Studentam.net.ua

§4. Тоталітарні інституції проти українських «неформалів»

   Як і в попередні періоди, так і в часи “перебудови” аж до військово-партійного путчу у серпні 1991 року, Україна була “законослухняною” частиною колишнього тоталітарного СРСР, однією з його цитаделей.
   Все ж, на початку 1988 року тут заявили про себе перші “неформальні” об’єднання. Вони у різних формах порушували питання про духовне, національне відродження України, зокрема висували вимоги щодо відродження української мови, реабілітації національної символіки, встановлення республіканського громадянства, легалізації заборонених церков — УГКЦ та УАПЦ, економічного і політичного суверенітету республіки. За статистикою ЦК КПУ, яка формувалась на підставі даних агентури радянського КДБ, вже в березні 1989 року в Україні нараховувалось близько 60 тис. “неформалів”, які провели 1200 мітингів та зборів, до яких залучили 13 мільйонів чоловік.
   Вичерпна загалом і в деталях історія неформальних патріотичних організацій, які з’явилися в період так званої перебудови, безперечно, існує нині лише в архівах КДБ. Спецслужби скрупульозно документували розвиток українських неформальних патріотичних організацій, кожну проведену ними публічну акцію, бо мали розгалужену агентуру в середовищі “самодіяльних об’єднань і груп негативного спрямування”.
   Документи, що стали відомі, свідчать (див. публікації “Народної газети” за перші числа 1994 р.), що управлінням “3” КДБ України “спільно з обласними управліннями розроблені і здійснюються заходи для забезпечення контролю за процесами, що відбуваються в цих угрупованнях (національно-визвольних.— Авт.), документування антисуспільної діяльності екстремістів. В управлінні “3” створені спеціальні групи: одна (оперативно-слідча) — для розробки УГС; друга — для контррозвідувальної роботи по інших самостійних об`єднаннях та групах антисуспільного спрямування. В УКДБ областей для розв’язання цих завдань виділено по два-чотири оперативні працівники”. У звіті особливо значна увага акцентувалася на агентурній роботі і зазначалося у цьому зв’язку, що навіть довелося “позбутися” (сказано саме так) ненадійних агентів і навербувати “перспективних”, ті дають “конче потрібну оперативну інформацію”, бо пройшли курс “прищеплення уміння й навичок діяти в середовищі екстремістів та націоналістів”.
   “Суть проваджуваної органами держбезпеки роботи” ілюструвалася на прикладі нейтралізації діяльності УГС: розкриття “механізму їхньої взаємодії із зарубіжними підривними центрами”, документування “конкретних протиправних дій”, недопущення “чисельного зростання і в кінцевому підсумку розкладення угруповань”. Ударним прийомом вважаються “агентурні заходи з метою роз’єднати і компрометувати ватажків в очах “однодумців”. Констатувалося, що саме завдяки їм вдалося створити “в тому середовищі обстановку суперечок, взаємних докорів, неприязні і підозрілості”.
   Не випадково за зливою публікацій у “Правде Украины”, “Радянській Україні”, “Робітничій газеті”, київському “Прапорі комунізму” і сотнях периферійних партгазет того періоду, спрямованих на компрометацію патріотів, стоїть КДБ і КПУ — цитований нижче документ це цілком підтверджує. “Важливим напрямом роботи є розвінчування націоналістичних лідерів перед громадськістю в засобах масової інформації. Лише 1989 року за матеріалами органів КДБ у пресі опубліковано понад 30 таких статей”; окремо відзначався внесок Українського телебачення та газети “Радянська Україна”. Це, як зазначається, лише супліки проти лідерів, а всього “1989 року за матеріалами агентів КДБ у республіканській і місцевій пресі з цієї теми вміщено понад 280 статей, підготовлено 120 радіо- і телепередач” — тобто більш як по одній щоденно. “Кадри” КДБ доповідали у Москву, що записують на відеоплівку і масові акції демократів, що “туди виряджаються довірені особи, члени комсомольських дружин, які, стаючи очевидцями конкретних протиправних дій підбурювачів і екстремістів, виступають потім у ролі свідків”. Вельми промовистою є службова статистика КДБ: “Внаслідок ретельно проведеного документування у 1988–1989 роках до адміністративної відповідальності у судовому порядку (арешт до 15 діб і штраф розміром від 50 до 1000 рублів) було притягнено 74 учасники УГС... Протягом того ж періоду, за результатами документування органами прокуратури та КДБ, 28 об’єктам справ оперативного обліку зроблено офіційні попередження, із 43 — проведено профілактичні бесіди”. І далі: “За організацію й активну участь у несанкціонованих мітингах, непокору співробітникам міліції та інші правопорушення в адміністративному порядку покарано більш як 800 чоловік”.
   Під наглядом КДБ діяли всі патріотичні неформальні угруповання. Документальне підтвердження знаходимо й в іншому: диригували силовими структурами керівники КПУ Щербицький, Єльченко, Кравчук, обласні, міські й районні партфункціонері (“Здобуті чекістами України відомості про обстановку в самодіяльних об’єднаннях негативного спрямування, підкріплені конкретними пропозиціями щодо локалізації їхньої діяльності, своєчасно доводяться до відома Центрального Комітету Компартії України. У червні 1989 року питання про посилення політичного та організаційного впливу на самодіяльні формування слухалося в ідеологічній комісії ЦК КП України”).
   Без сумніву, все це слід враховувати в оцінці причин реальних суперечностей і розходжень у національно-демократичному таборі. Багато проблем у демократичний рух вносив уже сам по собі загальновідомий факт існування широкорозгалуженої системи “інформаторів” в кожній клітині радянського суспільства. Усе це згодом не могло не вплинути на політичні та ідеологічні метаморфози багатьох з лідерів українських “неформалів”, національно-демократичного табору загалом.