Studentam.net.ua

§4. Неототалітарна парадигма державотворення

   У 1991 році Україна підняла свій національний прапор, не маючи реальної програми політичного та економічного унезалежнення, так само як і власної політичної філософії. І сьогодні українська держава й українське суспільство продовжують перебувати у невизначеному стані. Предметом для внутрішніх дискусій залишаються не тільки стратегія та пріоритети соціально-економічного розвитку, принципи політичного устрою, а й навіть власне державність. Поглиблення кризових явищ, стихійність суспільних процесів украй утруднюють виявлення тенденцій та найближчих перспектив. “Велика” і “європейська” Україна демонструє феномен аморфності політичного життя і з точки зору змісту, і з точки зору форм. Ця характеристика стосується не тільки нинішньої керівної еліти (партії влади), а й тих політичних сил, які сьогодні претендують на роль реальної альтернативи. За цих умов потік критики (найрізноманітнішої за вихідними позиціями, ступенем непримиренності та адресатами), пошук винуватців та ворогів, що став невід’ємною рисою українського політичного процесу, — це, за деяким винятком, спонтанний прояв незадоволення й незгоди, імпульсивна реакція на ескалацію складнощів, але аж ніяк не свідчення дійсного розуміння сутності реальних проблем, можливостей їх розв’язання. Саму українську владу означені проблеми цікавлять лише в межах завдання самозбереження.
   Українські проблеми — це явище вимушеного чужою історією й далекого від природного, але по-своєму логічного співіснування несумісного: вкорінених ознак залежного, провінційного, несамодостатнього — та вимог незалежного існування; величезних уламків економічного, політичного й ментального більшовизму — та нагальної потреби трансформацій і побудови цивілізованого суспільства. За нормальних умов держава не може містити в собі такі суперечності й залишатися життєздатною. Ці суперечності не можуть бути згармонізовані, між ними не може бути раціонального компромісу й не може не бути конфлікту. За умов природного самостійного розвитку такий набір внутрішніх проблем міг би скластися лише в революційну ситуацію, що аксіоматично передбачало б наявність потужної політичної та суспільно-економічної динаміки. Такої динаміки українське суспільство не успадкувало. Імпульс до унезалежнення і розбудови власної держави виявився нейтральним за загальногромадським змістом і не зумовив головного — якою саме має стати самостійна Україна.
   Характерною ознакою процесу унезалежнення були гіперболізовані сподівання на поліпшення соціально-економічної ситуації, швидкий суспільний поступ. Поширене ставлення до реформ як до безсумнівної справи — один із найбільш стійких і тому дивних міфів посткомуністичної України. Справді, не було (як нема й нині) жодної політичної сили, яка не декларувала б необхідність реформ. Тим часом доводиться констатувати, що жодної достатньо розробленої програми реформ так і не було запропоновано. Це стосується й економіки, і політичної сфери і є закономірним наслідком внутрішньої неготовності українського суспільства до самоорганізації, до вироблення стратегії, яка б сприяла подоланню успадкованої внутрішньої дисґармонії.
   Такий стан суспільства — аномалія, свідчення його хвороби. Нездатність усвідомити, сформулювати й забезпечити базові загальнонаціональні інтереси — головна причина політичної та соціально-економічної стаґнації, невиразних перспектив розвитку.
   Українському суспільству бракує насамперед певних соціальних верств, які мали б виконувати важливі суспільні функції. Особливо дається взнаки політична слабкість, несамостійність інтелектуальної еліти, кримінально-номенклатурна природа національного підприємництва. Як наслідок — слабкість, несамостійність загальнодемократичного сегменту політичного спектра, який підпрягається до контрольованого номенклатурою державотворчого процесу. Тож державному “самобуду”, що ведеться партією влади без проекту, схваленого суспільством, немає реальних альтернатив і хоч трохи істотного опору. Влада діє в розрідженому соціально-політичному просторі і сповна користується цим.
   Саме неструктурованість, соціально-політична аморфність суспільства навіть в умовах подальшого поглиблення економічної кризи унеможливлює будь-яку протидію та цілеспрямований вплив на владу. Ця ж причина гальмує становлення будь-якої повноцінної партійної системи і таким чином — нормального політичного процесу взагалі. Окремі елементи демократії, формально наявні, насправді не працюють і переважно взагалі нібито не потрібні, їхнє значення та цінність незрозумілі значній частині населення. Декоративна українська демократія надзвичайно зручна для партії влади і мало корисна для мас. А це своєю чергою заздалегідь дискредитує демократію реальну.
   На теренах СНД Україна за роки незалежності здобула імідж найстабільнішої та позбавленої серйозних внутрішніх конфліктів держави. Це “досягнення” постійно фігурує у програмних виступах вищих керівників і використовується як свідчення реалізації певної державної стратегії. Лідери національно-демократичних сил теж залюбки звертаються до ідеї суспільної злагоди, яка, мовляв, укорінюється в національній ментальності. Взагалі внутрішня стабільність України офіційно видається та переважно сприймається як ознака “європейськості”, цивілізованості і запорука успішних суспільних перетворень.
