Studentam.net.ua

§1. Політика Румунії щодо Північної Буковини у роки Першої світової війни

   Найавторитетнішим офіційним ідеологом у питанні “східної політики” королівської Румунії вважався професор І.Ністор, у працях якого обґрунтовувалась концепція “історичного права” Румунії на Покуття, Бессарабію і всю Буковину, вперше у румунській історіографії були сформульовані претензії на так звану Трансністрію (землі між Дністром і Південним Бугом.
   Коли 1 серпня 1914 р. в Європі почалася світова війна, стало ясно, що Румунія не залишиться осторонь. У той час надзвичайно загострилися її стосунки з Австро-Угорщиною через суперництво за Трансільванію. Апетити Бухареста не обмежувалися територіями, більшість населення яких складали румуни, а розповсюджувались на угорські, сербські та українські землі.
   На початку вересня 1916 р. після двох років політичних і дипломатичних маневрів та поступового дистанціювання від колишніх союзників — центральних держав — у Бухаресті була підписана угода про приєднання Румунії до Антанти.
   Румунія вступила в Першу світову війну з метою приєднання нових територій і створення “Великої Румунії”. Чи не найголовнішим об`єктом зазіхань були етнічні українські землі. Засоби масової інформації Румунії того часу чимало зусиль доклали для формування відповідної громадської думки і привертання на свій бік тієї частини політичних діячів і інтеліґенції Буковини, яка в роки Першої світової війни орієнтувалась на Габсбурзьку імперію. Ще у листопаді 1914 р. румунські політичні діячі Буковини вимагали від короля Румунії не вступати у війну проти Австро-Угорщини, бо для румунського народу Росія являє “найбільшу небезпеку”, “від якої може захистити тільки сильна Австрія”. Вони були вірні Австро-Угорській імперії навіть тоді, коли вона вже розповзалася під тиском визвольних рухів уярмлених нею народів. Так, К.Ісопеску-Ґрекул, оголошуючи 22 липня 1918 р. заяву “румунського парламентського клубу” буковинських депутатів з проханням до віденського уряду захистити “життєві інтереси румунів Австрії”, чітко підкреслював, що відмова у захисті могла б привести до катастрофи, бо “пан Вільсон і Антанта приєднали б нас, всупереч нашій волі, до румунського королівства”.
   Отже, на той час серед румунських політичних діячів Буковини не припускалася й гадка про об’єднання краю з королівською Румунією, а навпаки — висловлювалися побоювання перед можливістю такої небажаної перспективи.
   У другій половині жовтня 1918 р. у виступах в австрійському парламенті депутата від Буковини Г.Григоровича підкреслювалося, що “у буковинських румунів немає абсолютно ніякого сумніву в тому, що українська частина (Буковини. — Авт.) повинна належати Україні, а румунська — Румунії”. На той час ніхто з політичних діячів румунської громади Буковини не висував претензій на північну частину краю, заселену переважно українцями.
   Але у кінці жовтня 1918 р. різко активізувалися прихильники гасла “Великої Румунії”. Так, сучавська газета “Вяца ноуе” 27 жовтня 1918 р. виступила із засудом “національної ради” у Відні, яка пропонувала розподіл Буковини за національною ознакою. “Що стосується Буковини, — писала газета, — то нам здається, що наші депутати в парламенті поспішили погодитись на її розчленування... Історично і географічно Буковина єдина. Це суто румунська територія не тільки від Сучави до Прута, але й від Ватра-Дорней до Дністра”. Таку ж позицію обстоювала й румунська газета “Гласул Буковіней”, яка 25 жовтня 1918 р. писала: “Ми не визнаємо ніякого права українців на жодну частину Буковини як української землі і закликаємо всіх румунів... чинити опір... відчуженню нашої стародавньої землі”.
   Одночасно з ідеологічною обробкою населення правлячі кола королівської Румунії за допомогою пробухарестських політичних діячів Буковини на чолі з Я.Флондором намагалися створити хоча б видимість “правових засад” приєднання до Румунії всієї Буковини. На противагу “національній раді” у Відні було вирішено створити нову “національну раду” в Чернівцях. 27 жовтня 1918 р. “конституанта”, ініційована Бухарестом, прийняла резолюцію про створення “Румунської національної ради” і “об’єднання всієї Буковини з рештою румунських країв у національну державу”.
   Поспішність у проведенні “конституанти” були викликані терміновою потребою у рішенні фіктивних “представницьких зборів” як формального приводу для інтервенції Румунії. 11 листопада 1918 р. румунська армія вступила на північну частину Буковини. А на другій день на території краю було запроваджено стан облоги. Н.Йорга пояснював запровадження надзвичайних заходів тим, що тут “справи схилились на користь українців”.
   Зусилля румунського уряду і флондорівського оточення були спрямовані на юридичне оформлення акта “об’єднання”. З цією метою 23 листопада 1918 р. “Комітет буковинських еміґрантів” був передислокований румунським урядом з Ясс у Чернівці. На терміновому засіданні 25 листопада до складу “Румунської національної ради” було кооптовано відразу увесь “комітет еміґрантів” у складі 54 чоловік на чолі з І.Ністором. Після кооптації “національна рада” ухвалила рішення скликати через три дні “Конґрес буковинського народу”, на якому “об’єднання” Буковини з Румунією було б проголошено в такій формі, яка б являла собою правову основу.
   Вступ румунської армії у північну частину Буковини віддалив на 22 роки здійснення волі українського населення краю, висловленої 3 листопада 1918 р. на Буковинському народному вічі в Чернівцях.
   Уряд ЗУНР заявив протест Румунії у зв’язку з окупацією північної частини Буковини, але не міг допомогти буковинцям, бо Західноукраїнська держава уже вела оборонні бої проти польських військ. Уряд гетьманської України доживав останні дні і теж не мав реальної воєнної сили, щоб стати на захист своєї фактично вже приєднаної території. Водночас румунські анексії не були у подальшому визнанні УСРР ні СРСР.