§1. Українська незалежність як загроза цілісності Польщі Проголошення 7 листопада 1918 р. Тимчасовим урядом у Люблинi Польської республiки ознаменувало завершення багатолiтнiх зусиль польського народу в справi вiдродження своєї державностi. Зазначимо, що ще на етапi пiдготовки до проголошення незалежностi полiтичнi сили у Польщi уважно стежили за подiями в Українi i навколо неї i гостро реаґували тодi, коли, на їхню думку, ситуацiя не вiдповiдала або загрожувала майбутнiм польським державним iнтересам (згадаємо протести проти пункту Берестейського мирного договору про приєднання Холмщини i Пiдляшшя до Української Народної Республiки та щодо виокремлення Схiдної Галичини i Буковини в окремий коронний край). Подiї 1918–1921 рр. яскраво засвiдчили, що польська держава своєю практикою послiдовно реалiзовувала напрацьованi польськими полiтичними силами доктрини i концепцiї в українському питаннi. Не заглиблюючись у пiдробицi, зазначимо, що проголошену 1 листопада 1918 р. Захiдно-Українську Народну Республiку новоповстала польська держава буквально задушила в ходi українсько-польської вiйни (1918–1919 рр.) за Схiдну Галичину. Поляки не побачили в патрiотичному злетi українцiв нацiонально-визвольної боротьби, прагнення до створення власної держави, тобто явища, подiбного до польського вiдродження. Для них це був антипольський виступ, що стався на споконвiчних (як вони гадали) польських землях i який загрожував територiальнiй цiлiсностi новопосталої держави. Польська сторона не могла допустити утворення в Схiднiй Галичинi незалежної української держави. I в цьому усi полiтичнi сили тогочасного польського суспiльства були єдинi. Ще яскравiшим прикладом реалiзацiї готових зовнiшньополiтичних концепцiй в українському питаннi була спiльна польсько-українська вiйна 1920 р. проти бiльшовикiв. Переважна бiльшiсть iсторикiв небезпiдставно вважає, що це була спроба реалiзацiї “федералiстської” програми Юзефа Пiлсудського. Як вiдомо, 24 квiтня 1920 р. мiж урядами УНР i Польщi було укладено т.зв. Варшавський договiр (або договiр Пiлсудський — Петлюра). Вiн мiстив визнання Польщею незалежної Української Народної Республiки. Армiя УНР разом iз поляками брала участь у вiйнi проти бiльшовицької Росiї з метою вiдновити владу Директорiї в Надднiпрянськiй Українi. Проте, договiр не був рiвноправним. Користуючись безвихiдним на тодi становищем Директорiї, Польща залишала за собою Схiдну Галичину, Захiдну Волинь, Холмщину з Пiдляшшям i Полiсся. Варшавський договiр забезпечував широкий вплив полякiв на адмiнiстрацiю, вiйсько, фiнанси i залiзницi України. Договiр вороже сприйняли захiднi українцi та неприхильно — значна частина українцiв Надднiпрянщини. Зрештою, польська сторона не дотримала умов договору i вiддала УНР на поталу бiльшовицькiй Росiї. У жовтнi 1920 р. Пiлсудський, маючи вiйськову iнiцiативу, пiд тиском ендекiв загальмував наступ. Польща уклала перемир’я, а згодом, 18 березня 1921 р., Ризький мир з РСФРР i УРСР. За Ризьким миром українськi землi було подiлено мiж Польщею i Росiєю. Поляки визнали Радянську Україну як самостiйну державу. За Польщею залишалися, крiм Галичини (Схiдна Галичина була анексована Польщею пiсля рiшення Ради послiв 15 березня 1923 р.), Холмщина з Пiдляшшям та захiднi частини Волинi й Полiсся. Вiйська УНР були iнтернованi в Польщi. Таким чином, вислiдом “київського походу” Юзефа Пiлсудського стала реалiзацiя не його “федералiстської” програми, а “iнкорпорацiйної” концепцiї ендекiв. За рахунок самостiйної української держави було укладно мир з Росiєю. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|