|
Лекція №1: Особливості українського літературного процесу кн. 40–60-х рр. ХІХ ст. Суспільно-політичне життя України 40–60-х рр. було періодом активних пошуків виходу із кріпацької залежності. На цей рух, звичайно, неабиякий вплив мало загальне революційне піднесення у країнах Європи, зокрема Італії, Франції, Німеччини, Угорщини, і особливо Австрії (Західна Україна тривалий час перебувала у складі цієї держави). Ідеї соціального визволення, а також національної незалежності стали головними напрямками діяльності першої української таємної політичної організації – Кирило-Мефодіївського братства, яке виникло у грудні 1845 – січні 1846 рр. у Києві, яке мало за мету ліквідацію кріпацтва, об’єднання слов’янських народів у федеративну парламентську республіку з незалежністю кожного. До складу братства ввійшли представники інтелігенції, для якої головною була українська ідея. Такі настрої були поширеними для інтелігенції, що гуртувалася біля Харківського університету.
Засновниками Кирило-Мефодіївського братства були:
М.Костомаров – вчений, професор Харківського та Київського університетів, історик, письменник (відомий у літературі як поет, драматург, прозаїк. Його літературний псевдонім Ієремія Галка), етнограф.
М.Гулак – юрист, математик. Відомий також як педагог, автор наукових досліджень (праць) з історії, філології, перекладач. Сучасний відомий прозаїк Р.Іваничук написав про М.Гулака книгу “Четвертий вимір”.
В.Білозерський – випускник Київського університету, літератор, критик, майбутній видавець журналу “Основа”.
Згодом до них приєдналися О.Навроцький – філософ із Київського університету, поет і перекладач, громадський та культурний діяч.
О.Маркович – із Київського університету, фольклорист, етнограф.
П.Куліш – фольклорист, етнограф, педагог, поет, прозаїк, критик. Постійної участі у товаристві не брав, оскільки жив на той час у Петербурзі.
О.Тулуб – студент Київського університету. Дід письменниці Зінаїди Тулуб (“В степу безкраїм за Уралом”).
Д.Пильчиков – викладач історії в Полтавському кадетському корпусі, випускник Київського університету.
Студенти філфаку Посяда, Андрузький та ін. Восени 1846 р. всього 12 чол. У 1846 р. під час поїздки на Україну приєднався до Кирило-Мефодіївського братства і Т.Шевченко.
У 2 тт. творів П.Куліша (К., 1994) – у томі № 1 до вибраного із збірки “Хуторна поезія” вміщено статті автора “Історичне оповідання” (с.359-381), а потім йде вірш, який є заспівом збірки “До кобзи”.
У названій статті П.Куліш пише про велике значення появи у Києві серед молоді, яка “ще годів за три чи чотири до цієї сумної епохи (мається на увазі 1847 р. – розгром К-М.) українська пісня й неписана словесність народу українського натхнули молоді уми в Києві спасенною думкою – видвигнути свою націю з темряви, котра не давала духовним силам її піднятись із занепаду, а тим самим нівечила її добробут.
Серед тої благодатної молодіжі з’явився Шевченко, з голосним плачем своїм по нещасливій долі земляцькій і заспівав перед небожатами: Світе тихий, краю милий
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?…
Спів сей був для неї воістину гуком воскресної труби архангела. Коли говорено коли-небудь по правді, що серце ожило, що очі загорілись, що над чолом у чоловіка засвітився полом’яний язик, то се було тоді в Києві. Треба се знати, що київська молодіж, про котру мова, була глибоко просвічена Святим Письмом, що се була молодіж високої чистоти духовної і що апостольство любові до ближнього доходило в ній до ентузіазму” (с.359).
Як уже згадувалося, братство було своєрідним камертоном на події в Європі. Воно підтримувало зв’язки з молодим європейським рухом, було своєрідним європейським відгалуженням як “Молода Україна”. Його ідеї були відомі по Україні, хоч товариство таємне. Були однодумці.
Програмними документами К.-М. братства були: статут, відома “Книга буття українського народу” – “Закон Божий”, автором якого, як з’ясувало слідство, був М.Костомаров, а також “Відозва до слов’ян”. У програмних документах (на думку Федченка) відчувався вплив “Історії русів”, в якій проголошувалося право кожного народу на державницьку незалежність та самостійний культурний розвиток.
