Studentam.net.ua

§2. Розвиток двосторонніх зв’язків

   Географічне сусідство Чехословаччини й України, політичні інтереси й економічні потреби сусідніх народів були об’єктивною передумовою розвитку взаємних господарських зв’язків. Як відзначав 1919 р. професор С.Дністрянський, активний прибічник чесько-українського зближення, “переважно хліборобська Україна і переважно промислова Чехословаччина взаємно можуть доповнювати одна одну й ніби природнє до того призначені”. Ще рішучіше з цього приводу висловлювався 1922 р. часопис “Нова Україна”, що виходив у Празі. “Потреби українського господарства такі великі, — відзначалося в передовій статті “Україна й Чехословаччина”, — що без міжнародного обміну, а в ближчі часи — просто допомоги, Україна обійтись не може. Характер чеської індустрії такий, що Україна може бути задоволена. Потрібний для України капітал повинен прийти з Чехословаччини”.
   Чехословацькі правлячі кола намагалися встановити тісні політичні й економічні стосунки з українськими урядами і на Сході, й на Заході України. Зокрема, відбувся обмін дипломатичними місіями між урядами ЧСР і ЗУНР (кінець 1918 р.) та ЧСР і УНР (Директорією) у 1919 р., які, хоч і мали неофіційний характер, активно працювали на ниві українсько-чехословацького співробітництва, насамперед господарського.
   Стосунки Чехословаччини з Західноукраїнською Народною Республікою, зокрема внаслідок чехословацько-польських суперечностей та суперництва, посідали важливе місце в зовнішньополітичній концепції ЧСР (у лавах армії ЗУНР, наприклад, за згодою уряду ЧСР було чимало чехословацьких офіцерів). Якщо офіційна чехословацька політика не мала конкретних планів стосовно Східної Галичини, (хоч підтримка ЗУНР та її об’єднання з рештою українських земель у складі федеративної Росії й створення спільного чехословацько-російського кордону були бажаними для політичних і господарських кіл ЧСР), то цього не можна було сказати про другу сторону. У певних політичних колах західноукраїнського суспільства, насамперед русофільської орієнтації, ще з кінця 1918 р. обговорювалося питання про можливість приєднання території Прикарпаття і Лемківщини на правах автономії до Чехословаччини.
   Питання про відновлення ЗУНР та встановлення федерації між Східною Галичиною і Чехословацькою республікою порушували також наприкінці 1919 р. представники української еміґрації в ЧСР перед урядом цієї країни, а восени 1920 р. — Українська національна рада в США перед керівниками Антанти. Все це, з одного боку, ускладнювало чехословацько-польські відносини, а з іншого — використовувалося чехословацькою дипломатією в складних переговорах із Польщею стосовно спільного кордону й можливого використання її території для транзиту чехословацьких товарів на східні ринки. Не випадково вже в грудні 1919 р. президент ЧСР Масарик мусив запевнити польського посла в Празі Малчевського, що Чехословаччина не зацікавлена в спільному кордоні з Росією і задовольниться спільним кордоном із Румунією, що виник з приєднанням до ЧСР території Закрпаття і мав визначальне значення для реалізації чехословацьких планів щодо створення “Малої Антанти”.
   Виходячи з головної мети своєї зовнішньої політики — закріплення того співвідношення сил, яке склалося після Першої світової війни у Центральній і Південно-Східній Європі, правлячі кола Чехословаччини в цілому позитивно зустріли закінчення радянсько-польської війни та підписання Ризького миру 1921 р. як розв’язання однієї з найскладніших проблем післявоєнного устрою Східної Європи. А незабаром вони вимушені були піти на остаточну нормалізацію відносин з Польщею: в жовтні 1921 р. був підписаний чехословацько-польський договір про нейтралітет і зняття взаємних післявоєнних претензій, а також секретний додатковий протокол, що стосувався насамперед долі західноукраїнських земель. Згідно з цими документами чехословацький уряд, по суті, погоджувався на захоплення Польщею Західної України і підтверджував східні польські кордони, встановлені Ризьким договором. Він обіцяв підтримати на міжнародній арені претензії Польщі на Східну Галичину й відмовлявся від співробітництва з діячами колишньої ЗУНР на чолі з Петрушевичем. Цим політичним актом було підведено риску під офіційною політикою і зносинами Чехословаччини з самостійними українськими державними утвореннями — урядами УНР і ЗУНР.
   З цього часу уряд Чехословацької республіки, залишаючись і надалі принциповим супротивником радянської держави та займаючи вичікувальну позицію щодо неї, під тиском міжнародних обставин (Генуезька конференція, вихід радянської Росії з зовнішньополітичної ізоляції) і фінансово-промислових кіл та громадськості своєї країни змушений поступово змінювати свою східну політику, сприяти, зокрема, економічному й дипломатичному зближенню між обома державами. Щодо радянської України, то Чехословаччина її визнала де-факто в травні 1921 р., коли до Праги прибув голова торговельної місії УСРР М.Левицький, а до Харкова — чехословацький представник Е.Бенеш. Після тривалих переговорів 6 червня 1922 р. у Празі був підписаний тимчасовий торговельний договір між УСРР і ЧСР, що відкрив широкі можливості для взаємовигідного українсько-чехословацького економічного співробітнцтва.
   Слід відзначити, що цей договір не був лише торговельним: завдяки наполяганню української сторони він мав статті політичного характеру. У преамбулі договору підкреслено необхідність дотримання нейтралітету в разі конфлікту однієї з сторін із третьою державою. У статті І йшлося про встановлення в обох державах представництв, які мали бути “самостійним представництвом відповідної Держави у другій Державі”. Разом з тим, уряди брали на себе зобов’язання припинити офіційні зносини з різними установами, представництвами, організаціями та особами, “які мають на меті боротьбу проти уряду другої Держави”. “Правда, — відзначалося у звіті Народного комісаріату в закордонних справах УСРР в жовтні 1922 р., — цей договір як тимчасовий залишає відкритим питання про визнання де-юре Радянської влади, але водночас він надає представництвам договірних сторін всі права й переваги дипломатичного корпусу і розглядає їх як єдині представництва даної держави в іншій країні. Таким чином, цим договором закріплюється фактичне визнання Радянської влади”.
   Про зміни в чехословацькій політиці щодо українського питання говориться і в доповідній записці голови дипломатичної місії УНР в Празі М.Славинського уряду УНР від 15 січня 1921 р.: “В цей час під впливом все щораз ясніше виступаючої неможливості повороту до старого на землях бувшої Росії... в найвищих офіційних і громадських чеських політичних колах назріває час переходу цих кіл від дотеперішньої вижидаючої нейтральності і навіть байдужості до активної політики в українській справі”.
   Дійсно, у 1921–1922 рр. українське питання посідало одне з центральних місць у активній зовнішньополітичній діяльності уряду Чехословацької республіки. Поряд зі становленням економічних зв’язків з радянською Україною, розвитком взаємовигідних контактів між зовнішньоторговельними організаціями, експортними фірмами й підприємствами двох республік, це й активна участь Чехословаччини в наданні допомоги потерпілим в Україні внаслідок голоду 1921–1922 рр. та вирішенні проблеми біженців і української еміґрації в ЧСР.
   Однак широкі можливості й перспективи чехословацько-українських відносин, торговельно-економічних зв’язків та зближення, що були закладені наприкінці і в перші роки після Першої світової війни, в наступний період виразно послабшали, а з утворенням СРСР поняття “Україна” взагалі щезло в зовнішньополітичних концепціях і доктринах ЧСР.