5.1. Основи захисту прав та інтересів учасників і кредиторів банку

5.1. Основи захисту прав та інтересів учасників і кредиторів банку

   Нормальне функціонування банківської системи, підвищення довіри до неї з боку юридичних і фізичних осіб неможливі без захисту прав та інтересів засновників, акціонерів, пайовиків, учасників й інших кредиторів банку. Без захисту інтересів банку та його учасників неможливий захист інтересів вкладників і кредиторів. Чинне законодавство віддає перевагу у ряді випадків захисту прав боржників перед кредиторами. Про це свідчить, зокрема, практика збанкрутілих банків, наприклад АКБ “Україна” та “Слов’янський”. Окремі позичальники, одержавши кредити у банках, успішно працюють й отримують доходи, проте не поспішають їх повертати, вишукуючи для цього різні підстави. Схожою є ситуація щодо погашення окремими позичальниками банківських кредитів, одержаних під гарантію уряду. Отже, з метою забезпечення ефективного захисту інтересів банків-кредиторів необхідно посилити законодавчу відповідальність учасників договірних відносин за невиконання умов договорів.
   Варто зазначити, що в економічній літературі та окремих нормативних актах наголос робиться лише на захисті вкладників і кредиторів банку, акціонери та інші учасники банку повинні самі потурбуватися про власні інтереси, зокрема шляхом включення до статуту, інших внутрішніх документів банку необхідних норм і механізмів. Однак недостатній рівень правової та економічної освіти більшості учасників і кредиторів банків зумовив бездумне копіювання у засновницьких та інших внутрішніх документах банків положень, зокрема, Законів України “Про господарські товариства” та “Про банки і банківську діяльність”. Ці положення (окремі з них мають суперечливий характер) виявилися недостатніми, щоб запобігти порушенням інтересів інвесторів. Керівники деяких банків доповнювали внутрішні документи положеннями, які запобігали зміні контролю над банком та існуючого керівництва, а інколи встановлювали за рахунок банку (тобто усіх його власників) пільги окремим клієнтам чи учасникам (переважно керівництву чи членам колективу). Більшість таких положень не суперечили і тепер не суперечать нормам чинного законодавства, що дало змогу деяким банкам на цілком законних підставах створити перепони не лише для сторонніх потенційних інвесторів, а й для учасників і кредиторів банку. Закономірним результатом такої політики стали відсутність контролю за діяльністю окремих банків з боку більшості їх учасників, погіршання результатів діяльності банків, неплатоспроможність і банкрутство деяких з них.
   Зауважимо, що законодавець неодноразово вносив зміни до чинного законодавства, зокрема до Законів України “Про господарські товариства” і “Про цінні папери і фондову біржу”. Однак ці зміни мали переважно обмежений, косметичний характер, не були концептуально узгоджені між собою та часто, намагаючись усунути одну ваду чи прогалину, породжували інші. На жаль, чинне сьогодні законодавство (не дивлячись на прийняття у грудні 2000 р. Закону України “Про банки і банківську діяльність”) не в змозі захистити інтереси вкладників (особливо дрібних) від порушень з боку учасників, що мають істотну участь у банку, і навіть останніх від керівництва банку чи власників контрольних пакетів акцій (часток).
   Висновок є очевидним — необхідно прийняти окремі законодавчі акти про акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю (ці дві організаційно-правові форми є найпоширенішими серед суб’єктів, включаючи банки), а також у законодавчому порядку чіткіше визначити порядок створення і функціонування кооперативних банків. Зазначені законодавчі акти мають детально врегулювати всі суттєві аспекти діяльності товариств, включаючи захист прав акціонерів та інших учасників, розподіл компетенції та відповідальності між органами товариств, організацію їх взаємодії тощо. Важливо надійно захистити права учасників товариств, зробити ці права максимально чіткими, щоб вони не залежали від кількості придбаних акцій (часток) або своїх особистих стосунків з керівними органами чи власниками контрольного пакета акцій (часток), тобто щоб учасник зміг реально скористатися своїми правами. Зауважимо, що всі учасники вклали в банк свої грошові кошти і відповідно несуть ризик їх втрати у разі банкрутства банку. Тому несправедливим є повне усунення дрібних учасників від формування органів управління та від контролю за діяльністю банку. Так, чинним Законом України “Про банки і банківську діяльність” передбачено, що призначення і звільнення голови та членів правління (ради директорів) банку відноситься до компетенції спостережної ради банку. На наш погляд, доцільно до компетенції загальних зборів учасників віднести прийняття рішення про призначення і звільнення голови та членів правління банку. Крім того, проблема участі дрібних учасників у контролі за діяльністю банку має розв’язуватися шляхом установлення та дотримання вимог щодо розкриття банками інформації про фінансово-господарську діяльність і забезпечення представництва дрібних акціонерів у складі спостережної ради.
   Доцільною видається пропозиція щодо законодавчого врегулювання не лише повноважень, але й відповідальності між органами управління банком. Учасників банку цікавить кінцевий результат його діяльності, турбує факт втрати своїх грошових коштів і не дуже хвилює, з чиєї вини вони їх втратили. Тому правління (рада директорів) банку повинна завжди нести конкретну відповідальність за все, що було (або не було) ним зроблено, перед спостережною радою. Остання теж має відповідати перед учасниками банку за неналежну діяльність призначеного нею виконавчого органу та/або відсутність контролю за його діяльністю.
   У нинішніх економічних умовах необхідним видається створення механізму, який би сприяв уникненню ситуації, коли банк потрапляє в скрутне становище і не може вийти з нього зі “старими” учасниками і керівниками виконавчого органу, протягом тривалого часу має вади у фінансово-господарській діяльності. Тому слід створити умови, коли особа чи кілька осіб, які мають необхідні грошові кошти і бажають отримати контроль над банком, були б у змозі без штучних перешкод придбати в учасників пакет акцій (частки) і суттєво впливати на діяльність та управління банком. Унаслідок впровадження механізму оперативного переходу банку під контроль нових учасників у виграші залишаються всі: і держава, яка отримуватиме податки, і старі учасники (акціонери, пайовики), яким вдасться уникнути знецінення чи навіть втрати своїх коштів, і працівники банку, більшість з яких збереже робочі місця, і банківські наглядові органи, в яких зменшиться кількість проблем у роботі з такими банками, і “нові” учасники, яким скоріше і дешевше придбати контроль за діючим банком, ніж займатися створенням і реєстрацією нового. Зрештою виграє банківська система в цілому та підвищиться довіра до неї з боку інвесторів.
   Розглядаючи питання захисту інтересів учасників, кредиторів і вкладників банків потрібно враховувати макроекономічні та мікроекономічні рівні такого захисту. Макроекономічний рівень захисту базується на довірі всіх суб’єктів правовідносин до держави, органів її управління, спроможності останніх проводити виважену політику, спрямовану на мінімізацію банківських ризиків та зміцнення довіри до банківської системи. Істотно впливає на рівень захисту довіра юридичних і фізичних осіб до національної валюти, створення за участю держави фондів страхування вкладів на випадок банкрутства окремих банків або кризи банківської системи, наявність та ефективність функціонування системи регулювання і нагляду за діяльністю банків.
   Мікроекономічний рівень передбачає проведення кожним банком зваженої стратегії і тактики, які відповідають реальним економічним умовам, створення і функціонування ефективних систем внутрішньобанківського контролю та управління банківськими ризиками, створення резервів для покриття можливих втрат за активними операціями тощо.
   В економічній літературі, незалежно від її конкретного теоретичного спрямування, визначається, що в сучасних умовах не всі завдання, які стоять перед економікою, можна вирішити через механізм ринкового саморегулювання, необхідно використовувати і механізм державного регулювання. Ці механізми повинні органічно доповнювати один одний, сприяючи подальшому соціально-економічному розвитку країни.
   Для реалізації свого впливу на банківську систему держава використовує відповідні заходи. За сферою впливу на банки ці заходи можна розділити на економічні та організаційні.
   Заходи економічного впливу зводяться до використання економічних інструментів, які безпосередньо або опосередковано впливають на порядок створення, функціонування та реорганізацію або ліквідацію банків. До них можна віднести, зокрема, економічні нормативи, що регламентують діяльність банків, податки, інструменти грошово-кредитної політики.
   Організаційні інструменти використовуються тоді, коли економічні інструменти не можуть дати бажаного результату взагалі чи він настане із запізненням, а також з метою підвищення дієвості економічних інструментів або у разі неможливості їх оперативного застосування. До таких інструментів можна віднести встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків, реєстрацію банків і ліцензування їх діяльності, регулювання та нагляд за діяльністю банків, призначення тимчасової адміністрації та ліквідацію банків тощо. Організаційні інструменти, як правило, безпосередньо впливають на банківську діяльність взагалі та на фінансові результати зокрема. Тому організаційні інструменти потребують обережного та виваженого підходу до їх застосування.
   З огляду на час застосування заходи впливу поділяються на превентивні та протекційні.
   Превентивні заходи застосовуються для уникнення можливих, тобто прогнозних, негативних наслідків тієї чи іншої економічної ситуації. До таких заходів, зокрема, належать:
- обмеження щодо діяльності банків — наприклад, на діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам’ятних, ювілейних та інвестиційних монет) і страхування, крім виконання функцій страхового посередника; на нерухомість, яка може бути у власності банку; на прямі інвестиції банків;
- вимоги до учасників банку, враховуючи осіб, що мають істотну участь у банку;
- вимоги щодо джерел, розміру, складу, формування і використання власного капіталу банку, а також адекватності капіталу;
- вимоги щодо диверсифікації банківських ризиків;
- ліцензування діяльності банків.
   Протекційні заходи застосовуються для захисту від уже існуючих, класифікованих банківських ризиків і вад, які можуть спричинити неплатоспроможність, збитки, банкрутство банку. До протекційних заходів, зокрема, належить:
- резервування банками частини залучених ними коштів;
- рефінансування банків центральним банком;
- формування банками резервів для покриття можливих збитків по всіх статтях активів і позабалансових зобов’язаннях;
- створення і функціонування систем страхування банківських вкладів;
- нагляд за діяльністю банків.
   Успішне державне регулювання вітчизняної банківської системи передбачає участь у ньому різних установ, наділених відповідними повноваженнями: центральний банк, податкові органи, Державний комітет з цінних паперів і фондового ринку, Антимонопольний комітет тощо. В більшості країн з ринковою економікою державне регулювання банківської системи покладають на центральний банк. В Україні регулювання банківської діяльності виконує Національний банк України, на який покладено також функцію нагляду за діяльністю банків.
   В економічній літературі терміни “регулювання банківської діяльності” та “нагляд за діяльністю банків” цілком слушно часто вживають поруч, оскільки вони характеризують взаємозв’язані та взаємодоповнювальні види діяльності. Однак це, на нашу думку, не дає підстав змішувати зазначені терміни, характеризуючи, наприклад, нагляд як складову системи регулювання банківської діяльності. Виходячи з того, що під регулюванням розуміють керування чимось з підкоренням відповідним правилам, певній системі, можна зробити висновок, що під регулюванням банківської діяльності слід розуміти насамперед створення відповідної нормативно-правової бази. По-перше, це розроблення та ухвалення законів, що регламентують діяльність банків. По-друге, ухвалення відповідними уповноваженими державою установами нормативних актів, які базуються на чинному законодавстві та конкретизують і/або роз’яснюють його основні положення.
   Під банківським наглядом розуміють насамперед контроль за дотриманням банками у процесі їх діяльності чинного законодавства та встановлених норм і нормативів. Зауважимо, що нагляд здійснюється на різних стадіях функціонування банків: створення нових банків та їхніх установ; діяльності банків; реорганізації та ліквідації банків.
   Загалом види заходів впливу на банки взаємопов’язані і взаємообумовлені, проте, безумовно, на ресурсну базу банків найсуттєвіше впливають протекційні заходи. Найдієвішими з них є: резервування банками частини залучених ними коштів; формування банками резервів для покриття можливих збитків по всіх статтях активів і позабалансових зобов’язаннях; створення та функціонування систем страхування банківських вкладів.
   Одним з інструментів, за допомогою якого центральні банки регулюють грошовий ринок і грошову масу в обігу, а отже, впливають на ресурсну базу банків, є політика обов’язкових резервних вимог. Сутність цього інструменту полягає у зміні центральним банком обов’язкової норми, в межах якої банки зобов’язані частину залучених коштів зберігати в ньому на відповідних рахунках. Це досить жорсткий адміністративний інструмент регулювання, який є обов’язковим для виконання банками. Незначні зміни норми резервування відчутно впливають на грошову масу, обсяги залучених і розміщуваних банками коштів, тобто їх пасивні та активні операції. За таких обставин центральний банк не може часто змінювати норми резервування, оскільки це негативно, дестабілізуюче впливатиме на грошовий ринок, економіку країни та результати банківської діяльності. Отже, застосування політики обов’язкових резервних вимог вимагає зваженого підходу, використання її переважно для довгострокового регулювання грошового ринку, причому у сукупності з іншими, гнучкішими інструментами монетарної політики.
   Доцільність використання в сучасній банківській практиці обов’язкових резервних вимог як інструменту монетарної політики викликає численні дискусії серед науковців і практиків. Погляди на цю проблему діаметрально протилежні: від пропозиції кардинальної перебудови механізму використання резервних вимог до повної відмови від нього. І це зрозуміло, оскільки за характером свого впливу на грошово-кредитну сферу політика обов’язкових резервних вимог належить до неекономічних інструментів безпосереднього втручання центрального банку у функціонування кожного банку і банківської системи в цілому. Дія цього інструменту полягає в установленні своєрідного додаткового податку на банки, що негативно впливає на вартість та обсяг банківських ресурсів, величину та дохідність “працюючих” активів і, отже, на прибутковість і конкурентоспроможність банків відносно інших небанківських фінансових установ. Намагаючись зменшити негативний вплив цього інструменту, банки вдаються до пошуку шляхів уникнення виконання резервних вимог або зменшення обсягів зобов’язань, на які встановлюються норми обов’язкових резервів. Це, у свою чергу, може призвести до тінізації здійснення окремих банківських операцій та надання послуг, відпливу коштів з банківської системи до небанківських фінансових установ, діяльність яких не підпадає під регулювання центрального банку. У підсумку — зниження ефективності та/або можливості впливу центрального банку на грошовий ринок та грошову масу в обігу.
   Світова практика доводить: останнім часом спостерігається тенденція відходу від активного використання центральними банками економічно розвинених країн резервних вимог як регулятивного методу. В реальній практиці зміну пропозиції грошей вони швидше та ефективніше можуть здійснити за допомогою операцій на відкритому ринку, а також приділяючи більше уваги контролю за короткостроковими процентними ставками. Добір інструментів монетарної політики центральних банків економічно розвинених країн відбиває орієнтацію на використання самостабілізаційних якостей ринкової системи, з тим щоб ринок власними силами стримував коливання рівнів ліквідності і процентних ставок. Про це свідчать досить рідкі зміни механізму резервування в країнах з розвиненою ринковою економікою, зменшення розміру норми резервних вимог або навіть відмова деяких країн від політики обов’язкового резервування. Зокрема, без обов’язкового резервування проводять грошово-кредитну політику Канада, Нова Зеландія, Бельгія, Данія, Швеція, Люксембург.
   Однак зазначимо, що Європейський центральний банк не відмовився від використання обов’язкового резервування як інструменту грошово-кредитної політики. Це пояснюється тим, що обов’язкові резерви у перехідний період призначені забезпечити стабілізацію процентних ставок євроринку та попит кредитних інститутів на ліквідність. Крім того, з 11 країн Економічного і валютного союзу тільки дві (Бельгія і Люксембург) не використовували як інструмент грошово-кредитної політики обов’язкові резерви, причому Бельгія відмовилася від застосування цього інструменту на початку 90-х років [235, с. 59].
   Доцільність подальшого використання або відмову від застосування обов’язкових резервів слід розглядати під кутом їх функціонального призначення та виходячи із ситуації, що складається на світовому та внутрішньому грошових ринках, а також можливості ефективного використання інших інструментів монетарної політики.
   Спочатку політика обов’язкових резервних вимог проводилася з метою формування централізованого страхового фонду, який мав слугувати цілям гарантування за вкладами клієнтів. Інакше кажучи, мінімальним резервам притаманна страхова функція, використання їх для забезпечення повернення коштів вкладникам, коли за тих чи інших обставин могло розпочатися вилучення депозитних коштів.
   Залишки коштів (резервів) банків на рахунках у центральному банку також характеризують їх ліквідність. Регулюючи стан залишків коштів, центральний банк намагається в різні способи підтримати оптимальний розмір таких залишків. Зокрема, підвищення ним норми резервування веде до скорочення їх вільної ліквідності, а зниження — навпаки, збільшує вільну ліквідність, сприяючи розширенню та подальшому розвитку операцій з розміщення банківських ресурсів. Отже, резервні вимоги використовуються центральними банками і для регулювання банківської ліквідності.
   Створення в різних країнах відповідних систем гарантування вкладів змінило пріоритети використання обов’язкових резервів, страхова функція поступово втрачає своє значення, стає другорядною щодо основної функції — слугувати інструментом контролю над пропозицією грошей.
   Рівень обов’язкових резервів є важливою компонентою грошового мультиплікатора, який зв’язує резерви центрального банку і грошову масу. Тому контроль над обов’язковими резервами став потужним інструментом протидії інфляційному тиску. Якщо центральний банк проводить рестрикційну політику, то він підвищує норму обов’язкових резервів, відповідно збільшується сума цих резервів і зменшується ресурсна база банків. Ще більшою мірою знижуються розмір депозитів банківської системи й загальна маса грошей в обігу.
   Проведення центральним банком політики експансії веде до зменшення норми обов’язкового резервування. Відповідно у банків збільшується ресурсна база, розмір депозитів і загальна маса грошей в обігу (табл. 5.1).