Ідея, що була головною у “Книзі буття українського народу”. самостійність на основі Християнської моралі, ідея національного відродження, освіта рідною мовою. У центрі уваги – віруюча людина. Віра забезпечує людині свободу. Свобода є підставою рівності, а це означає щастя кожного і щастя всього народу. Такі міркування високо підносили духовність. Трактат поділяється на три логічні частини: І – про Бога, всесвітню історію, віру Христову; ІІ – про слов’ян, про Литву, Польщу, Росію та віру Христову; ІІІ – про Україну, козацтво та віру Христову.
Про трагедію роду людського, який забув Бога, віддався дияволові і кожен зокрема (кожне плем’я) вимислили собі богів і пішли битися за них і були покарані за це “справедливим Господом потопом, війнами, а найгірше – неволею, йдеться у 2 та 3 пунктах (Зразок роздумів про всесвітню історію). У пунктах 86 та 100 знайшли відбиток найглибинніші сторінки історії України – слава козацька: “… бо козацтво піднялось, а за їм увесь простий народ, вибили і прогнали панів, і стала Україна, земля козацька, вольна, бо всі були рівні і вільні, але не надовго”. (Йдеться тут, у п.86 про національну незалежність від Польщі насамперед). Перегук із мотивом “Розритої могили” Т.Шевченка – п.100 – “Лежить в могилі Україна. Україна ще не вмерла”. Згодом цей образ отримає резонанс у пісні П.Чубинського, що стала гімном (1862).
Такі ідеї були закладені в “Закон Божий” М.Костомаровим як його автором, але вони були близькі всім братчикам (членам товариства), які з грудня 1845 р. по січень 1847 р. збиралися для розмов.
Арешти завершилися у травні 1847 р., хоча розпочалися ще у березні. На К.-М.-ів під тиском доніс Петров. 3 роки був донощиком Юзефович, якому довірився Костомаров, дав всі програмні документи, які той привселюдно віддав під час ув’язнення. Надзвичайно гідно під час слідства поводив себе М.Гулак, який всю вину хотів взяти на себе, навіть авторство “Закону Божого”.
Куліш і Білозерський були арештовані під Варшавою під час весільної подорожі. (Куліш одружився із 16-літньою сестрою Білозерського – відомою в літературі як Ганна Барвінок). Куліш і Білозерський відбували ув’язнення у Петропавловській фортеці. Великі зусилля доклала Г.Барвінок, щоб їх визволити.
Посяда і Андрузький були вислані в Казань, там продовжували навчання.
Так 40-і рр., початок яких ознаменував вихід у світ Шевченкового “Кобзаря” завершувалися погромом українства, що розгорнуло свою діяльність через К.-М. братство і звинувачувалося в “неумеренной любви” до України (пізніше і до недавнього часу воно буде називатися буржуазним націоналізмом). На Україні затягнулася довга, на ціле десятиліття, мовчанка – “антракт”. У цей час писалося для себе, сьогодні є ще вислів “у шухляду”. Так М.Костомаров, який поселився у Саратові, працював над “Історією Малоросії” (познайомився у цей час з Пипіним). П.Куліш готував матеріал до своїх “Записок о Южной Руси”, праці, після виходу якої у світ знову почнеться пожвавлення культурницького українського руху. Пожвавлення звичайно було пов’язане із суспільними змінами, пов’язаними із програшем війни, наближенням реформ (на Західній Україні вона вже відбулася). Про своє захоплення книгою Куліша Т.Шевченко висловився у записах “Журналу”: “Я эту книгу скоро наизусть буду читать”. Це, на його думку, “прекраснейший, благороднейший труд… в современной исторической литературе”. “Записки…” було переважно етнографічним виданням. Вже у другому числі видання була надрукована “Наймичка” Т.Шевченка, зрозуміло анонімно, оскільки поет перебував ще на засланні. Далі – також анонімно “Давидові Псалми” як ілюстрація до “Граматки” П.Куліша та його ж “Кулішівки”. Видавнича справа пожвавилася, коли Куліш заснував власну друкарню. Тут були надруковані оповідання Марка Вовчка, нове видання творів Котляревського й Квітки, якого Куліш особливо цінував за його народність, проповіді Гречулевича, а 1862 р. вийшла перша книга (перший номер) альманаху “Хата”, хоч організовано альманах у 1860 р. Авторами альманаху були Шевченко (тут було надруковано кілька його поезій), Я.