|
§7. «Добровільне об’єднання»: доктрина і практика Логічним завершенням кількарічних зусиль державної влади РСФРР щодо реалізації своєї політичної доктрини в “українському питанні” стало “добровільне” об’єднання республік у складі Союзу РСР.
Полишаючи осторонь відомі факти звершення цієї акції, звернемо увагу лише на певні намагання більшовиків якось пом’якшити ситуацію. Йдеться, зокрема, про ленінську позицію в питанні про принципи встановлення взаємовідносин між республіками, оскільки вона і тепер нерідко вважається альтернативною сталінській.
Ознайомившись 25 вересня 1922 р. із проектом комісії (сталінський “план автономізації”) та матеріалами його обговорення, В.Ленін у записці Л.Каменєву наступного дня пише: “Ви, напевно, одержали вже від Сталіна резолюцію його комісії про входження незалежних республік до РСФРР... На мою думку, питання архіважливе. Сталіну трохи властива тенденція поспішати”. Як бачимо, Ленін говорить не про те, що Сталін концептуально помиляється в самому підході до вирішення цього дійсно складного питання, а лише про тенденцію “поспішати”. Що ж натомість пропонує Ленін? Аби не давати поживи “незалежникам”, він вважає за необхідне в першу чергу дещо редакційно змінити форму: “У §1 записати замість “вступ до РСФРР” — “Формальне об’єднання з РСФРР в союз радянських республік Європи і Азії”.
Що ж до суті проекту, то Ленін обстоював ще більш централізаторську позицію, ніж сам Сталін. Наркомати фінансів, продовольства, праці і народного господарства республік, які, за проектом, передбачалося лише формально підпорядкувати директивам відповідних наркоматів РСФРР, Ленін запропонував злити. Для самостійних наркоматів юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров’я і соцзабезпечення голова РНК РСФРР пропонував створити спільні конференції і з’їзди з дорадчим характером, що також не передбачалося сталінським проектом. Втім, знаючи позицію “націоналів”, передусім українців і грузинів, Ленін не став надто наполягати на цих доповненнях.
Аналіз сталінського проекту “автономізації” і ленінських поправок до нього свідчить, що концептуальних розбіжностей у поглядах цих політиків на методи втягування національних республік до унітарного неоімперського комплексу не існувало.
Отже, упродовж 1917–1922 років тривав пошук оптимальної моделі реалізації політичної доктрини Росії щодо України. Змінювалися форми її практичного втілення, проте незмінною лишалася її сутність. Декларуючи на різних етапах різні варіанти встановлення міждержавних зв’язків, Росія фактично намагалася використати їх для досягнення стратегічної мети — збереження цілковитого контролю над усіма найважливішими сферами життєдіяльності українського суспільства. Практично централістські принципи більшовицької партії переносилися на організацію державних структур. Форма ж (утворення СРСР) мала лише вуалювати справжню сутність запроваджуваної унітарної державності. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