Таблиця 5.1

ОЦІНКА МОЖЛИВОСТЕЙ БАНКІВ ДЛЯ МУЛЬТИПЛІКАТИВНОГО РОЗШИРЕННЯ ГРОШОВОЇ МАСИ

Показник

1995 р.

1996 р.

1997 р.

1998 р.

1999 р.

2000 р.

2001 р.

Грошова база:
сума, млн грн.
темпи зростання до попереднього року, %

Гроші поза банками М0, млн грн.

Грошова маса М3, млн грн.

Норматив обов’язкового резервування коштів, %

Грошовий мультиплікатор:
фактичний
нормативний

Темпи інфляції, %

Питома вага кредитних вкладень банків у ВВП, %

3 538

232

2 623

6930

1,96
6,67

182

7,5

4 882

138

4 041

9 364

1,92
6,67

6,7

7 058

145

6 132

12 541

1,78
6,67

7,8

8 625

122

7 158

15 705

16,5

1,82
6,06

8,6

11 988

139

9 583

22 070

1,84
5,88

9,0

16 780

140

12 799

32 087

1,91
6,67

11,2

23 055

137

19 465

45 555

6—14

1,98
×

13,4

^*Складено за: Бюлетень НБУ. — 2002. — № 2. — С. 36, 37, 42, 52, 58—63, 78.

Як видно з наведених даних, зміна грошової бази, грошових агрегатів М0 і М3 відображає відповідні зрушення й у динаміці питомої ваги кредитних вкладень банків у ВВП. Відносна стабільність рівнів фактичного та нормативного грошового мультиплікатора свідчить про те, що зростання грошової бази незначною мірою трансформувалося в кредити виробництву. Рівень фактичного грошового мультиплікатора за аналізований період був більш як утричі нижчим за рівень його нормативного значення. Це відхилення пов’язане з тим, що на процес мультиплікації впливає не тільки норма обов’язкового резервування, а й інші фактори. Зокрема, використання клієнтами банків кредитів для готівкових платежів перериває процес мультиплікації і знижує його рівень. Такий же вплив має погашення банківських кредитів, яке скорочує обсяг депозитів та активів банку. Зміна структури депозитів у бік зниження частки депозитів до запитання і підвищення частки строкових депозитів уповільнює процес мультиплікації. Крім того, створення банками надлишкових резервів з метою підтримання власної ліквідності чи з інших причин у кінцевому підсумку стримує процес грошової мультиплікації.
В економічній літературі зазначається, що світова тенденція полягає в зменшенні обсягів коштів на коррахунках і збільшенні використання грошей у касах банків [80, с. 54]. Наявність у банків цих ліквідних активів характеризує можливість здійснювати власні та клієнтські розрахунки, однак здебільшого вони не приносять банкові доходу. Отже, їх надмірний рівень (зокрема, надлишкові резерви) фактично означає недовикористання банком можливостей розширення своїх активних операцій чи надання послуг. Однак у період фінансової нестабільності значні обсяги зазначених активів уважаються позитивною ознакою платоспроможності банку. Обсяг і питому вагу коштів у касі та на коррахунку в НБУ характеризують дані табл. 5.2.

Таблиця 5.2

МІСЦЕ ГРОШОВИХ КОШТІВ ТА КОШТІВ В НБУ В СУМАРНИХ АКТИВАХ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ

Показник	1.01.2000		1.01.2001		1.07.2001
Показник	млн грн.	%	млн грн.	%	млн грн.	%
Сумарні активи у тому числі: грошові кошти та кошти в НБУ з них: грошові кошти кошти в НБУ	25 806,2 3 047,5 784,3 2 263,2	100 11,8 3,0 8,8	36 979,5 5 248,3 1 055,5 4 192,8	100 14,2 2,9 11,3	45414,4 5027,1 — —	100 11,1 — —

*Складено за: Вісник НБУ. — 2000. — № 3. — С. 26; 2001. — № 3. — С. 11; 2001. — № 9. — С. 27.