Щоголев, Г.Барвінок, М.Кузьменко. В альманасі була опублікована стаття П.Куліша “Погляд на українську словесність”. Порівнюючи із іншими альманахами та збірниками 40–60-х рр., видання “Записок о Южной Руси” та альманах “Хата” стали визначним явищем в культурно-науковому житті України (“Ластівка” – 1840, “Молодик” – 1843-1844, “Южнорусский сборник”, хоча і ці видання відіграли свою роль. Були вони для українських письменників і суспільно-політичною, і літературною трибуною. П.Куліш видавав книги-метелики. Та особливе місце серед періодичних видань означуваного сьогоднішньою лекцією періоду, належить журналові “Основа”, який був провідним літературно-критичним часописом для всієї України (Східної та Західної). Тут друкувалися твори Шевченка (хоча сам Шевченко виходу у світ журналу не дочекався, тут було надруковано його понад 70 творів), твори П.Куліша, Марка Вовчка, Л.Глібова, С.Руданського, О.Стороженка, Ганни Барвінок, А.Свидницького (“Великдень у подолян”), братів Лазаревських (відомих сьогодні із нових досліджень про Т.Шевченка, зокрема знайомої вам книги Зайцева). Незважаючи на те, що фактичним видавцем журналу був П.Куліш (він брав найактивнішу участь для його виходу), офіційним редактором був призначений В.Білозерський, Кулішеві не довіряли. Журнал виходив двома мовами (укр. та рос.), відповідно до зібраного матеріалу. Метою журналу було розслідувати все про Україну. Відповідно він мав розділи художньої літератури, гуманітарних праць, науково-критичної літератури, бібліографічний розділ. До кожного номера додавався словник тлумачного характеру. Одним із засновників був М.Костомаров. У журналі друкував під псевдонімом свої художні твори. Тут була надрукована його стаття “Дві руські народності”, в якій учений розділяє на підставі аналізу світогляду та психології два народи: укр. та росіян. Вийшло у світ всього 10 номерів журналу, готовими до видання бул її та 12, але вже не появилися. Своє існування “Основа” припинила через фінансову скруту, через неузгоджені дії Куліша та Білозерського (з цього приводу варто прочитати М.Зерова), а також у зв’язку із цензурними утисками, які з початком 1962 р. посилилися, а згодом розгорнулися у жорстоке гоніння укр. культури.
Якщо ж говорити про піднесення загальнонаціонального культурницького руху кінця 50-х рр., то не можна обійти увагою такий потужний його напрям як діяльність громад. Громади – осередки української інтелігенції, що почали виникати, як уже зазначалося, з кінця 50-х рр., коли ліберальний курс російського уряду дещо сприяв пожвавленню суспільного життя, проводили національно-культурну й громадсько-політичну роботу. Перша українська громада виникла у Петербурзі. До неї ввійшли: Костомаров, Куліш, Шевченко, М., Ф., О.Лазаревські, Білозерський, О.Кістяківський та ін. Це, як бачимо, були представники інтелігенції, що їх світогляд склався у 40-х рр.; під впливом К.-М. братства. Всі вони мали відношення до “Основи”. Успіх їзньої праці у значній мірі був зумовлений матеріальною підтримкою поміщиків-українофілів В.Тарновським та Г.Галаганом. Громадівці, серед яких визначився П.Куліш, видавали книжки-метелики. Куліш здйснив 39 таких випусків. Це були брошури для народного читання. Їх передавали на Україну для недільних народних шкіл. Для цих шкіл стоврювалися підручники. Відомо, що перед смертю Шевченко написав “Буквар Южноруський”, що викликало кривий усміх у Куліша: починав “Кобзарем”, а закінчив “Букварем”. У 1861 р. така громада виникла у Києві, вона складалася із студентів-українців, які працювали у недільних школах, були високо свідомими у національному плані. Сюди належали П.Чубинський, П.Житецький, В.Антонович, Т.Рильський, К.Михальчук. Київська громада нав’язала контакт із Петербурзькою. Одночасно виникли громади у Харкові (П.Лобко, О.Потебня, А.Шиманов, В.Мова, Ф.Павловський), в Полтаві (Д.Пильчиков, В.Кулик, О.Кониський, М.Жученко), у Чернігові (О.Маркович, Л.Глібов, С.Ніс). Л.Глібов видавав “Черніговський листок” (1861).
