| §11. Сталінський варіант пролетарського інтернаціоналізму |
|
§11. Сталінський варіант пролетарського інтернаціоналізму “Поки є держава — нема свободи. Коли буде свобода — не буде держави”. У цьому ленінському висловлюванні, яке тривалий час претендувало на абсолютну істину, не було б нічого на позір страхітливого, коли б не більшовицька традиція зводити думку в догму — абсолютистський постулат. Сталінське прочитання цього мимохідь кинутого висловлювання цілком у дусі цієї традиції: поки є держава — нема ніякої свободи. Тенденція центру до зосередження і концентрації влади, започаткована ще Леніним, після розгрому троцькістсько-зінов’євської опозиції стрімко наростала. Політична монополія на істину породила нетерпимість до будь-яких виявів інакомислення. Сталін, ствердивши режим особистої влади, перестав удавати, що національне питання для нього є питанням ствердження принципів пролетарського інтернаціоналізму.Політика коренізації і непу дала можливість заспокоїти реґіони СРСР. Мілітаризація партії сприяла перетворенню її на слухняний апарат не лише державного управління, а й маніпулювання та управління людською психікою, оскільки саме партія (яка, за образним висловлюванням анґлійського дослідника Едварда Карра, проковтнула державу, а потім була проковтнута державою) підім’яла під себе, взяла під тотальний контроль пресу, інтелектуальну сферу. Мілітаризація громадської думки, прищеплення суспільству страху перед справжніми та здебільшого вигаданими ворогами, всі оті нескінченні “фронти” — культурні, ідеологічні, історичні, мовознавчі, хлібозаготівельні тощо, “бої” — з глитаями, прибічниками глитаїв, куркулями, підкуркульниками, націоналістами, шкідниками, шпигунами, терористами, фашистами, ворогами народу активно творили в свідомості громадян альтернативну дійсність. Втім, у всій цій нібито веремії безглуздя чітко проглядалися певна логіка і мета. 10 лютого 1929 р. в газеті “Правда” з’явилася стаття Горіна про книгу академіка, завідувача кафедри історії Всеукраїнського інституту марксизму-ленінізму Матвія Яворського “Історія України в стислому вигляді”. Проти одного з найближчих сподвижників Миколи Скрипника було висунуто звинувачення в тому, що він розглядає історію України як окремий історичний процес. Непрямо кампанія проти Яворського (і його політичне, а згодом фізичне знищення) своїм вістрям була спрямована проти політики українізації та її головного провідника Миколи Скрипника. Скрипник як голова Українського інституту марксизму-ленінізму (УІМЛ) зміг відвести від себе удар, надрукувавши статтю “Помилки та виправлення академіка Яворського”. Одночасно була піднята у пресі кампанія проти завідувача кафедри філософії Юринця. Скрипник виступив у пресі з критикою і Юринця, та врятувати свій інститут не зміг. У червні 1931 р. ЦК КП(б)У прийняв резолюцію, в якій звинуватив УІМЛ у націоналістичних ухилах і створив замість нього Всеукраїнську Асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). Це означало, що Скрипник утратив трибуну, з якої міг відстоювати свої погляди. У 1930 р. на процесі СВУ, інспірованому ДПУ, було викрито “шкідництво” мовознавців, які брали активну участь у складанні українського правопису. Наприкінці 1930 р. — ліквідація “Пролітфронту”, журналу, де працював Хвильовий та його сподвижники, яких підтримував Скрипник. Отже, коло замкнулося. Сталін готує генеральний наступ на Україну, війну проти селянства та української інтеліґенції з метою зламати елементи самодіяльності України. У 1931 р. з’являється рішення ВКП(б) про роботу шкіл, який дав імпульс до уніфікації шкільної освіти. У 1932 р. підпорядковують Москві вищі навчальні заклади. У липні того ж року Скрипник виступає на ІІІ Всеукраїнській конференції. Це був мужній крок проти політики виголоджування українського села. 28 лютого 1933 р. Скрипника увільняють з посади наркомоса і призначають головою держплану республіки. З березня Москва починає кампанію проти націоналістичних ухилів в Україні та Білорусії. У кінці квітня 1933 р. ЦК збирає Всеукраїнську партконференцію і виносить на обговорення питання національної політики. Дуже скоро ХІІ з’їзд КП(б)У проголосить, що, може, в когось і є проблеми з російським шовінізмом, але в Україні найголовнішим ворогом був і залишається український буржуазний націоналізм. Україна вступила в затяжну і трагічну фазу тотальної русифікації, коли перехід на російську мову означав демонстрацію політичної благонадійності і лояльності до режиму. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено. |
| < Попередня | Наступна > |
|---|
