Studentam.net.ua

§1. Утворення Чехословацької республіки та «українське питання»

   Важливим морально-політичним чинником розвитку чехословацько-українських відносин було те, що Україна в роки Першої світової війни відіграла, можливо, найбільш визначну роль в історії чехословацького національно-визвольного руху. Досить нагадати, що в Києві з 1916 р. засідало правління “Союзу чехословацьких товариств у Росії”, тут проходили з’їзди його делеґатів, містилося головне відділення (філія) Чехословацької Національної Ради — вищого представницького органу нації, першооснови майбутнього чехословацького уряду, а також штаб чехословацького війська і його запасні батальйони. І, нарешті, — саме в Києві протягом більш ніж чотирьох місяців перебував майбутній перший президент Чехословацької республіки Томаш Г.Масарик.
   Т.Масарик підтримував національно-визвольні змагання українського народу, активно співпрацював з М.Грушевським, В.Винниченком, С.Петлюрою, О.Шульгіним та іншими діячами Центральної Ради, закладаючи підвалини чехословацько-українських взаємин. Чехословацька Національна Рада, а також за наказом останньої — чехословацьке військо, розташоване на території України, визнали Українську Народну Республіку.
   Щоправда, прихильне ставлення Т.Масарика до Центральної Ради змінилося (після проголошення нею IV Універсалу і особливо після підписання мирного договору з центральними державами у Брест-Литовську) на неґативне, адже Україна уклала мирний договір і звернулася за допомогою до тих, кого чехи й словаки вважали своїми головними ворогами й від поразки яких залежав успіх їхньої боротьби за незалежність Чехословацької держави. Крім того, повне усамостійнення України суперечило поглядам Т.Масарика на українське питання, післявоєнний устрій нової Європи.
   Т.Масарик в цілому був досить добре обізнаний з українськими справами, насамперед завдяки спільній політичній діяльності з представниками Галичини у Віденському парламенті 1907–1911 рр., дружнім стосункам з І.Франком та іншими визначними українськими діячами й через наукову зацікавленість слов’янськими проблемами, історією Росії та Польщі зокрема. Він визнавав істотні відмінності між “малорусами” й “великорусами” та національну й етнографічну єдність “малорусів” і “русинів”, розділених політичними кордонами, відносив українців до найбільших з числа поневолених народів, симпатизував їхнім національно-визвольним змаганням і з розумінням ставився до національно-культурних і політичних самостійницьких вимог українського народу. Масарик завжди підкреслював, що українське питання — не тільки мовне, але також політичне й культурне. Він трактував його, як правило, в контексті загальнослов’янського, беручи до уваги передусім його реальний зміст, силу й слабкість українського руху порівняно з іншими слов’янськими народами і вважаючи, що тільки життєздатність і реальні сили кож ної нації визначають її сутність. З огляду на це Т.Масарик не міг уявити собі Україну як державу цілком самостійну. Вирішення українського питання, на його думку, мало йти лише в напрямі того чи того державного зв’язку (самоврядування, автономія, федерація) з Росією, яка мусить щонайшвидше стати демократичною. Такий державний зв’язок він уявляв запорукою від пангерманізму, вважаючи, що державне усамостійнення України спричиниться до нового розколу у лоні Слов’янщини та до послаблення великодержавної сили Росії як головної противаги пангерманської небезпеки для слов’янських народів, а самостійна Україна потрапить під вплив Німеччини, перетвориться на її колонію. Ось чому Т.Масарик після проголошення IV Універсалу Центральної Ради відверто заявив: “Ми визнали Україну, коли вона ІІІ Універсалом проголосила себе державою, але в рамках федеративної Росії. Це ми могли прийняти з чеського й слов’янського становища... Ми визнали Україну як частину Росії і гадали, що Україна буде ще воювати. Але в IV Універсалі сказано, що війни не буде, що буде мир, і зокрема з Австро-Угорщиною... Я сам особисто, оскільки мав повноваження це говорити, не годен визнати самостійну Україну поза рамками Росії як правно-політичну формацію. Це рішуче проти моєї думки. Розбивати Росію, на мій погляд, — це просто працювати для Пруссії”.
   Важливо також підкреслити, що будучи переконаним в тому, що Україна має бути автономною державою в складі російської федерації, Т.Масарик водночас поборював ідею накиненої згори федерації. “Передумовою справжньої федерації, — писав він у своїй праці “Нова Європа”, — є свобода народів, що федеруються, і вільні народи самі вирішать, чи вони бажають федеруватися і з ким”. Розмірковуючи далі про післявоєнну реконструкцію Східної Європи і необхідність утворення нових держав, Масарик знову повертається до питання про майбутнє українського народу: “...угорські малоруси (закарпатські українці. — Авт.) бажають стати автономною частиною Чехословацької держави... Малоруси в Галичині, Буковині вирішать свою майбутність і зокрема своє ставлення до Польщі і України... Росія об’єднається у федерацію народів... Україна буде автономною частиною Росії — спроба бути самостійними показала українцям, що їхнє відокремлення від Росії веде їх у підлеглість до німців...”.
   Офіційна зовнішня політика Чехословаччини не підтримувала “українського сепаратизму”, коли мова йшла про Наддніпрянську Україну. Подібну ж позицію вона займала й щодо західноукраїнських земель, зокрема Східної Галичини: ЧСР офіційно не визнала уряду Західноукраїнської Народної Республіки. У той же час Чехословаччина не визнавала претензій Польщі на Східну Галичину, вважаючи, що остання має право з’єднатися з іншими українськими землями і таким чином теж стати складовою частиною майбутньої російської демократичної федерації. Чехословацькі політичні й особливо господарські кола були дуже зацікавлені в перенесенні кордонів Росії до Карпат і утворенні спільного чехословацько-російського кордону.
   Обережність і зваженість чехословацької зовнішньої політики в українському питанні в кінці й після Першої світової війни були обумовлені насамперед позицією стосовно “єдиної і неподільної Росії” переможних держав Антанти, адже, як відзначав керівник чехословацької делегації на Паризькій мирній конференції Е.Бенеш, “ніхто з союзників не хотів незалежної Української держави, допускалося, в крайньому разі, створення російської федерації, в якій Україна мала б своє автономне місце”.