Studentam.net.ua

§4. Східний вектор українських інтересів

   У своїх дослiдженнях української економiки А.Синявський також звертав особливу увагу на країни Причорномор’я i схiдного Середземномор’я. На його думку, Україна є такою частиною людськостi й такою частиною територiї земної кулi, що може скласти певний економiчний комплекс із країнами Близького Сходу на засадах найбiльш економiчно доцiльного розподiлу працi та обмiну продукцiєю. “...Природно-географiчнi умови й рiзний ступiнь економiчного розвитку, певна диференцiацiя господарств держав Близького Сходу та України є певною пiдставою для розвитку торговельних зносин, що їхнє вивчення та детальна й всебiчна проробка мусять ставити одну з актуальнiших проблем нашого пiсляреволюцiйного часу”. На думку Синявського, якщо для країн Заходу Україна довгий час буде залишатися постачальником сировини та напiвфабрикатiв для промисловостi, то для країн цього реґiону — готової промислової та сiльськогосподарської продукцiї, машин та обладнання.
   Проте чорноморську орiєнтацiю України зумовлюють не лише економiчнi чинники, а й географічно-полiтичнi: “...Уклад рiк... посполу з фактом, що Чорне море, ця одинока природна границя України, приневолюють з природописною конечнiстю нашу вiтчизну шукати головної полiтично-географiчної пiдпори на чорноморському побережжi: польська та московська полiтично-географiчна небезпека все будуть вимагати вiд України, щоб вона свою полiтичну точку тяжкости переложила на Чорне море, оперлася постiйно i сильно об його побережжя й шукала зв’язкiв i союзiв з могутнiми державами, що панують i мають iнтереси в Переднiй Азiї”, — писав С.Рудницький.
   Ідея зони чорноморської спiвпрацi, така приваблива для багатьох наших сучасних полiтикiв, була популярною в українських колах уже в першiй половинi ХХ сторiччя. Її однозначно вирiшували i М.Грушевський, i С.Рудницький, i Ю.Липа. Припускаючи, що в майбутньому незалежна Українська держава буде найбiльшою потугою в реґiонi Чорного моря, ці діячі пiдкреслювали, що Україна не має прагнути до панування над цими країнами — анi полiтичного, анi економiчного.
   Особливе мiсце в майбутнiй чорноморськiй зонi спiвпрацi належить Кримовi. Крим — це ключ до морських комунiкацiй Чорного моря. Хто володiє Кримом, той контролюватиме вихiд України до моря i далi — до океанiв. Як зауважив С.Рудницький щодо української кримської полiтики в часи УНР: “Втрата Криму, що вже тодi (1917) мав українську зглядну бiльшiсть населення, вiдразу видала засуд смертi на українську державнiсть. Бо без Криму нема самостiйної України — вiн розбиває її головну основу i опору — чорноморський берег”. С.Рудницький не обмежував країнами Чорномор’я та Захiдної Європи проблему стратегiчних партнерiв. Природними союзниками України, на його думку, є також ще ряд держав. С.Рудницький розглядає можливiсть утворення балтiйсько-понтiйської федерацiї в складi Фiнляндiї, Естонiї, Латвiї, Литви, Бiлорусiї й України. На вiдмiну вiд сьогоднiшнiх пропаґандистiв iдеї Чорноморсько-Балтiйського союзу, вiн не включає до перелiку країн-членiв федерацiї Польщу, вважаючи, що “...Польща є середньо-европейським краєм, котрого природнi зв’язки лежать у Середнiй Европi”.
   Вiдносини України не мають бути спрямованi проти третiх країн за умови, що вони не загрожують нашiй державi. Однак українська держава “...своїм положенням i основною iдеєю приневолена стати фронтом проти Росiї, притулитися можливо тiсно до своєї одиноко доброї границi — до Чорного моря. Україна потрiбує тiльки боротись за свою самостiйнiсть проти Росiї, щоб заразом успiшно боронити Середземного моря й Передньої Азiї проти росiйських експанзiйних посягань”.
   Один з організаторів СВУ А.Жук опублікував в тижневику “Дойче політик” (травень 1918 року) статтю під назвою “В які державні зв’язки повинна входити Україна”.
   Україна, на думку автора, з огляду на свою територіальну величину, чисельність населення, природні багатства, доволі сильна, щоб жити своїм замкненим життям і боронити свої кордони. Однак з розвитком державності Україна шукатиме зв’язків, щоб мати можливість обміну для свого населення і своїх ресурсів. Цього Україна не зможе досягти ні в зв’язку з Польщею, ні в зв’язку з Литвою, в яких формах державності вони б не існували, бо обидві ці держави тягнуться і мусять тягнутися до Північного моря, — в чому Україна не має інтересу і увійшла б в конфлікт з багатьма державами даного реґіону.
   Ні з політичних, ні з господарських причин не може входити Україна в зв’язки з Москвою. Віроломство Москви і тяжкий національний гніт ще надто в пам’яті українського народу, щоб він міг згодитися на такий зв’язок.
   Тому Україна мусить звернути свою увагу на Схід, де формується федерація нових державних утворень. До неї входять Дон і Кубань з суміжними областями: Терськ, Астрахань, Оренбурґ, Урал і Ставрополь. Три повіти Донської області — Таґанроґ, Ростов і Новочеркаськ — заселені переважно українцями. Вузьким пасом коло гирла Дону з’єднується українське населення з переднім Кавказом, заселеним переважно українськими кубанськими козаками, переважно на берегах Чорного моря, в Ставропольській і почасти Терській губерніях.
   Україна повинна увійти в тісний зв’язок з цими державними об’єднаннями, щоб через них дійти до Каспійського моря і до Середньої Азії, головно в областях Уральській, Акмолинській, Тургайській, Семипалатинській, Томській, Єнісейській, Закаспійській і в Туркестані мешкають кілька мільйонів переселенців з України.
   Подібний зв’язок, в якому Україна була б головною ланкою, був би надзвичайно корисним. Він відітнув би Москву від Кавказу і дав можливість опанувати кавказькі порти і встановити тісні контакти з чорноморськими державами.

* * *