Studentam.net.ua

2. Біосферне вчення як методологічна основа виникнення і розвитку соціоекології

   Класичною методологічною основою взаємодії суспільства і природи є біосферне вчення, основні положення якого розроблено видатним вітчизняним вченим, академіком В.І.Вернадським. Суть його ідеї полягає в тому, що рушійною силою розвитку живої оболонки Землі – біосфери є діяльність живих організмів. Ця оболонка є високоорганізованою складною системою. В.І.Вернадський дав наступне визначення біосфери – це цілісна геологічна оболонка Землі, що населена життям і перетворена ним. Життя “творить” біосферу та її основні особливості і обумовлює її структуру.
   В найбільш загальному вигляді вона складається з неживої та живої речовини. При більш детальному розгляді в структурі біосфери можна вичленити такі основні компоненти:
· Жива речовина біосфери як сукупність всіх живих організмів, що населяють планету;
· Біогенна нежива речовина створена і перероблена в результаті життєдіяльності біоти (газ, нафта, кам’яне вугілля);
· Косна (не жива) речовина (гірські породи);
· Біокосна речовина (ґрунти, плівка життя в гідросфері);
· Речовина, що знаходиться в стані радіоактивного розпаду;
· Розщеплені атоми;
· Речовина космічного походження (метеорити);
   Однією з основних особливостей або функцій біосфери є організованість. Живе виступає організатором потоків речовини та енергії, що прагнуть до замкненості за принципом циклічності. Цей безперервний процес колообігу складає одну з основ біосферного вчення і носить назву біогеохімічної циклічності. Прямі і зворотні зв’язки такої циклічності і складають механізм функціонування біосфери, суть її організованості та основу її розвитку.
   Іншою важливою рисою (особливістю) біосфери є стабільність. Вона являє собою важливу умову гомеостазу системи, тобто врівноваженого стану біосфери в цілому. Як правило вона виступає у формі динамічної стабільності. При цьому відбувається саморегуляція біосфери, що також розглядається як важлива закономірність існування “живої оболонки”. Наявність процесів еволюційного розвитку охоплює не лише окремі види живих організмів, але й всю біосферу в цілому. Еволюційний процес характеризується наступними рисами:
· наростання стабільності;
· цілеспрямована направленість;
· нерівномірність розповсюдження;
· незворотність розвитку.
   Дійшовши висновку про те, що еволюція видів переходить в еволюцію біосфери, Вернадський відзначив, що у наш час намітились ознаки до її переходу в якісно новий стан.
   Так розпочалось становлення наступної методологічної основи соціоекології – ноосферної концепції. Французький вчений Е. Леруа (1927) звернув увагу на цю ідею про нову “мислячу” оболонку Землі – “ноосферу”. Найбільш широкої популярності цей термін набув у працях іншого видатного французького вченого філософа Тейяр де Шардена (1987), який трактував ноосферу як сферу духу. Сам В.І. Вернадський в своїх останніх працях писав: “Ноосфера останній з багатьох станів еволюції біосфери – в геологічній історії стан наших днів”. Таким чином, ноосфера – це біосфера на сучасному етапі розвитку. А сам ноосферний рівень розвитку суспільства на його думку передбачатиме інтеграцію суспільства заради вирішення проблем планетарного масштабу (наприклад, глобальної екологічної проблеми).
   Ось тому, для вирішення існуючих глобальних протиріч потрібно виробляти ноосферну ідеологію, а окремі вчені передбачали навіть ноосферну “революцію” Наприклад, Л. Браун (1992) пише про екологічну революцію, що вирішить комплекс проблем екологізації та переходу економіки на рейки екостійкого розвитку.
   В наші дні цілісність соціально-природнього розвитку оцінюється як об’єктивна реальність. Вона характеризується новими соціально-екологічними відносинами. Відповідний внесок у вивчення проблем суспільно-природньої взаємодії ноосферного рівня роблять і сучасні українські вчені. Так, відомий еколог, академік М.А. Голубець (1982) запропонував назвати новий етап розвитку біосфери, що характеризується розумним управлінням з метою збереження та процвітання людства, інтелектосферою.