Studentam.net.ua

§4. «Націократична держава» Миколи Сціборського

   Донцов був не єдиним оунiвським iдеологом. Свою модель нацiократичної української держави в серединi тридцятих рокiв запропонував Микола Сцiборський — на той час, фактично, друга пiсля Є.Коновальця людина в ОУН. 1935 року вiн видав у Парижi книжку “Нацiократiя”, в якiй окреслив своє бачення української державностi.
   У цiй роботi вiн пiддав гострiй i подекуди справедливiй критицi демократичний, соцiалiстичний, комунiстичний та монархiчний суспiльнi устрої. Натомiсть дуже схвально трактує фашизм iталiйської моделi. Для Сцiборського “фашизм — це насамперед нацiоналiзм — любов до власної батькiвщини й патрiотичнi почування, доведенi до самопосвяти й культу жертовного фанатизму”.
   Тут-таки Сцiборський роз’яснює i сам термiн “нацiократiя”. “Нацiократiєю називаємо режим панування нацiї у власнiй державi, що здiйснюється владою всiх соцiяльно-корисних верств, об’єднаних — вiдповiдно до їхніх суспiльно-продукцiйних функцiй — у представницьких органах державного управлiння”. Здавалося б, життєздатна схема, яку цiлком можливо реалізувати. Але — за однiєї умови, а саме — наявностi не абстрактної, а реальної полiтичної нацiї. Нацiократи ж вирiшили це питання дуже просто: вони, не надто дбаючи про арґументацiю, заявили, що “нацiя — це вiчнiсть”, а, отже, бажане оголосили дiйсним. Звiдси випливає їхня неспроможнiсть до будь-яких дискусiй стосовно реальностi пропонованого ними устрою. “Рiшаючим є те, — пише Сцiборський, — що нацiоналiзм — це не плитка партiйна теорiйка; це унiверсальний i непримиримий у своїй внутрiшнiй рацiї свiтогляд. “Погоджувати” його з кимсь методами “конґресових дискусiй” i торгiв немислимо... Поєднання iдеологічного наставлення нацiоналiзму з полiтичною тактикою “всеукраїнських конґресiв” — було б для нього рiвнозначне самогубству”.
   Згiдно з моделлю Сцiборського, формою суспiльної органiзацiї є для нацiократiї державний синдикалiзм. Нацiократiя вiдкидає участь полiтичних партiй в державному управлiннi. Вона обстоює диктатуру, опорою якої має стати ударний, бойовий загiн революцiї — органiзований нацiоналiзм. Оскiльки ж М.Сцiборський був одним з найвпливовiших членiв проводу ОУН, зрозумiло, яку органiзацiю вiн мав на увазi. Водночас, на вiдмiну вiд фашистської доктрини, яка визнає диктатуру єдиною формою органiзацiї суспiльства, Сцiборський наголошував, що в нацiократичнiй державi влада диктатора буде тимчасовою. “Покладаючи на диктатуру надзвичайнi iсторичнi завдання в переконаннi, що лише вона зможе їх виконати, — пише вiн, — нацiоналiзм водночас усвiдомлює собi небезпеку її самоконсервацiї i застарiлостi, коли вона стане цiллю для самої себе... У вiдмiннiсть до iнших авторитарних концепцiй, вiн визнає диктатуру не за незмiнний принцип, лише за виправдуваний доцiльністю тимчасовий перiод”.
   У розрiзi нацiократична українська держава уявлялася Сцiборському так: народнi маси беруть участь у громадському та полiтичному життi через представництво в органах мiсцевої самоуправи та в синдикалiстських органiзацiях. Держава за адмiнiстративним принципом має подiлятися на краї, повiти й громади, що керуються власними органами самоуправи. Вибори до останнiх вiдбуваються на засадах прямого, загального, рiвного й таємного голосування. У всiх ланках адмiнiстративного подiлу є також загальнодержавнi, адмiнiстративнi, господарськi та iншi установи, що виконуватимуть своє призначення пiд безпосереднiм керiвництвом державного уряду.
   Законодавчою установою є Державна Рада, яка обирається за тими ж принципами, що i мiсцевi, з кандидатiв, визначених синдикатами. На чолi нацiї та державної органiзацiї стоятиме Голова Держави.
   Отже, перед нами дещо примітивна, але цiлком ймовірна схема державного устрою. До речi, її елементи (скажімо, представники президента на мiсцях) запозичувалися свого часу режимом Леоніда Кравчука, а про iншi (цiлковите обмеження прав Верховної Ради), здається, мріє нинішній. Єдине, що перетворює плани Сцiборського на явну утопiю — це, як ми вже зазначали, спрощене тлумачення процесiв формування української нацiї.
   Сцiборський декларував, що ОУН змагається не за панування над нацiєю — “лише за панування самої нацiї — ось мiсiя, що перед нею стоїть i стоятиме органiзований нацiоналiзм”. Однак згодом, коли фашистськi режими в європейських країнах ще бiльш змiцнiли, ОУН вiдкинула будь-якi реверанси щодо свого слугування народовi.