| §6. Вторинність геополітичної леґітимації |
|
§6. Вторинність геополітичної леґітимації Процес державного будівництва в Україні здійснюється в умовах, коли зовнішньополітичні чинники відіграють більшу роль у визначенні стратегії, ніж це могло бути. По-перше, як уже багато разів говорилось, здобуття незалежності Україною не було підкріплено деталізованою системою заходів, що виростала б на ґрунті певної історично сформованої й достатньо вкоріненої в масовій свідомості ідеології. Отож через брак леґітимної, загальновизнаної концепції державотворення поступово зросло значення суто матеріальних і прагматичних вимірів у функціонуванні держави. Можна говорити навіть про рефлекторний, безініціативний характер сучасного державотворення в Україні. Ясна річ, що за такої ситуації, коли відсутня чи не найважливіша компонента стратегії ринкових реформ, а саме — відповідний соціально-психологічний клімат, сформований певними культурними традиціями, цілком імовірною стає реставрація вчорашніх світоглядних орієнтацій або експансія сильних, розроблених ідеологій, і насамперед — євразійської ідеології.Поняття “Євразiя” мiцно увiйшло у мову полiтичних дiячiв посткомунiстичної доби і закріпилося у лексиці багатьох видань. Реальну потребу нової унiверсальної, ґлобалiстської побудови, яка б замінила концепцію колишнього протистояння двох систем, вiдчувають насамперед сучаснi росiйськi полiтичнi стратеги. Необхiднiсть перебудови усієї системи нацiональної безпеки, викликаної розпадом Варшавського договору, колапс мiлiтаризованої економiки провокують часткову регенерацiю минулої державної структури, але вже на новiй основi. Не слід думати, що геополітичні погляди посткомуністичного істеблішменту, які виникають, здається, з нічого, проростають новим політичним баченням на руїнах імперського експансіонізму комуністичної ідеології. Найдалекоглядніші функціонери із середовища комуністичної бюрократії, відчуваючи небезпеки, що їх приховувала прийдешня політична та економічна криза, вже наприкінці 70‑х — початку 80-х років проводили пошуки й, сказати б, стендовi випробування нової iдеологiчної доктрини. У 90-тi роки, пiсля невдалого серпневого вiйськово- партiйного путчу, ця тенденцiя усталюється і поступово перетворюється на домiнанту полiтичного життя сучасної Росiї. Крайньою формою її виявлення стає журнал “Элементы”, що має промовисту розшифровку: “Евразийское обозрение”. На редакцiйнi досвiтки цього видання вчащають i вищi вiйськовi чини. Лише брутальна, а подеколи й образлива нелояльнiсть до нової влади, нерозумiння справжнiх устремлiнь можновладцiв з єльцинського оточення, а також надмiр вiдверта, на гранi епатажу, суголоснiсть з праворадикальними доктринами не дали можливості цьому виданню перетворитись на респектабельного виразника геополiтичних iнтересiв регенеруючої iмперської елiти. Попри тимчасову заборону “Євразiйського огляду” пiсля вiдомих подiй у Москвi у жовтнi 1993 р., слово “Євразiя” стає своєрiдним кодом для очевидно планованого Москвою політичного дрейфу колишнiх республiк СРСР, у тому числi й України, у напрямі до перетворення на функціональну частину геополітичного поясу держав- сателiтiв нової Росiї iз статусом неоколонiй. Сировиннi тили й розрив у цiнах на робочу силу роблять такi плани вельми реальними та надзвичайно спокусливими для багатьох росiйських полiтикiв. Сьогодні ми стаємо свідками розгортання суперництва між кількома гілками російського великодержав’я за євразійський простір. Ідея повернення “втрачених” територій у лоно імперської структури або звучить у політичних деклараціях, або прочитується у конкретних діях, незважаючи на ідеологічні відтінки її носіїв. Терени колишньої радянської iмперiї хоч і стали вiдкритими для розумiння захiдним свiтом, але не стали зрозумiлiшими. Ось чому чимало політиків і політологів використовують найлегший шлях — звертаються до історичних прецедентів, у даному разі прагнуть реанiмувати зручний для уявлення й аналiзу цiлiсний образ деструктурованого простору ще донедавна ворожого свiту. Тим самим продукуються перетворенi форми знання, якi спонукають полiтичного дiяча здiйснювати професiйний маневр у межах недосконалих програм, що їхня методологiя зберiгає чимало рудиментiв доби протистояння двох систем. Брак ефективних аналітичних систем для орієнтації у посткомуністичному просторі супроводжується езотеричними технiками вироблення політичної картини сучасного світу. До таких можна вiднести всiлякi ґлобалiстськi вiзiї й доктрини, мiфологiчнi образи посткомунiстичного світу. Особливу роль у створеннi таких образiв вiдiграють концепцiї, аналогiчнi моднiй нинi концепцiї С.