   Наведені у таблиці дані вказують на те, що питома вага грошових коштів і коштів в НБУ в сумарних активах становить трохи більше 11 %. Водночас питома вага грошових коштів у сумарних активах — близько 3 %.
   Невиконання банком установлених норм обов’язкового резервування є, по суті, здійсненням ним несанкціонованої кредитної емісії, тобто користуванням коштами Національного банку України. За кожний випадок такого використання коштів до банку застосовуються санкції. Раніше, зокрема, банк сплачував НБУ плату в розмірі облікової чи ломбардної ставки (залежно від причини недорезервування). Тепер за недотримання банком нормативу обов’язкового резервування (залежно від кількості порушень) НБУ може застосовувати такі заходи впливу, як: письмове застереження; штраф; обмеження, призупинення чи припинення здійснення операцій із залучення коштів; переведення банку на щоденний контроль за дотриманням цього нормативу; резервування коштів на окремому рахунку в НБУ.
   Політика обов’язкових резервних вимог може стимулювати розвиток банківської діяльності. Використовуючи окремі механізми обов’язкового резервування, центральний банк може стимулювати залучення коштів від юридичних або фізичних осіб, у національній або в іноземній валюті, на визначений строк або до запитання тощо. Зауважимо, що використання механізму обов’язкових резервних вимог характеризується низкою параметрів, які слід розглядати з урахуванням конкретних економічних і соціально-політичних умов, що склалися у відповідний проміжок часу. У підсумку політика обов’язкових резервних вимог суттєво впливає не лише на структуру пасивів та активів банку, а й на кінцеві результати його діяльності.
   Дієвість механізму обов’язкового резервування пов’язана з базою, що використовується для обчислення резервів. Норматив резервів може встановлюватися як певний процент до пасивів або активів, узагальнено або вибірково до окремих їх статей в абсолютних сумах на конкретну звітну дату чи на їх приріст за певний період. У вітчизняній практиці обов’язковому резервуванню підлягають кошти юридичних і фізичних осіб, розміщені у банках на депозитних і деяких інших рахунках. Склад цих коштів постійно переглядається та уточнюється Національним банком України залежно від ситуації на грошовому ринку. Наголосимо, що методики НБУ підрахунку залучених коштів спрямовані в основному у бік збільшення “бази резервування”. Формування резервів здійснюється лише в національній валюті й не залежить від того, що залучення коштів може відбуватися також і в іноземній валюті. Фактично йдеться про те, що НБУ використовує обов’язкові резерви і для підтримування валютного курсу гривні, запобігання її перетіканню на валютний ринок. Збільшивши резервні вимоги, центральний банк може “заморозити” якусь частку гривневої маси, що знаходиться у розпорядженні банків, і тим самим (залежно від ситуації на грошовому ринку) або створити штучний її дефіцит, або зменшити попит на вільно конвертовану валюту. Вимога з формування резервів лише у національній валюті підвищує валютні ризики банків, пов’язані з коливаннями валютного курсу, та спричинює зростання витрат на додаткове залучення коштів у національній валюті та/або конвертацію частки коштів, залучених в іноземній валюті. Зокрема, зниження курсу національної валюти фактично означає збільшення обсягів коштів, що підлягають резервуванню. Отже, доцільною вбачається пропозиція формування обов’язкових резервів у тій валюті, в якій банками залучені кошти. Наголосимо, що спеціальні резерви під кредитні ризики банками формуються в тій валюті, в якій враховується заборгованість позичальника.
   Ефективність мінімальних обов’язкових резервів як інструменту монетарної політики залежить від тривалості розрахункового періоду, за який здійснюється контроль за формуванням резервів. Цей період, установлюваний Національним банком України, неодноразово ним змінювався. Центральні банки звичайно вимагають додержання резервних вимог у середньому за встановлений період (як правило, декаду, півмісяця, місяць) або щоденно (як санкція за порушення банками банківського законодавства або у зв’язку зі складною ситуацією на грошовому ринку). Так, фінансова криза примусила банки України забезпечувати у вересні—жовтні 1998 р. щоденне дотримання встановленої НБУ норми резервних вимог.
   Додержання резервних вимог за встановлений період дає змогу банкам ефективніше управляти банківськими ресурсами та підтримувати належну ліквідність. Це пов’язано, зокрема, з тим, що визначення обсягу обов’язкових резервів здійснюється за формулою середньоарифметичної за звітний період. Ураховуючи, що обов’язкові резерви — досить жорсткий інструмент монетарної політики, найбільш оптимальним періодом слід уважати місяць з контролем на звітну дату. Зауважимо, що Європейський центральний банк використовує запізнювальний метод формування обов’язкових резервів з лагом, рівним 1 міс. + 24 дн. За розрахунку, наприклад, резервних вимог за травень, фактичне депонування обов’язкових резервів на рахунках у національних центральних банках ЄСЦБ здійснювалося кредитними інститутами з 24 червня по 23 липня 1999 р. Протягом періоду додержання обов’язкових резервів допускається можливість їх усереднення [235, с. 59].
   Ще одна проблема чинного механізму обов’язкових резервів — це покриття їх сум будь-якими видами активів банку. Обов’язкові резерви покриваються насамперед коштами банків на рахунках у центральному банку (кореспондентському або окремому, безпроцентному або з виплатою процентів), готівкою у касах банків, у деяких випадках — державними цінними паперами в портфелях банків. Фактично для покриття резервів використовуються високоліквідні активи, однак окремі з них є бездохідними. Нині чинний в Україні порядок передбачає, що відповідна сума коштів обов’язкових резервів у національній валюті має знаходитися на кореспондентському рахунку банку або на окремому рахунку в Національному банку України (за рішенням Правління НБУ). Проценти за залишками коштів обов’язкових резервів у Національному банку України ним не нараховуються. Покриття резервів будь-якими видами активів банку не допускається. Однак НБУ дозволяв банкам використовувати окремі активи для задоволення резервних вимог. Так, у 1994 р. до складу обов’язкових резервів були зараховані залишки готівки в касах банків. З метою розвитку ринку державних цінних паперів НБУ в 1995 р. дозволяє банкам, які на той час були єдиними покупцями на цьому ринку, скорочувати суму обов’язкових резервів на суму придбаних облігацій внутрішньої державної позики. Високий рівень дохідності та своєчасність погашення облігацій перетворили їх на один з найпривабливіших банківських активів. Придбаваючи облігації, банки водночас вирішували декілька задач: одержували дохід, вкладали кошти у безризиковий та високоліквідний актив, отримували пільгу при регулюванні. Погіршання ситуації на грошовому ринку України спонукало НБУ до поступової відмови від надання банкам пільг у формуванні резервних вимог. У 1998 р. НБУ заборонив банкам зараховувати на покриття обов’язкових резервних вимог готівку в касі та облігації внутрішньої державної позики.
   Однак покриття суми обов’язкових резервів окремими видами банківських активів може здійснюватися у разі потреби регулювання грошового ринку за умови прийняття Правлінням Національного банку України окремого рішення.
   Відмова від зарахування готівки в касі фактично означає стимулювання здійснення банками розрахунків у безготівковій формі і через коррахунки, відкриті в НБУ. Отже, НБУ має можливість впливати на грошову масу, сприяючи зниженню в ній частки готівки в обігу та у касах банків. Ідеться про регулювання обсягу важливих компонентів “грошової бази”, яка слугує основою для зростання маси грошей в обігу.
   Зазначимо, що Європейський центральний банк не визнає резервним активом касові залишки готівкових коштів кредитних інститутів. Водночас він сплачує проценти за залишками обов’язкових резервів за ставкою 14-денного основного тендера (з 9 лютого 2000 р. — 3,25 %). На надлишкові резерви кредитних установ проценти не нараховуються [235, с. 60].
   Таким чином, установлення плати за зберігання банками обов’язкових резервів у НБУ сприятиме, на нашу думку, послабленню негативного впливу цього інструменту грошово-кредитної політики на діяльність банків, а отже, підвищенню стійкості банківської системи.
   Важливе місце в механізмі використання резервних вимог посідає порядок визначення нормативів резервування та критеріїв їх диференціації. Прерогатива НБУ в установленні банкам нормативів обов’язкового резервування не викликає принципових зауважень. Ефективність обов’язкових резервів як інструменту монетарної політики пов’язана з можливістю його оперативного застосування НБУ, виходячи із ситуації на грошовому ринку.
   Диференціація нормативів резервування суттєво впливає на дієвість механізму політики обов’язкових резервних вимог. Використовуючи різні критерії диференціації, центральний банк впливає на структуру та обсяги пасивів і активів банків, а також на грошові агрегати. Основними критеріями диференціації слугують: строк залучення (трансакційні чи строкові депозити); категорія вкладника (юридична чи фізична особа); вид валюти вкладів (національна чи іноземна); резидентність вкладника (резидент чи нерезидент); тип установи (банк чи небанківська установа); розмір залучених коштів тощо.
   Обов’язкові резервні вимоги до банків почали застосовуватися в Україні з кінця 80-х років, коли Держбанк СРСР установив у 1989 р. норматив резервів у розмірі 5 % від суми залучених коштів. Після цього розмір норматива резервних вимог залежно від ситуації в економіці та на грошовому ринку країни постійно змінювався (підвищувався або знижувався), диференціювався за різними критеріями або встановлювався на єдиному для всіх залучених коштів рівні. Так, постановою Правління Національного банку України № 332 від 9 липня 1999 р. було затверджено “Положення про нормативи обов’язкового резервування коштів банківською системою України”, яке підтвердило єдиний розмір нормативу обов’язкових резервів. До нього вносилися НБУ відповідні корективи. Зокрема, своїми постановами № 500 від 25 грудня 2000 р. і № 143 від 4 квітня 2001 р. Національний банк України знову повернувся до практики диференціювання нормативів обов’язкового резервування (табл. 5.3).

