кожна з інших етнічних меншин становить менше 1% від загальної кількості населення, серед них виділяються євреї, поляки, білоруси, молдавани, угорці, румуни, греки, кримські татари та ін. Друга за чисельністю представників етнічна меншина в Україні — євреї, їх кількість різко зменшилась у другій половині XX ст. внаслідок масового знищення цього народу фашистами у роки Другої світової війни, а також еміграції євреїв з України у післявоєнний, особливо у постчорнобильський період. Проживають євреї переважно у містах, найбільше їх у Києві, Одесі, Чернівцях, Вінниці, Харкові та ін. На територіях, прилеглих до інших країн, проживають представники народів цих держав. Так, молдавани мешкають, в основному, в Одеській і Чернівецькій областях, словаки і угорці — в Закарпатській, румуни — в Чернівецькій області. Болгари проживають у Донецькій (Приазов'я) та Одеській областях, греки — в Донецькій та Чернігівській областях, гагаузи — в Одеській області, караїми — у Криму, поляки—у західних, Житомирській, Київській, Донецькій областях. Багатонаціональним є склад населення великих міст і великих промислових районів, що зумовлено міграцією до них спеціалістів різних галузей господарства з усіх республік колишнього СРСР. Після здобуття Україною незалежності відбуваються зміни і в її національному складі населення. Внаслідок рееміграції українців із країн колишнього СРСР, повернення кримських татар та німців, депортованих (насильно вивезених) у роки війни, збільшується їх кількість та частка у складі населення. Натомість і далі зменшується чисельність євреїв, які виїжджають в Ізраїль, країни Європи та США. Населення проживає у різних за людністю, зовнішнім виглядом і функціональною структурою населених пунктах. Населений пункт (поселення) — це місце проживання і діяльності людей. Виділяють два типи населених пунктів — міські і сільські. Міські населені пункти в Україні — це міста і селища міського типу. Містом у найзагальнішому розумінні вважається населений пункт, жителі якого зайняті переважно у несільськогосподарських галузях. В Україні до міст відносяться всі поселення, що мають понад 10 тис. жит., а також менші за людністю поселення, що історично склалися як міста. На території України нараховується 451 місто. Найбільше їх — у східних областях України, а найменше — у південних і північних областях. Найбільша щільність міст — у Львівській, Харківській, Луганській, Донецькій областях. За людністю їх поділяють на малі (до 50 тис. жит.), середні (50 — 100 тис. жит.), великі (100 — 500 тис. жит.), дуже великі (500 — 1000 тис. жит.), міста-мільйонери (понад 1 млн. жит.). Найчисельніша серед цих груп — група малих міст: вони складають 74,5% від усієї їх кількості. До цієї групи входять дуже різні міста, як за людністю (м. Угнів — 1,2 тис. осіб і м. Каховка — 42,6 тис. осіб), так і за рівнем соціально-економічного розвитку, зовнішнім виглядом тощо. Саме тому у цій групі виділяють міста з людністю до 10 тис. жителів. У дев'яти найбільших містах України проживає більше третини міського населення. Це — міста-мільйонери (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса) і дуже великі міста (Львів, Запоріжжя, Кривий Ріг, Маріуполь). Усі ці міста є центрами міських агломерацій — форм взаємопов'язаного розселення людей у територіальне зосереджених міських поселеннях. Найбільшими в Україні є Донецько-Макіївська, Дніпропетровсько-Дніпродзержинська, Київська агломерації. За часом виникнення міста поділяють на старі, середнього віку і молоді. Перші міста в Україні виникли ще понад 2,5 тис. років тому. Це були поселення, засновані грецькими колоністами. На їх місці знаходяться теперішні Керч, Ялта, Євпаторія, Феодосія, Білгород-Дністровський. Окремі зникли: Ольвія, Німфей, Тірітака та ін. До старих міст, заснованих за часів Київської Русі, відносяться Київ, Чернігів, Галич, Теребовля, Львів, Збараж, Новгород-Сіверський, Переяслав, Чорнобиль, Володимир-Волинський, Луцьк та ін. Вони були центрами ремесел, торгівлі, освіти і культури, а також оборонними пунктами. У XV — XVII ст. з'явилося багато нових міст. Серед них — Сімферополь, Тульчин, Берестечко, Нікополь, Рахів, Коростишів, Тернопіль, Ізмаїл, Очаків, Кременчук, Харків та ін. Ці міста стали торговельними центрами, які виникали переважно на перехрестях шляхів. Із розвитком промисловості активно виникають і розвиваються міста у XVIII — XIX ст. Найбільше їх — у східній і південній частинах країни. Це — Миколаїв, Одеса, Херсон, Алчевськ, Луганськ, Горлівка, Донецьк, Дебальцеве та ін. Наймолодшими в Україні є міста, що виникли у XX ст., зокрема — у міжвоєнні роки і після Другої світової війни. Вони розміщені переважно у промислових регіонах — Придніпров'ї, Донбасі. Серед них — Зелено-дольськ, Верхньодніпровськ, Світлодарськ, Вишневе, Прип'ять, Світло-водськ, Молодогвардійськ, Сєверодонецьк, Теплодар, Енергодар та ін. Наймолодшим є місто Славутич, збудоване у 1987 р. для обслуговування Чорнобильської АЕС. Є на території України і т. зв."