Studentam.net.ua

§4. Дезінтеґрація СРСР і Україна: виклик для США

   Обережність, інерційність була притаманні офіційному Вашинґтонові в період “перебудови”: він дбав насамперед про належні стосунки з Москвою щодо проблем глобальної безпеки.
   Одне з пояснень “москвоцентричного” підходу у Вашинґтоні полягало, очевидно, й у тому, що в перших документах народних рухів у СРСР (у тому числі не тільки Народного Руху України, а й радикальнішої антикомуністичної Української Гельсiнгської Спілки) містилися вимоги нового союзного договору (яким тоді опирався Горбачов) і, відповідно, фактичного утворення конфедерації, соціалістична фразеологія, посилання на “справжню ленінську національну політику”. Тому на Заході багато фахівців із національних проблем думали не стільки про трансформацію “радянської партії-держави”, скільки про “болгаризацію” республік, тобто більшу республіканську автономію в межах радянської системи. Захід також мусив випробувати серйозність намірів Горбачова щодо реформування СРСР “згори”. Збігнєв Бжезінський зазначав, що “справжня конфедерація чи співдружність була б найкращим варіантом для всіх зацікавлених сторін: для росіян, для більшості неросіян і, звичайно, для “зовнішнього світу”: у цьому випадку Захід “мусить реально допомогти цьому експериментові”.
   Але найважливішою причиною для обережної офіційної позиції щодо народних рухів у СРСР було небажання Вашинґтона порушити діалог з Горбачовим із широкого кола питань безпеки. Американська дипломатія вже обрала новий, “революційний” підхід: вийти “поза межі стримування” СРСР (як це проголосив президент Джордж Буш 12 травня 1989 р.), випробувати радянське “нове мислення” і, якщо буде доведена надійність нового радянського курсу, допомогти головному супротивникові в його бажанні трансформуватися. Сполучені Штати були також стурбовані можливою експансією ісламського фундаменталізму в Центральній Азії. На початку 90-х рр. новим арґументом на користь стабільних стосунків із Горбачовим стала проблема виплати величезного радянського боргу.
   Практичні наслідки вищезазначених проблем для американської зовнішньої політики почали відчуватися 1990 р. Після республіканських виборів у березні народні рухи дедалі більше схилялися до ідеї незалежності (незалежність України була де-факто проголошена метою Руху в жовтні 1990 р.). Але американські урядовці й багато провідних радянологів усе ще розглядали Україну й Білорусь як головних прихильників спроб Кремля зберегти СРСР. Це створило серйозний розрив у підходах українського національного руху та офіційного Вашинґтона. До 1990 р. не було суперечностей між американською риторикою на підтримку самовизначення націй і програмними документами народних рухів. Тепер розбіжності стали наочними.
   Офіційна лінія Сполучених Штатів полягала в розширенні контактів із республіками. У той же час, відповідаючи на питання про перспективи визнання їхньої незалежності, радник Держдепартаменту Роберт Зеллік зазначав: “Ми не підтримуємо “розпаду” СРСР, і я не можу розмірковувати над критеріями умов, за яких США могли б “визнати” незалежність спільнот, що можуть виникнути... Інша ситуація, зрозуміло, щодо прибалтів, чиє прагнення до незалежності ми підтримуємо”.
   Американський конґрес, очевидно, був краще, ніж адміністрація, підготовлений до розуміння прагнень республіканських народних рухів. По-перше, для багатьох конґресменів підтримка етнічних громад була традиційно важливою. По-друге, багато членів конґресу в 70–80 рр. брали участь у захисті прав людини в Україні. Ця кампанія з’єднала ліберальних демократів і жорстких антикомуністів-республіканців. Вони відносно добре знали ситуацію в Україні, знали про багатьох колишніх політв’язнів, котрі тепер стали лідерами кількох національно-демократичних організацій. Вони не мали щодо цих людей стереотипів, що їх накидала пропаґанда з Кремля.
   Відтак конґрес ухвалив цілу низку документів, присвячених Україні, серед них: лист Сенату від 15 листопада 1989 р. до президента Буша, аби той вимагав від Горбачова леґалізації заборонених українських церков; резолюція двох палат про тиждень пам’яті жертв голоду 1932–1933 рр. Велике значення мали також візити лідерів націонал-демократів до США. Вони допомагали подолати наслідки радянської пропаґанди, що зображувала цю організацію як націоналістичну та небезпечну.