   Натомість українська стабільність, як засвідчує досвід останніх років, має вельми суперечливий характер і залишається одним із чинників, що ніяк практично не впливає на політичне та економічне реформування. Ця стабільність базується переважно не на відсутності чи вреґульованості суперечностей та конфліктів, а на свідомому або “інстинктивному” самовідстороненні від них. Парадокс полягає в тому, що пасивність, індиферентність та інерційність українського суспільства — це якраз і є запорука сьогоднішної “стабільності”.
   Сама державна влада в Україні не перебуває в застиглому стані. Колишня вища партійно-державна номенклатура, що беззастережно домінувала в Україні 1991 року, привласнивши ідею суверенізації, повністю зосередилася на розбудові держави “під себе”. Національно-демократичні сили (передусім національні, а лише потім демократичні) пішли в молодші партнери до колишніх ідейних ворогів, подарувавши їм свої гасла і значну частку свого авторитету. Ідея української державності почала зцементовувати політичну систему в неоетатистському варіанті, освячувати надбюрократизацію, встановлювати своєрідну монополію на патріотизм і водночас закономірно втрачати популярність, підтримку “знизу”. Справа такої розбудови держави виявилася звичною та цілком прийнятною також і для “лівих” сил усіх відтінків, викликала закономірну “професійну” зацікавленість армії управлінців, тобто стала “загальнономенклатурною”.
   Завдання відродження та розбудови суспільства було підмінено цілком прагматичною та безпосередньо прибутковою для основних виконавців програмою зміцнення державних структур. Цей процес концентрує в собі практично всі зміни й суперечності, всі реальні зрушення, що відбуваються в країні. Водночас державотворення в такому загальному, неототалітарному варіанті пригнічує зачатки демократичних інститутів, загалом творчого потенціалу нації. Такий вектор розвитку склався ще в перші роки незалежності і набуває подальшого розвитку сьогодні.
   Щодо структури влади, то її особливістю є неоднорідність при однотипності, цілісності; наявність внутрішньої боротьби і водночас корпоративність, здатність до ідейних метаморфоз, компромісів між носіями різних поглядів та представниками різних її угруповань. Є всі підстави говорити про існування в Україні розгалуженої та міцної партії влади, здатної обслуговувати інтереси різних загонів номенклатури за рахунок колективної експлуатації ресурсів країни. А щодо політичних сутичок та зіткнень, які сьогодні можна спостерігати в Україні, то вони відбуваються не у зв’язку з кардинальними змінами у самій системі влади, а швидше у зв’язку з перегрупуванням, ротацією інтересів тих чи тих складових нинішніх керівних політичних еліт, пов’язаних з процесом перерозподілу влади і власності. Немає сумніву, що з появою реальної загрози цьому процесу з боку нових соціальних та політичних прошарків усі ці складові, які нині начебто ворогують між собою, миттєво зінтеґруються в один загін, як це, наприклад, вже трапилося у серпні — вересні 1991 року. Проте зараз такої “загрози” з боку суспільства ще немає.
   Саме порозуміння між загоном державників, що висувають гасла реформ європейського зразка, та тими, хто проголошує себе прибічниками ідей “соціальної справедливості”, їх зрощування в єдиний організм партії влади породжує феномен українського застійно-розбудовного синкретизму та нового застою, але вже під національним прапором.
   За таких умов вироблення довготермінової стратегії, прийняття конкретної державної програми загрожує не стільки дестабілізацією суспільства, скільки дестабілізацією партії влади. У пошуках загальної усталеності різні фракції українського істеблішменту гуртуються довкола політичного центру, який сьогодні не має жодного соціального підґрунтя. Тим самим здійснюється суто популістський маневр, приречена на провал спроба узгодити несумісні соціально-політичні концепції. Популярність ідеї особливого “третього шляху” і в лівих консерваторів, і в офіційних реформаторів якраз і відображає їхній спільний острах перед можливими принциповими змінами, намагання уникнути визначеності та конкретності, необхідних для суспільства, але ризикованих для влади.
   Партія влади, користуючись пасивністю суспільства, граничною слабкістю демократичних інститутів, контролем за системами масових комунікацій, вибудувала складну, але цілком впізнавану політичну піраміду, що базується не тільки на управлінських вертикалях, а й на нагромадженні загальних обіцянок та патріотичних закликів. Це фактично найбільша, найуніверсальніша трастова компанія, що експлуатує народну довіру. Її вкладниками (і в суто фінансово-економічному сенсі, і в аспекті делеґування власної волі) — є все населення країни. Ця компанія діє монопольно та безконтрольно, не виплачуючи ось уже майже п’ять років ніяких дивідендів. Але функціонує вона цілком леґітимно. Більше того, важко собі уявити, щоб, зважаючи на стан суспільства в Україні, могли б з’явитися якісно інші лідери. За умов упровадження номінально демократичного виборчого механізму при збереженні залежності більшості населення, його тоталітарної, спотвореної політичної культури, Україна закономірно має біля керма те, що має.
   Очевидним є подальше дистанціювання влади від громадян, безконтрольність, практична убезпеченість її від реальної конкуренції та відповідальності. Українська парадигма державотворення — це творення держави заради нинішньої посткомуністичної влади поза суспільством і над ним.