Увага громадівців була зосереджена на селянській реформі, але насправді вони могли проявити себе лише у сфері культури: недільні школи зі спробою викладання українською мовою, видання підручників і художніх творів, українські концерти, вистави, навіть носіння традиційного національного одягу. Громадівці також збирали фольклор, організовувались читальні. Усі ці напрямки роботи знайшли своє відображення у художній літературі: Старицький М. “Не судилось”, Нечуй-Левицький І. “Хмари”.
Громадівці протистояли слов’янофілам.
Активними громадівцями цього часу були П.Чубинський, О.Русов, П.Житецький, О.Пчілка, А.Косач, І.Рудченко, А.Свидницький, а також українізовані поляки: В.Антонович, Т.Рильський, Б.Познанський, К.Михальчук, яких називали хлопоманами. П.Чубинський з Київщини, предки з козацького роду Чубів. Вчився у Києві, Петербурзі. 1862 р. написав гімн. Був висланий на північ (на батьківщину Ломоносова, досліджував цей край). Був на могилі Калнишевського. Засновник “Русского географического общества”. Помер у віці 45 р.
О.Кониський був між інтелігенцією Заходу і Сходу. Автор прозових творів (“Семен Жук і його родичі”). Був висланий на північ. Лікувався у Німеччині. О.Кониський – автор гімну “Боже, великий, єдиний…” Вислані були також П.Єфименко, С.Кіс, були закриті недільні школи. Свою діяльність громади змогли відновити у 70-х рр.
Ф.Морачевський – перекладач, хотів надрукувати Євангеліє українською мовою. 20 червня 1863 р. Валуєвський циркуляр забороняв друкувати українські книги (від прізвища міністра внутрішніх справ та освіти Валуєва).
Громади – об’єднання української передової інтелігенції в 60–90-х рр. у добровільні організації, які займалися організацією недільних шкіл, книговидавничими справами, збиранням етнографічного матеріалу тощо. Громади почали виникати з кінця 50-х рр. Перший осередок громади виник у Петербурзі. З 1861 р. діє київська громада. До київської громади належали В.Антонович, П.Житецький, К.Михальчук, Т.Рильський та ін. Одночасно із київською громадою діє харківська, полтавська, чернігівська. Увага громадівців 60-х років була зосереджена на селянській реформі, але праця могла виявитися лише у сфері культури: недільні школи із спробою викладання українською мовою, видання підручників, художніх творів, часописів (“Хата”, “Основа”, “Черниговский листок”), організація українських концертів і вистав.
Осередком національно-культурної роботи в 70-х рр. була Київська громада, названа Старою громадою. До неї належали В.Антонович, Ф.Вовк, М.Драгоманов, М.Зібер, О.Кониський, М.Лисенко, Т.Рильський, О.Русов, І.Рудченко, М.Старицький, І.Нечуй-Левицький та ін. Громадівці цього періоду ширили освіту, щоб піднести національну і громадянську свідомість українців. Їхнім друкованим органом була газета “Киевский телеграф”. Однак у 1876 р. громадівців звинуватили у сепаратизмі, діяльність громад була заборонена. Деякі громадівці на чолі із М.Драгомановим емігрували і за кордоном видавали збірник “Громада” (1878–1882 рр.). У 80-х рр. на Україні громадівці об’єднувалися навколо журналу “Киевская старина” (1882–1906 рр.), який матеріально підтримували В.Симиренко, В.Тарновський, Є.Чикаленко Література:
1. Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури // Зібрання творів: У 50 тт. – Т. 41. – С. 292-326.
2. Зеров М. Твори: В 2 тт. // Літературне життя 60 рр. “Основа”. – 1990. – С. 213-219.
3. Історія української літератури: У 8 тт. – Т. 3. – 1968. – С. 5-52.
4. Історія української літератури ХІХ ст.: У 3-х кн. – Кн. 2 // За ред. Яценка М. – К., 1996. – С. 203-206.
5. Єфремов С. Історія українського письменства. – К., 1995. – С. 385-392.
6. Бернштейн М.Ж. “Основа” і літературний процес кн. 50–60 рр. ХІХ ст. – К., 1959.
7. Хропко П. Літературний процес в 40–60 рр. // УМЛШ. – 1989. – № 1. – С. 24-34.
8. Куліш П. Історичне оповіданнє // Куліш П. Твори: У 2-х тт. – Т. 1. – С. 359-381. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