   Під час зустрічі з Бушем у липні 1991 р. Горбачов кілька разів згадував про війну в Юґославії: він намагався переконати президента США напередодні його візиту до Києва, що відокремлення України може призвести до війни. Буша непокоїло, що “здобутки Горбачова можуть бути загублені в усіх цих розмовах про незалежність”. У результаті, він особисто зробив декілька вставок до проекту своєї відомої київської промови, які, за його ж висловом, мали зробити її “чутливішою до проблем Горбачова”.
   На думку Бешлоса й Телбота, в Києві американського президента зустріли зовсім інакше, ніж у Москві, “де чимала частина населення розглядала його як ще одного високого іноземного гостя, який прибув віддати належне найбільш непопулярній людині в Радянському Союзі”. Але це не змінило, а можливо, навіть посилило його намір підтримати Горбачова. Виступаючи у Верховній Раді України, Буш порівнював федералізм у США й Радянському Союзі: “Ми, будучи самі федерацією, хочемо добрих відносин, кращих відносин із республіками”. Він висловив сподівання, що “республіки поєднуватимуть більшу автономію з більш активною добровільною взаємодією — політичною, соціальною, культурною і економічною — замість того, щоб ступати на безнадійний шлях ізоляції”.
   Президент США наголошував на тому, що “американці... не допомогатимуть тим, хто заохочує самовбивчий націоналізм, який породжується на міжнаціональній ненависті”. Очевидно, що це було спрямовано проти президента Грузії Звіада Гамсахурдії, “але Буш також знав, що такі етнічні почуття є і в України, і його попередження було призначене й для слухачів у Києві”. Це свідчило про нерозуміння політики українського руху щодо національних меншин.
   Та вже через місяць після путчу у Москві ставлення до унезалежнення республік змінюється. В адміністрації суперечки виникали з приводу питання, як отримати більший вплив у нових державах: шляхом швидкого визнання (Р.Чейні) чи визнанням як нагородою за виконання певних вимог (Дж.Бейкер). За швидке визнання виступав і конґрес. Резолюція Сенату від 20 листопада закликала президента визнати незалежність України, якщо в ході референдуму 1 грудня буде підтверджено Акт про незалежність, що його ухвалив український парламент. Великою мірою це пояснювалося не тільки усвідомленням нових геополітичних реалій, а й наближенням виборів 1992 р.
   Під час зустрічі з представниками української діаспори в Білому домі 28 листопада Буш зазначив, що США визнають незалежність України після референдуму 1 грудня. Визнання незалежності України Горбачовим не розглядалося як необхідна умова для цього кроку. Це було зрушенням у політиці Вашинґтона.
   Однак, коли Горбачов зателефонував Бушу й заявив, що він “розчарований” “передчасним” кроком США, “Бейкер у розмові з помічниками припустив, що скарги Горбачова на американську позицію щодо незалежності України мають певну підставу і що цей крок був поганим прецедентом для політики США... Скаукрофт погоджувався: “Я гадаю, що ми створили враження прихильнішої політики, ніж ми насправді мали на увазі”. Він попередив президента, що, змінюючи позицію так різко, “ми можемо зробити стосунки між Києвом і Москвою більш упередженими”.
   Але ці зміни були збалансовані врахуванням нової ролі Б.Єльцина: США обіцяли не визнавати незалежність України, доки цього не зробить Росія. Вашинґтон дав зрозуміти Україні, що визнання її незалежності, переконливо підтвердженої референдумом 1 грудня, їй ще треба “заслужити”.
   Про утворення Співдружності незалежних держав 8–9 грудня 1991 р. лідери трьох слов’янських республік спочатку поінформували Буша, й лише згодом — Горбачова, викликавши його обурення. Від цього часу американська адміністрація вже не бажала підтримувати Горбачова. Вона висловила підтримку створенню СНД. У листопаді 1991 р. група впливових фахівців із питань ядерної безпеки підкреслювала, що в “інтересах Сполучених Штатів віддавати перевагу якомога меншій дезінтеґрації... США практично не мають важелів впливу на процес дезінтеґрації. Але вони можуть створити стимули для союзу, а не для незалежності”.
   12 грудня Дж. Бейкер розташував американські пріоритети, пов’язані з визнанням нових держав, у такому порядку: 1) воєнна й особливо ядерна безпека; 2) демократія; 3) ринково зорієнтована економіка.
   Отримавши позитивну відповідь від українського керівництва щодо цих принципів і міжнародних зобов’язань України (як одної з держав-спадкоємиць СРСР) щодо договору про скорочення звичайних озброєнь у Європі й договору про нерозповсюдження ядерної зброї, США, після відставки Горбачова 25 грудня, визнали Україну, як і Росію та інші держави, що приєднались до Співдружності.