Таблиця 5.3

ДИФЕРЕНЦІЮВАННЯ НОРМАТИВІВ ОБОВ’ЯЗКОВИХ РЕЗЕРВНИХ ВИМОГ (%)

Вид залучених коштів		Розмір нормативів резервування
		до 16.01.2001		на 16.01.2001		на 15.04.2001		на 10.12.2001
1. Короткострокові кошти 1.1. Юридичних осіб у: національній валюті іноземній валюті	15 15		14 14		14 14		12 12
1.2. Фізичних осіб у: національній валюті іноземній валюті	15 15		12 13		12 13		10 12
2. Довгострокові кошти: 2.1. Юридичних осіб у: національній валюті іноземній валюті	15 15		13 13		11 13		8 10
2.2. Фізичних осіб у: національній валюті іноземній валюті	15 15		11 13		9 13		6 10
3. Інші залучені кошти	15		15		15		14

   Як показують наведені у таблиці дані, НБУ диференціював залучені кошти одразу за декількома критеріями — за строками залучення, категорією вкладника та видом валюти. Наслідками такої диференціації, з погляду НБУ, мала стати зміна структури пасивів банків у бік зростання в них частки довгострокових ресурсів як джерела довгострокового кредитування виробництва. Банкам також вигідніше працювати з довгостроковими вкладами. Однак, на нашу думку, однією диференціацією резервних вимог цієї мети досягти дуже складно, а то й неможливо. Потрібні, щонайменше, макроекономічна стабілізація в країні, фінансова стійкість банківської системи, а також довіра фізичних і юридичних осіб до неї.
   Залишивши на попередньому рівні розмір нормативу резервування за депозитами до запитання (крім 10.12.2001), Національний банк України зменшив розміри резервування за строковими депозитами юридичних і фізичних осіб. Разом із тим для вкладів фізичних осіб в іноземній валюті встановлений розмір нормативу резервування до 10.02.2001 р. не залежав від строків. Таким чином стимулюється робота банків з національною валютою. Однак такий порядок убачається не зовсім логічним. Слід ураховувати той факт, що сьогодні населення переважно здійснює короткострокове, а не довгострокове вкладання коштів, причому останнє за кілька звітних періодів здебільшого здійснюється в іноземній валюті. Тому доцільним було б диференціювати розмір норми резервування залучених від фізичних осіб коштів в іноземній валюті залежно від строку, як це робиться з вкладами в національній валюті. Кожен банк мав би можливість самостійно вирішувати, роботі з якою валютою йому віддавати перевагу, формуючи довгострокові пасиви.
   Залежність розміру нормативу резервування від виду валюти встановлено для депозитів фізичних осіб і не поширюється на депозити юридичних осіб (за винятком довгострокових коштів з 15.04.2001 р.). Зокрема, це можна пояснити тим, що юридичним особам, на відміну від фізичних осіб, встановлено низку обмежень на вільне придбання валюти. Вони можуть розміщувати на депозити тільки ті кошти в іноземній валюті, що надійшли їм як виручка від реалізації продукції (робіт, послуг), причому попередньо зменшені на суму обов’язкового валютного продажу. Крім того, юридичні особи зобов’язані зберігати кошти у банках і здійснювати свої розрахунки у безготівковій формі (за винятком чітко обумовлених випадків, коли їм дозволяється зберігати кошти у касі та здійснювати готівкові розрахунки). Отже, пріоритетним напрямом є стимулювання зберігання в національній валюті коштів фізичних осіб. Цей висновок підтверджується також диференціацією НБУ розміру нормативів резервування залежно від категорії вкладника — за строковими вкладами фізичних осіб вона на декілька процентних пунктів менша, ніж за вкладами юридичних осіб. Зауважимо, що собівартість залучення коштів від фізичних осіб більша, ніж від юридичних осіб, зокрема внаслідок необхідності сплачувати збори до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Окрім того, НБУ враховує те, що значна частка готівки знаходиться саме у населення.
   НБУ й далі проводить політику диференціювання нормативів резервування. Так, з 10.04.2002 р. внесено зміни в окремі нормативи формування банками обов’язкових резервів: за короткостроковими коштами і депозитами юридичних осіб у національній валюті — 6 %, в іноземній — 12 %; за короткостроковими коштами і депозитами фізичних осіб у національній валюті — 2 %, в іноземній — 12 %; за довгостроковими коштами і депозитами юридичних і фізичних осіб у національній валюті — 0, в іноземній — 10 %; за коштами до запитання в національній та іноземній валюті — 14 %.
   Водночас необхідно враховувати окремі вади диференціювання нормативів резервних вимог. Так, установлення пільги щодо довгострокових коштів може призвести до маніпулювання банками складом своїх депозитів. Ідеться про можливість переведення частини залучених банками депозитів до категорії пільгових, за якою НБУ встановлює пільговий розмір нормативів резервних вимог. Банки, зокрема, можуть укласти довгострокову депозитну угоду, передбачивши в ній умову дострокового вилучення клієнтом коштів без зниження розміру депозитного процента, виплачуваного йому банком. Отже, встановлення пільг щодо нормативів резервування повинно враховувати ситуацію на грошовому ринку, супроводжуватися посиленням контролю з боку НБУ та підвищенням відповідальності банків за порушення положень обов’язкового резервування коштів.
   Виходячи з викладеного можна зробити такі висновки та пропозиції. По-перше, не слід повністю відмовлятися від використання нормативів обов’язкового резервування як інструменту грошово-кредитної політики. Потрібно вдосконалити механізм використання цього інструменту з урахуванням реалій, що складаються в економіці та на грошовому ринку. По-друге, основним має бути щомісячний період, протягом якого здійснюється контроль за формуванням обов’язкових резервів. По-третє, слід увести плату за зберігання банками обов’язкових резервів у НБУ. По-четверте, доцільно формувати обов’язкові резерви у тій валюті, в якій банками залучені кошти. По-п’яте, диференціація нормативів резервування має супроводжуватися посиленням контролю з боку НБУ та підвищенням відповідальності банків за порушення положень обов’язкового резервування.
   Формування резервів за активними операціями істотно впливає на капітал банку та його структуру. Загальна сума резервів за активними операціями на 1.01.2002 р. становила 3188,6 млн грн., у тому числі резерв на відшкодування можливих втрат за кредитними операціями — 2958,0 млн грн., або 92,8 % від загальної суми резервів за активними операціями. Тому зупинимося на питаннях формування банками резервів під кредитні ризики.
   Резерви як метод зниження кредитного ризику базуються на принципах міжнародних стандартів бухгалтерського обліку та звітності, зокрема на принципі обачливості (обережності). Цей принцип передбачає, що активи та пасиви мають бути оцінені та відображені в обліку розумно, з достатньою мірою обережності. За таким принципом доходи обліковуються, коли можливість їх отримання стає цілком очевидною, а витрати та збитки — коли їх здійснення є ймовірною, можливою подією. Принцип обачливості дає змогу уникнути завищення оцінки активів і доходів, а також недооцінення зобов’язань і витрат. Передбачені потенційні збитки мають бути відображені в результатах звітного періоду, а не переноситися на наступні. Реалізація цього принципу вимагає ведення банками спеціальних рахунків сумнівних активів, резервів під знецінювання активів і можливих втрат за сумнівними активами, резервів під ризики та платежі [205, с. 4].
   Створення резервів під передбачені втрати від ризиків здійснюється з метою уникнення моментального погіршання фінансового результату та зниження рівня власного капіталу банку. Технічно створення резервів відбувається шляхом віднесення на валові витрати сум, які відзеркалюють уявлення про можливі втрати. Тобто резерви фактично не покривають втрати, оскільки це і є втратами, які авансом відображені у бухгалтерському обліку у фінансовому результаті діяльності банку. Водночас створення резервів уможливлює роззосередження впливу втрат на фінансовий результат у часі, що дає змогу банку краще здійснити потрібну реструктуризацію активів і/або розробити і вжити заходів, які спрямовані на збільшення доходів, що у результаті вплине на зростання власного капіталу. Однак у будь-якому разі можна говорити про амортизаційний ефект, властивий резервам. Якщо резерви враховуються в розрахунку податкової бази, то цей ефект має і матеріальний бік, оскільки створення резервів призводить до зменшення капіталу лише у визначеній частці, а в іншій частці — до зменшення податку на прибуток (за умови наявності прибутку та обов’язковості сплати податку з нього).
   Створення банками резервів під кредитні ризики було запроваджено постановою Правління Національного банку України № 167 від 30 червня 1995 р. “Про порядок формування і розміри страхового фонду комерційних банків”. У подальшому Національний банк України постійно вдосконалював механізм формування і використання такого резерву, вносячи зміни щодо складу кредитних операцій, джерел фінансування, методики класифікації кредитів, оцінки кредитного ризику, застави, обліку створених резервів, механізму списання безнадійної заборгованості тощо. Це обумовлювалося різними факторами, зокрема, вдосконаленням чинного законодавства, станом економіки країни та банківської системи, вимогами міжнародних фінансових організацій, переходом банківської системи на міжнародні стандарти бухгалтерського обліку та звітності. Чинне нині Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків затверджено постановою Правління Національного банку України № 279 від 6 липня 2000 р. У ньому передбачені нововведення, які жорсткіше впливають на кредитну діяльність банків. Зауважимо, що кожна нова редакція положення про створення резервів під кредитні ризики була спрямована не на просту зміну розмірів резерву (збільшити його чи зменшити), а на посилення вимог, на створення таких умов, за яких кредитна діяльність банків була б обґрунтованішою, адекватною ситуації, яка складалася в економіці та банківській системі в той чи інший проміжок часу, сприяла захисту інтересів вкладників і кредиторів банків, підвищувала фінансову стійкість кожного з них окремо та банківської системи у цілому. Найсуттєвіші вимоги стосуються, зокрема: переходу від формування резервів протягом кварталу, наступного за звітним, до щомісячного формування; вартості забезпечення, що береться до розрахунку резерву; видів кредитних операцій.
   Покриття втрат за кредитними операціями банків може здійснюватися за рахунок:
- загального резерву, джерелом формування якого є чистий прибуток банку. Цей резерв використовується на покриття втрат не тільки за кредитними ризиками, а й інших видів непередбачених ризиків у банківській діяльності;
- резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями, який є одним зі спеціальних резервів, створюваних банками для відшкодування можливих збитків за різними видами активів. Нині банки формують резерв на покриття стандартної заборгованості за кредитами і резерв на покриття нестандартної заборгованості.
   Формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків України характеризують дані табл. 5.4.
   Дані табл. 5.4 говорять про зростання як розрахункового, так і фактично сформованого резервів під кредитні ризики. Водночас відбулося збільшення питомої ваги сформованого резерву під кредитні ризики в розрахунковому. Збільшилося й списання за рахунок резервів безнадійних кредитів. Зазначені тенденції пов’язані з низкою факторів, зокрема зростанням обсягу кредитного портфеля, певним поліпшенням якості кредитного портфеля, посиленням вимогливості банків за вирішення питання надання кредитів, моніторингу кредитних ризиків тощо.