мертві міста" — Чорнобиль і Прип'ять, які обезлюдніли внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Міста в Україні виконують різні функції. За цією ознакою виділяють такі їх типи: багатофункціональні, промислові, промислово-транспортні, транспортні, лікувально-оздоровчі, центри агропромислових комплексів та ін. Окремо виділяють столицю України — м. Київ (2,6 млн. осіб). Це — найбільше місто держави, її адміністративний, культурний, господарський центр. Заснований понад 1500 років тому, Київ став політичним центром давньоруської держави Київської Русі. Це сприяло його розвитку, налагодженню різноманітних, у т. ч. і зовнішніх, зв'язків. У 1497 р. місто отримало магдебурзьке право, тобто право на самоврядування. Столиця могутньої держави у центрі Європи здавна є і значним культурним центром. Ще у X ст. тут було відкрито школи, а в XVII ст. у Києві функціонували братські школи та Києво-Могилянська колегія (пізніше — академія), які стали центрами українського просвітництва. З XIX ст. основну роль у навчанні студентів відіграє Володимирський університет (тепер Національний університет ім. Тараса Шевченка). З XVIII ст. у місті розвивається промисловість, будуються залізниці до Одеси та Курська. З /того ж часу місто перетворюється у значний промисловий центр. У 1918 р. Київ стає столицею УНР, з 1934 р. — столицею Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), а з 1991 р. — незалежної Української держави. Зараз Київ — значний промисловий центр. На його території розміщені підприємства машинобудування, легкої, харчової та інших галузей промисловості. Від нього в усі кінці України відходять залізниці і автомобільні шляхи, місто є значним річковим портом на Дніпрі. Київ — духовний центр українського народу. Тут знаходиться багато унікальних пам'яток духовної і матеріальної культури. Серед них — Софіївський собор, Видубицький монастир, Золоті ворота і Києво-Печерська Лавра (XI ст.), Андріївська церква (XVIII ст.), Володимирський собор, оперний театр (XIX ст.) та ін. В останні роки відбудовано зруйновані пам'ятки, зокрема Золотоверхий Михайлівський собор (пам'ятка XI ст.) — місце захоронения багатьох київських князів і церковних діячів. Відновлено також приміщення і навчання в Києво-Могилянській академії (її було закрито у 1817 р. царським урядом). у місті діють 32 музеї, 35 театрів. Люди з усіх куточків України приїжджають відвідати Державний музей Т.Г. Шевченка, Софіївський собор, музеї українського і світового мистецтва та ін. Київ — великий науковий і освітній центр України. У ньому працюють Національна академія наук України, галузеві науково-дослідні інститути, 96 вищих та понад 420 середніх навчальних закладів. Зі здобуттям Україною незалежності її столиця постійно оновлюється і відбудовується. Змінюють свій вигляд і упорядковуються вулиці Києва, реставруються старі і з'являються нові будівлі. Мальовничі ландшафти, старовинні і нові будівлі, багатство пам'яток культури роблять Київ неповторним і чарівним містом, одним із найкращих у Європі. Селища міського типу — це населені пункти з кількістю населення понад 2 тис. осіб, в яких не менше двох третин населення становлять робітники, службовці та члени їх родин. Селища виникають при промислових підприємствах, будовах, залізницях, на їх території нерідко розміщені середні та вищі навчальні заклади, науково-дослідні установи, лікувальні та оздоровчі заклади тощо. За зовнішнім виглядом і функціональною структурою вони подібні до малих міст із населенням менше 10 тис. жит. В Україні нараховується 897 селищ міського типу, найбільше їх — у промислових районах. У містах і селищах міського типу в Україні проживає майже 68% населення (на початку XX ст. — 16%). Міське населення постійно поповнювалось за рахунок селян — такий процес називають урбанізацією. Найвищі її темпи спостерігались в Україні у 40 — 70 роках XX століття, коли відбувалися процеси індустріалізації. Зараз ці темпи значно сповільнилися внаслідок припинення притоку мігрантів із сільської місцевості, депопуляції сільського і міського населення. Найвищі рівні урбанізації мають області у промислових регіонах — Донецька, Дніпропетровська, Луганська (83 — 91 %), а найнижчі — Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська (39 — 44 %). В умовах загальної економічної кризи відбувається значний відтік міських жителів на заробітки за межі своїх поселень (переважно за кордон), а також повернення вихідців із сіл назад до своїх сільських жител (т. зв. "дезурбанізація"). На людність, розміщення та особливості забудови сіл значною мірою впливали природні умови і ресурси: рельєф, залягання підземних вод, ріки, розміщення сільськогосподарських угідь та лісовкритих площ. Найпоширенішими в Україні є села з суцільною багатовулицевою забудовою. Є також одновулицеві села (витягнуті вздовж рік чи по долинах балок) та хутори, що складаються з розкиданих на значній площі жител. В сучасних умовах розвитку фермерського господарства хутори можуть відродитись, ставши центрами таких господарств. 1. Порівняйте різні регіони України за щільністю населення та рівнем урбанізації. Які чинники впливають на ці показники? Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено. |
| < Попередня | Наступна > |
|---|