Гантiнґтона, побудованої на таксономiї, що так вiдгонить iсторичним матерiалiзмом із стадiальною схемою економiчних формацiй. Подiл свiту на зони впливу тих чи тих ґлобальних культурно-iсторичних парадигм навiть у О.Шпенґлера з його вiртуозною енциклопедичною системою арґументiв не пiддавався версифiкацiї. А, проте, такi концепцiї зазвичай визначають певну геополiтичну балiстику, штовхаючи полiтикiв в обiйми рятiвної для їхньої спантеличеної свiдомостi метафори. Можна сказати, що вони створюють штучну полiтичну реальнiсть, за якої починає жити свiт. Дотримання цих приписів є нiбито свiдченням чинностi витвореної їхньою свiдомiстю геополiтичної реальностi й пiдтвердженням магiчної всемогутностi, що її приписують таким ґлобалiстським вiзiям. Перформативний мiфологiчний образ посткомунiзму породжує ілюзію володіння полiтичною ситуацiєю. Пошуки посткомунiстичною полiтичною елiтою особливого “третього шляху” суспiльно-полiтичного розвитку та iнших форм полiтичної леґiтимацiї (“розбудова держави”, “науковий нацiоналiзм”, “нацiональна iдея” тощо) змiнюються нинi на так званi євразiйськi прiоритети. Суґестивну полiтичну та геоекономiчну силу “євразiйського синдрому” вiдчували на собi також українськi полiтики й полiтологи. Відверто демонструвала свою “євразійську” солідарність комуністично-соціалістична більшість Верховної Ради, прикладом чого може служити несамовита пропаґанда необхідності членства України у структурах СНД під наглядом Росії. Вiдтворення й iмплантацiю євразiйської фразеологiї у новiтнi обґрунтування державної стратегiї подибуємо також у ряді публікацій і публічних висловлюваннях впливових аналітиків з оточення Президента України (* Див., зокрема: Д.Табачник, Д.Видрiн. Україна на порозi ХХI столiття: полiтичний прогноз. — К., 1995; В.Гриньов. Нова Україна, якою я її бачу. — К., 1995; А.Деркач, С.Веретенников, А.Ермолаев. Бесконечно длящееся настоящее. Украина: четыре года пути. — К, 1995.). Звернення до леґітимаційного потенціалу модернізованої євразійської ідеології є закономірним розвитком етатизму в умовах невизначеності базових цінностей, браку колективної ідентичності. Щоправда, самі представники владних структур обґрунтовують власне тяжіння до євразійських уявлень з погляду національних інтересів, суто прагматичними міркуваннями щодо важкого економічного стану України, спричиненого, мовляв, руйнуванням старих господарчих зв’язків між реґіонами колишнього СРСР. Якщо немає остаточної загальнонаціональної згоди, тоді, міркують прозеліти новітнього євразійства, є підстави для політичного самовизначення через зовнішні, так звані геополітичні інтереси. Сенс відродження загальних контурів сучасного політичного євразійства стає зрозумілим, якщо поставити питання про його леґітимаційні засади. Останнє підґрунтя євразійства полягає у спробах віднайти — через брак національних — зовнішні основи леґітимації. Сучасні ідеологи євразійства спираються на денаціоналізовану форму уявлень про суспільну цілісність. Спадщина “радянської ідентичності”, яка набула ознак природності внаслідок свого історичного довголіття, править їм за немовби надійне опертя. Проте не це головне для спроб, сказати б, євразійської леґітимації влади. Йдеться не про пошуки основи для леґітимації в самих зовнішньополітичних стосунках та змаганнях, але в подальшому розвитку етатистської позиції: геополітика є суто державною справою. * * * Аналіз шляхів становлення політичного режиму в посткомуністичних умовах вказує на головну закономірність їхньої леґітимації. У всіх випадках політичного утвердження владні особи та інститути влади не стільки шукають іманентне суспільству підґрунтя власної леґітимації — природну систему базових цінностей, скільки щоразу намагаються авторитарно створити її “під себе”. Йдеться про стійкий комуністичний рефлекс посткомуністичної влади — знову й знову відтворювати (наскільки це дозволяють час та реальні зміни, що відбулися) неототалітарні форми самолеґітимації. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено. |
| < Попередня | Наступна > |
|---|