Таблиця 5.4

ХАРАКТЕРИСТИКА РЕЗЕРВІВ ПІД КРЕДИТНІ РИЗИКИ ПО БАНКІВСЬКІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ*

Дата	Розмір резервів під кредитні ризики, млн грн.		Питома вага сформованого резерву в розрахунковому, %	Списано безнадійних кредитів за рахунок резервів за відповідний рік, млн грн.
Дата	Розрахунковий резерв	Фактично сформований резерв	Питома вага сформованого резерву в розрахунковому, %
1.01.1998	526,0	219,5	41,7	49,8
1.01.1999	1047,5	725,4	69,2	118,2
1.01.2000	2736,9	1722,2	62,9	128,4
1.01.2001	3459,3	2331,6	67,4	387,6

* Складено за: Вісник НБУ. — 2000. — № 3. — С. 20; 2001. — № 3. — С. 7.

   На зростання розрахункової суми резерву під кредитні ризики суттєво вплинули зміни, які постійно вносилися НБУ. Так, значне зростання розрахункової суми резерву під кредитні ризики станом на 1.01.2000 р. порівняно з 1.01.1999 р. відбулося в основному в результаті змін, згідно з якими при визначенні розрахункового обсягу резерву під безнадійні кредити банки стали не враховувати вартість застави. Під інші нестандартні кредити враховувалося (починаючи з 1.01.1999 р.) лише 20 % вартості застави (з 1.07.1999 р. — 40 %).
   Рівень формування банками резервів за активними операціями впродовж 2001 р. підвищився. На 1.01.2002 р. сума сформованого резерву становила 84,2 % від розрахункової (у 2000 р. цей показник дорівнював 61,5 %). Загальна сума резервів за активними операціями збільшилася на 455,4 млн грн., або на 16,7 % (за 2000 р. — на 1091,5 млн грн., або на 66,5 %), і на 1.01.2002 р. становила 3188,6 млн грн., у тому числі резерв на відшкодування можливих втрат за кредитними операціями — 2958,0 млн грн. Протягом 2001 р. поліпшилась якість кредитного портфеля банків, про що свідчить зменшення (з 11,4 % до 5,8 %) частки проблемних кредитів. Вона за рік скоротилася на 816,9 млн грн., або на 30,5 %. Цьому сприяли: зваженіша кредитна політика банків; підвищення вимогливості до потенційних позичальників; посилення контролю НБУ за банками, а також ліквідація АК АПБ “Україна”, який мав значний обсяг проблемних кредитів.
   Окремі положення чинного порядку формування та використання спеціального резерву для покриття кредитного ризику викликають зауваження, потребують доопрацювання та вдосконалення.
   Актуальним залишається питання щодо складу видів кредитних операцій, на які нараховуються резерви. Вони постійно розширювалися і відтепер до них належать й операції з векселями, з наданими поручительствами (гарантіями) та авалями, факторинг, фінансовий лізинг, зобов’язання з кредитування, міжбанківські депозити. Зокрема, викликає зауваження порядок резервування коштів на кореспондентських рахунках, які відкриті в інших банках. Резервування за ностро-рахунками здійснюється з урахуванням ризику країни, причому за коштами, розміщеними в банках (резидентах і нерезидентах), які визнані банкрутами або ліквідуються, або які зареєстровані в офшорних зонах, резервування здійснюється на всю суму цих коштів. Таким чином Національний банк України орієнтує вітчизняні банки співробітничати тільки з першокласними банками економічно розвинених країн. Для визначення ризику країни використовується встановлений міжнародними рейтинговими агентствами рейтинг, який підтверджено в бюлетені однієї з провідних світових рейтингових компаній. У документах Національного банку України наводяться назви трьох агентств — Fitch IBCA, Moody’s, Standard and Poors. Проте слід ураховувати думку окремих банкірів: рейтингові агентства не безгрішні та не всезнаючі, їх складно назвати неупередженими суддями, коли йдеться про суверенні рейтинги [233, с. 74].
   Жорсткішою стала оцінка Національним банком України бланкових міжбанківських кредитів. Короткострокові міжбанківські кредити, як правило, надаються банками один одному без забезпечення. Раніше за умови додержання банком-контрагентом установлених Національним банком України обов’язкових економічних нормативів наданий міжбанківський кредит переважно класифікувався як “стандартний” або “під контролем”. З набуттям чинності зазначеною постановою НБУ до “стандартної” категорії міжбанківський кредит можна було віднести лише за умови, що значення нормативів платоспроможності і достатності капіталу становили відповідно не менш як 15 % і 8 %. Щоб міжбанківський кредит віднести до категорії “під контролем”, зазначені нормативи мали становити відповідно не менш як 10 % і 6 %. З прийняттям нової редакції Закону України “Про банки і банківську діяльність” вимоги до адекватності капіталу диференційовано залежно від строку функціонування банку: протягом першого року операційної діяльності він має становити не менше 15 %, протягом другого року — не менше 12 %, а починаючи з третього — не менше 8 %.
   Цю вимогу було реалізовано НБУ в інструкції “Про порядок регулювання діяльності банків в Україні”, яка набула чинності з 1 січня 2002 р. В інструкції нормативи платоспроможності і достатності капіталу були трансформовані у нормативи адекватності регулятивного капіталу та адекватності основного капіталу. При цьому алгоритми розрахунку нормативів адекватності регулятивного та основного капіталу стали жорсткішими та складнішими. Склалася ситуація, коли новоствореному банку простіше одержати міжбанківський кредит, ніж тому, що функціонує понад два роки, оскільки банк-кредитор з самого початку класифікуватиме його як “стандартний” за цією ознакою. Такими вимогами НБУ ніби стимулює працювати із запасом міцності, що не завжди доцільно з погляду ефективної (прибуткової) діяльності банку, не віддзеркалює реальний фінансовий стан конкретного банку й може зменшити коло потенційних контрагентів на ринку міжбанківських ресурсів, зокрема через їх небажання здійснювати додаткові відрахування до резерву. У свою чергу це може призвести до зниження обсягів операцій на міжбанківському ринку ресурсів, підвищення рівня процентних ставок на ньому та для кінцевих позичальників.
   Наголосимо, що за здійснення операцій на міжбанківському ринку ресурсів до введення в дію цієї інструкції банки повинні були додержуватись інших обмежень, установлених НБУ. Йдеться про нормативи максимального розміру наданих чи отриманих міжбанківських позик, критеріальні значення яких дозволяли банку запозичувати кредитів у 1,5 раза більше, ніж надавати їх. Це фактично означало підтримку рівня платоспроможності банку, оскільки давало йому змогу в разі потреби оперативно запозичити кошти для виконання своїх зобов’язань перед клієнтами та іншими кредиторами. Отже, з одного боку, НБУ обмежував практику надання міжбанківських кредитів, встановлюючи підвищені вимоги до показників платоспроможності та достатності капіталу, а з іншого — стимулював одержання міжбанківських кредитів, дозволяючи банкам одержувати їх більше, ніж надавати. Слід ураховувати, що міжбанківський кредит — один з найдорожчих банківських ресурсів — значною мірою залежить від кон’юнктури грошового ринку, на котрий істотно впливають не лише економічні, а й політичні та інші фактори. Тісні зв’язки між банками можуть призвести до негативних наслідків, оскільки неспроможність одного банку повернути отримані міжбанківські кредити може спричинити неплатоспроможність банків-контрагентів. Треба зважати й на залежність деяких банків від міжбанківських кредитів як джерела формування своїх ресурсів. Якщо банки-кредитори з різних причин, зокрема через неплатоспроможність, припинять надання міжбанківських кредитів, то і в залежних від них банках-позичальниках можуть виникнути фінансові проблеми. Отже, значна ресурсна взаємозалежність банків може негативно позначатися на фінансовій стійкості банківської системи. Це підтверджується й практикою України, коли в її банківській системі (у 1994 р.) склалася кризова ситуація, однією з причин якої було неповернення окремими банками міжбанківських кредитів. Тому нині НБУ та банки обережніше підходять до вирішення питань про видачу та отримання міжбанківських кредитів. У зв’язку з цим і введенням у дію з 1.01.2002 р. інструкції НБУ “Про порядок регулювання діяльності банків в Україні” НБУ перестав контролювати нормативи максимального розміру наданих чи отриманих кредитів.
