Studentam.net.ua

§1. Про непроблематичність «п’ятого світу»

   У одній із своїх бібліофільських містифікацій Хорхе Луїс Борхес фантазував:
   “...На останніх сторінках тому XXVI ми знайшли статтю про Упсалу; на перших сторінках тому XXVII — статтю про “Урало-алтайські мови”, але жодного слова про Укбар. Біой, трохи збентежений, узяв томи покажчика. Даремно підбирав він усі можливі транскрипції. Укбар, Уґбар, Оокбар, Оукбар... Перш ніж піти, він мені сказав, що це якийсь район в Іраку чи у Малій Азії. Зізнаюся, я ствердно хитнув головою, відчуваючи деяку незручність”.
   Асоціації здатні завести куди завгодно. Проте чому б не уявити, що в тому єдиному примірнику енциклопедії, де друг письменника виявив статтю про Укбар, була і ще одна стаття на “Ук...”, яка також випала з усіх інших видань. Тож чи існують насправді ці місця і чи такі вони, як про це розповідає упорядник? Де вони — на межі реальності чи на межі вимислу?
   Полишивши осторонь розбіжності з приводу меж, можна сказати, що ніхто не має сумніву в існуванні землі, яка віддавна зветься Україною. Як, утім, і в існуванні значної сукупності індивідів, організованих у групи, страти, категорії, які окремо й разом діють згідно чи всупереч структурам, відповідальним за соціальний порядок, — тобто в існуванні суспільства, яке заповнює собою названу територію. Адже ми сьогодні так і говоримо: українське суспільство. Саме його, мабуть, і стосуються всі колізії “метафізики присутності”. Цю метафізику, загалом кажучи, можна подолати, що цілком під силу інтелектуалам і митцям. Та лише не буденній свідомості, заклопотаній тяжкими й болісними спробами звільнити дійсність від чарів і видобути з її дивних знаків, натяків, жорстких констатацій певні значення та смисли. Звісно, й повсякдення вміло виробляє зразки реакцій на буквально “осоружне існування”. Однак соціальна присутність індивіда, поза яким теза щодо наявності суспільства стає проблематичною, неминуче вимагає узгодженості з його суб’єктивною реальністю. Йдеться навіть не про те, що наміри суб’єктів розрізняти існуючі в соціальному просторі позиції та зараховувати до них себе чи інших сьогодні нерідко виявляються безуспішними. З ідентичністю суб’єктів відбувається щось таке, що дослідники характеризують у термінах трансформацій, втрат і пошуків, відкидання та набуття або в будь-яких інших концептах, які фіксують неординарність подій. Неординарність зовсім не обов’язково дорівнює глибокій кризі чи катастрофі. Трансформації ідентичностей бувають і в цілком стабільних суспільних системах, супроводжують міґрації, є супутниками соціальної мобільності. Перегляд загальнозначущих для досвіду культури цінностей також ускладнює уявлення сучасної людини про свою належність до певного спільного соціокультурного контексту, в якому досить виразно розрізняються лінії швів, що з’єднують окремі етнокультурні традиції. Інша річ, що у відносно спокійному і почасти рівноважному соціальному середовищі перманентне підтвердження або відтворення ідентичності суб’єктів відбувається непомітним чином, за природною установкою індивідуальної свідомості сприймати світ як даність, а реальність повсякдення та прилюдності — як упорядковану, тобто таку, що неодмінно й безсумнівно передбачає визначене місце й для них самих. Дотеоретичне мислення й здоровий глузд легко дають собі раду з цією процедурою. І “ідентичність залишається незрозумілою, поки вона не знаходить місця в світі”. У збуреному соціумі процеси ідентифікації актуалізуються, піддаються рефлексії та емоційному переживанню. Суб’єкти втягнуті у збирання неспростовних доказів своєї соціальної присутності, свого перебування “тут і тепер”, у цьому соціальному просторі і в цьому часі. Проте безрезультатність операції бентежить далеко не всіх; хтось легко відмовляється від подальших спроб, дехто робить їх знову й знову, а заклики актуальності не сприймаються як суворі й імперативні. Звичайно ж, слід враховувати й перспективу рішучого переносу доречної для ствердження ідентичності реальності за межі наявної. Можна уявляти людину, як це мислилося в екзистенціалізмі, сумою її можливостей, тобто проекцією в майбутній час, а в нашому сценарії — і в інший або видозмінений соціум. Можна, навпаки, визнавати як привілейовану соціокультурну активність реєстрацію слідів того, що вже минуло. Але в будь-якому випадку подібне перенесення простору і часу ідентичності вимагає (нехай і приховано) співвіднесення з теперішнім — чи то через еґоцентричні акти суб’єкта, не убезпечені, від того, щоб обернутися “засліпленим самозбереженням” (Ю.Хабермас), ініційованим страхом утратити власну ідентичніть, чи через дискурсивні практики, які передбачають комунікативне й символічне відтворення власної соціальної позиції. Для успіху такої роботи необхідні не просто прийнятні дефініції просторової і часової реальностей, а й якнайточніші та найоднозначніші їх пойменування.
   А таких на сьогодні в нашому світі не існує. Ті, що пропонують політики й журналісти, яких надихає магічна сила леґітимного статусу творців різноманітних символічних класифікацій суспільного життя, залишаються переважно тільки знаками, що ніяк не дають адекватних визначень ситуації. І, схоже, соціальні суб’єкти так і не впевнені, в якому саме світі їм належить, слід чи бажано самостверджуватися. Звідси й проростає поволі метафора “п’ятого світу”.