   Ще одне зауваження пов’язане зі створенням резерву на всю суму нарахованих за кредитними операціями доходів, прострочених на строк понад 30 днів. Така заборгованість відноситься до нестандартної категорії кредитів. Уведення цієї норми має під собою логічну основу, оскільки кредитор повинен мати джерело списання нарахованих, але реально не одержаних доходів. Однак сформований банками резерв передбачалося використовувати лише для покриття збитків за непогашеною позичальниками заборгованістю по кредитних операціях за основним боргом. Ідеться фактично про те, що резерв під прострочені нараховані проценти потрібно обов’язково створювати, проте не зрозуміло, як його використовувати. Ясність у це питання вніс НБУ постановою № 502 від 7.12.2001 р., згідно з якою банки формують резерви залежно від їх фінансового стану на всю суму прострочених понад 31 день і сумнівних щодо отримання нарахованих доходів. Сумнівними вважаються нараховані доходи, якщо платіж за основним боргом прострочений понад 90 днів або проценти за ним прострочені понад 60 днів. Визнані безнадійними щодо отримання нараховані доходи списуються за рішенням правління банку за рахунок резерву.
   Потребує доопрацювання положення про формування резерву під невикористані кошти кредитних ліній, відкритих банками своїм клієнтам. Зобов’язання з кредитування мають бути підтверджені договором і безвідкличні. Фактично умовою створення резерву під такі зобов’язання банку є їх безвідкличність. Кошти клієнтом ще не отримані, а банк повинен під них уже формувати резерв. Тому окремі банки в кредитному договорі обумовлюють відкличність кредитних ліній. За своєю економічною сутністю кредитна лінія не є безумовним зобов’язанням, банк і контрагент можуть відмовитися від виконання раніше укладеної угоди, передбачивши в ній відповідні для цього підстави. Наголосимо на доцільності законодавчого врегулювання визначення поняття та класифікації видів кредитної лінії. Зазначимо, що відкриття банком кредитних ліній впливає також на фактичні значення економічних нормативів, що регулюють кредитну діяльність банків, а за інших рівних умов — на підвищення для позичальника рівня платності за кредит.
   Жорсткішими стали вимоги НБУ до визначення групи кредитних операцій за таким критерієм, як стан обслуговування позичальником боргу за ними. Зокрема, обслуговування боргу вважається “добрим” (найвищий показник), якщо заборгованість за кредитом і проценти (комісії та інші платежі з обслуговування боргу) за ним сплачуються в установлені строки або з максимальною затримкою до семи календарних днів. Раніше до цієї групи входили кредити, пролонговані один раз на строк не більше 90 днів. Подібні зміни відбулися стосовно груп “слабка” і “незадовільна”.
   До переліку обов’язкових критеріїв класифікації кредитних операцій був включений рівень їх забезпеченості, який раніше мав для банків добровільний характер. Рівень забезпечення впливає на клас позичальника: якщо він не відповідає умовам визначеного класу, то позичальник відноситься на клас нижче, а якщо забезпечення є першокласним (ознаки першокласності визначено Національним банком України), то клас позичальника дозволяється підвищити. Забезпеченість кредиту враховується і за розрахунку розміру резерву. Для цього загальна заборгованість за кредитними операціями, класифікована за ступенями ризику, зменшується на вартість прийнятого забезпечення. Загальною вимогою до забезпечення є перевищення його ринкової вартості порівняно із сумою основного боргу і процентів за ним з урахуванням можливих витрат на реалізацію застави в разі невиконання позичальником своїх зобов’язань. Фактично йдеться про ліквідаційну вартість об’єкта застави, яка завжди менша за його ринкову вартість. Тому базою для розрахунків розміру кредиту та резерву має бути ліквідаційна вартість.
   Зауважимо, що нормативно встановлених методик визначення ринкової та ліквідаційної вартості об’єкта застави немає. Окремі банки розробляли власні положення, що регулювали визначення вартості об’єкта застави. Для цього їм необхідні були висококваліфіковані та досвідчені фахівці, оскільки в кожному конкретному випадку визначення заставної вартості об’єкта застави потребує індивідуального підходу, врахування всіх важливих факторів, які впливають на її розмір. При цьому поставало питання про доступ експертів-оцінювачів до достовірних вихідних даних, необхідних для оцінювання об’єкта застави. Слід було враховувати кон’юнктуру ринку, економічну ситуацію в країні тощо. Усе це безпосередньо позначається на вартості банківських послуг і розмірі процентної ставки за кредит.
   Отже, визначення вартості прийнятого для розрахунку резерву забезпечення в основному спирається на експертні оцінки, які великою мірою залежать від суб’єктивних факторів, а тому не можуть дати повністю об’єктивної оцінки чистого кредитного ризику: він може бути як надмірно завищеним, так і надмірно заниженим. Передбачена Законом України “Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні” оцінка майна та майнових прав спеціальними оцінювачами також не гарантує об’єктивності визначення ціни, однак веде до додаткових (причому значних) витрат на здійснення оцінки майна чи майнових прав, знижує оперативність одержання позичальником кредиту. Зауважимо, що банку за надання кредиту під забезпечення іноді не потрібна реальна ціна застави, він істотно занижує її. Це пов’язано, зокрема, з тим, що в такий спосіб банк ніби стимулює повернення позичальником кредиту та процентів шляхом перерахування коштів з поточного рахунка позичальника. Банки працюють з грошовими коштами, а не з товарними запасами, їм заборонено займатися, зокрема, діяльністю у сфері матеріального виробництва і торгівлі. Обов’язковість проведення незалежної оцінки у разі передачі майна (майнових прав) під заставу негативно впливає на розвиток малого і середнього бізнесу. Тому, на наш погляд, доцільною є пропозиція про виключення із зазначеного Закону положень про обов’язковість незалежної оцінки майна та майнових прав, що передаються у заставу банку (за винятком державного майна та майна, що є комунальною власністю).
   Визначення розміру резерву під кредитні ризики значною мірою залежить від оцінки загального фінансового стану позичальника. Помилка у цій оцінці може істотно вплинути на фінансову стійкість банку. На практиці оцінка фінансового стану позичальника встановлюється кожним банком самостійно з урахуванням вимог Національного банку України. Класифікація того самого кредитоодержувача в різних банках може істотно різнитися. Чинне положення про порядок формування резервів під кредитні ризики детально регламентує ознаки класифікації кредитоодержувачів за класами в розрізі їх видів — фізична або юридична особа, виокремлюючи банки-позичальники. Банки за визначення фінансового стану позичальника повинні враховувати як об’єктивні, так і суб’єктивні фактори, основні показники яких встановлені Національним банком України, мають застосовуватися кожним банком. Незважаючи на спроби НБУ якомога чіткіше визначити методи оцінювання фінансового стану позичальника, процес класифікації кредитного портфеля має доволі суб’єктивний характер.
   Застосування на практиці економічних показників у ряді випадків пов’язане з низкою проблем. З огляду на складні економічні умови, вади податкового законодавства, стан розрахунків між контрагентами тощо надзвичайно важко прогнозувати зміни платоспроможності позичальника. Слід зважати на те, що намагання керівництва окремих банків поліпшити враження кредиторів і наглядових органів щодо якості кредитного портфеля і фінансового стану банку спричинює суб’єктивні оцінки показників позичальника. Самостійно розроблені банками критерії оцінки позичальників часто завищують їх клас, що призводить до викривлення реального фінансового стану позичальника та зменшення суми розрахункового резерву під кредитні ризики. Зі зміною економічної ситуації змінюється як значущість коефіцієнтів, так і оптимальність їх набору.
   Отже, в існуючій практиці розрахунок резервів базується головним чином на оцінці фінансового стану позичальника, передусім на основі коефіцієнтного аналізу. Коефіцієнти є важливими, однак не завжди адекватними індикаторами фінансового стану позичальника. Тому банки повинні приділяти увагу (деякі з них це вже роблять) показникам, що дають загальне уявлення про клієнта.
   Банком як критерій класифікації кредитів ураховується стан обслуговування позичальником кредитної заборгованості та забезпеченість кредиту, проте не береться до уваги такий важливий аспект, як оцінка ефективності угоди, що кредитується, або інвестиційного проекту. Такий підхід, на наш погляд, виправданий переважно за короткострокового кредитування, однак є однобоким за середньострокового і довгострокового кредитування. Тому в розрахунку розміру резерву слід ураховувати кредитоспроможність, а не платоспроможність позичальника. Остання є лише одним з аспектів кредитоспроможності позичальника. Важливою характеристикою кредитоспроможності має бути оцінка грошових потоків позичальника та можливостей його генерувати ці потоки, які є первинним джерелом погашення кредиту і процентів.
   Актуальним є питання щодо джерел формування резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків. Створення резервів здійснюється банками самостійно в розмірі, достатньому для покриття ризиків неповернення основного боргу за кредитами. Чинний порядок передбачає щомісячне формування резервів у повному обсязі за групами ризику відповідно до сум фактичної кредитної заборгованості станом на перше число місяця, наступного за звітним.
   У фінансовому обліку спеціальний резерв під кредитні ризики обліковується на контрактивних рахунках, що виключаються з балансової суми кредитного портфеля та із балансового власного капіталу банку (шляхом віднесення відрахувань у резерв на валові витрати).
   Податковий облік спеціального резерву під кредитні ризики регулюється Законом України “Про оподаткування прибутку підприємств”. Ним передбачено, що розмір страхового резерву, створюваного за рахунок валових витрат, не може перевищувати до 31 грудня 2001 р. — 30 %, а з 1 січня 2002 р. — 20 % сукупної заборгованості за кредитами, гарантіями, поруками на останній робочий день звітного податкового періоду. Фактично це означає, що існує два джерела формування резерву під кредитні ризики: валові витрати та чистий прибуток банку.
   Отже, витрати на формування спеціального резерву, віднесені на валові витрати банку, зменшують прибуток і відповідно базу оподаткування. Завдяки такому підходу банки дістають стимул для здійснення відрахувань і формування спеціального резерву в повному обсязі. Однак при цьому виникає загроза того, що банки свідомо занижуватимуть якість кредитного портфеля і завищуватимуть розмір відрахувань до резерву, тобто зменшуватимуть базу оподаткування або, як підкреслюють деякі економісти, ухилятимуться від сплати податків. Це основна причина, що стримує формування спеціального резерву в повному обсязі за рахунок прибутку до оподаткування, тобто валових витрат. Така позиція, на наш погляд, має істотні вади. По-перше, в такий спосіб уникати сплати податків можливо лише протягом деякого періоду. У разі зменшення розрахункової величини спеціального резерву порівняно з попереднім звітним періодом унаслідок поліпшення якості кредитного портфеля або в разі повернення попередньо списаного проблемного кредиту надлишкова сума резерву або одержане відшкодування спрямовується на збільшення валових доходів. По-друге, завищення розміру спеціального резерву зменшує не лише податки, а й розмір чистого прибутку, за рахунок якого формуються фонди розвитку банку та здійснюються дивідендні виплати. Це, у свою чергу, негативно впливає на фінансовий стан банку та його імідж серед інших банків і кредиторів. По-третє, слід ураховувати наглядові функції Національного банку України за діяльністю банків. По-четверте, річні звіти банків мають бути підтверджені аудиторською фірмою та оприлюднені.
   Ураховуючи викладене доцільною вбачається пропозиція формування спеціального резерву під кредитні ризики в повному обсязі за рахунок валових витрат банку. Наголосимо, що у світовій практиці формування резерву відбувається за рахунок валових витрат, отже, банки здійснюють формування резерву навіть у разі їх збиткової діяльності.
   Неврегульованим є питання щодо списання безнадійних кредитів. За такими кредитами банк формує резерв на всю суму боргу за кредитом, причому наявність забезпечення не враховується. Списання безнадійної кредитної заборгованості здійснюється за рахунок резерву під нестандартну заборгованість за рішенням правління банку. Зазначимо, що ознаки безнадійної заборгованості Законом України “Про оподаткування прибутку підприємств” визначені інші, ніж це передбачено положенням Національного банку України “Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків”. Отже, приймаючи рішення про списання безнадійних кредитів, банки повинні враховувати положення зазначеного Закону, оскільки податковими органами при перевірці банків беруться за основу його вимоги.
   Резерви на можливі збитки за кредитними операціями впливають на регулятивний власний капітал банку. Загальні резерви, сформовані для відшкодування можливих непередбачених ризиків за рахунок прибутку після оподаткування або прибутку до оподаткування, скоригованого на всі потенційні податкові зобов’язання, включаються до основного капіталу банку. По-іншому вирішене питання щодо включення до складу регулятивного власного капіталу спеціального резерву під можливі збитки за кредитами. До додаткового капіталу банку включається резерв під стандартну заборгованість і не включається резерв під не стандартну заборгованість. Невключення до додаткового капіталу резерву під нестандартну заборгованість аргументується тим, що стан кредитів, віднесених до нестандартних, уже визначений як незадовільний з реальною ймовірністю їх втрати. Однак резерв під нестандартну заборгованість від того, що він пов’язаний з проблемними кредитами, не втрачає свого функціонального призначення — поглинати збитки від кредитної діяльності й захищати інтереси вкладників та інших кредиторів банку. Наголосимо, що цей резерв, вільний від претензій (крім кредитних), не включається до складу додаткового капіталу, тоді як включений до нього субординований борг може використовуватися для покриття збитків банку. Отже, доцільно переглянути роль резерву під кредитні ризики у формуванні власного капіталу. Закон України “Про банки і банківську діяльність” (ст. 30) надає право Національному банку України визначати своєю постановою статті балансу банку для включення до додаткового капіталу, а також умови і порядок такого включення.
   Підсумовуючи зазначимо, що українські банки створюють резерви під конкретні види активних операцій: кредитні; з цінними паперами; дебіторську заборгованість; прострочені та сумнівні до отримання нараховані доходи за активними операціями; коштами, розміщеними на коррахунках у банках, які ліквідуються, визнані банкрутами чи зареєстровані в офшорних зонах. Такий підхід ураховує особливості окремих активів, однак потребує істотних витрат. Тому вбачається за доцільне створення загальних (колективних) резервів під активи, класифіковані з погляду рівня ризику. Резерви відображатимуть ризик втрат не за конкретним активом, а за їх групою з приблизно рівними параметрами кредитного ризику.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

< Попередня		Наступна >

Замовити реферат, курсову або дипломну роботу

Studentam.net.ua