Studentam.net.ua

4.1. Роль міжбанківського кредиту у формуванні банківських ресурсів

   До позиченого капіталу банку належать кредити, отримані в інших банках. Міжбанківські кредити відіграють особливу роль у формуванні банківських ресурсів. Їх місце у пасивах банків характеризують такі дані (табл. 4.1).

Таблиця 4.1

МІЖБАНКІВСЬКИЙ КРЕДИТ У ПАСИВАХ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ УКРАЇНИ^*

Складено за: Вісник НБУ. — 1999. — № 3. — С. 27 — 30; 2000. — № 3. —С. 27 — 34; 2001. — № 3. — С. 15; 2002. — № 3. — С. 12 — 16.

   З наведених даних видно, що питома вага сумарних зобов’язань у пасивах банків за аналізований період збільшилася на 5,8 процентного пункту. Водночас заборгованість перед НБУ за 2001 р. зменшилася і становила на 1.01.2002 р. 2,4 % від усіх пасивів банків. Заборгованість за міжбанківськими кредитами та депозитами за 2001 р. зросла на 855,3 млн грн., або на 24,8 % (за 2000 р. обсяг міжбанківських кредитів і депозитів зросли на 57,5 %). Тобто темпи приросту цього показника порівняно з 2000 р. були більш як удвічі нижчими.
   Ключовим моментом у визначенні ролі міжбанківського кредиту у формуванні ресурсної бази банків є питання його призначення. Специфіка міжбанківського кредиту полягає насамперед у можливості оперативного одержання коштів банками, в яких виникла потреба в додаткових ресурсах. Банки, які нормально функціонують, використовують міжбанківський кредит як інструмент регулювання власної ліквідності та платоспроможності. За сучасних умов міжбанківський кредит практично є єдиним інструментом, з використанням якого банки можуть реально розв’язувати проблеми поточної ліквідності та додержання окремих економічних нормативів, що регулюють банківську діяльність. Фактично міжбанківський кредит використовується як короткостроковий, може бути епізодичним і надаватися за встановлення між банками кореспондентських відносин.
   Використання міжбанківського кредиту дає змогу банкам-кредиторам розмістити їхні тимчасово вільні ресурси в інших банках з метою одержання доходів, а банкам-кредитоодержувачам розширити обсяги своїх активних операцій. Крім фінансової вигоди, банки-кредитори дістають змогу встановлювати ділові партнерські стосунки з іншими банками. Розмістити банківські ресурси — це лише один бік справи. Необхідно мати гарантію своєчасного та повного їх повернення, тобто мінімізувати кредитний ризик. Передусім це передбачає визначення кредитоспроможності банку-позичальника. Банкам-кредиторам вигідніше (за інших рівних умов) надавати міжбанківські кредити, ніж кредитувати суб’єктів господарювання, оскільки останнім, як правило, притаманна нижча надійність, ніж банкам. Проте практика доводить, що це не завжди так, ринок міжбанківських кредитів може бути надто ризиковою сферою розміщення ресурсів. Окремі банки, зробивши вибір між ризиком і прибутком на користь останнього, опинилися на межі банкрутства. Неспроможність навіть одного банку виконати свої боргові зобов’язання створює проблеми для всієї банківської системи. Так, 1994 р. у банківській системі України склалася кризова ситуація, однією з причин якої було неповернення окремими банками міжбанківських кредитів. Зокрема, ризикова кредитна політика банку “Алекс” призвела до того, що, намагаючись поліпшити своє фінансове становище, він залучив значні суми міжбанківських кредитів, але повернути їх не зміг — 79 банків-кредиторів утратили ресурсів на загальну суму 700 млрд українських карбованців, що перевищило власні кошти цього банку в 10 разів. Після краху банку “Алекс” хвиля банкрутств докотилася й до інших банків. За підсумками 1994 р. 10 українських банків були офіційно оголошені банкрутами, 105 банків закінчили рік зі збитками.
   Аналогічна ситуація була і в Росії, де крах ринку міжбанківських кредитів у серпні 1995 р. завдав значних збитків банкам, чимало з яких збанкротували. Тому нині банки обережно підходять до вирішення питань про видачу міжбанківських кредитів. Їх дохідність перестала бути основним орієнтиром, а сам ринок міжбанківських кредитів почав переважно використовуватися з метою регулювання банківської ліквідності. Це унаочнюють дані табл. 4.2. Тому нормально функціонуючим слід уважати банк, що не лише отримує міжбанківські кредити, а й сам надає їх.

Таблиця 4.2

ПРОЦЕНТНІ СТАВКИ БАНКІВ ЗА НАДАНИМИ КРЕДИТАМИ ТА ЗАЛУЧЕНИМИ ДЕПОЗИТАМИ НА МІЖБАНКІВСЬКОМУ РИНКУ*
(середньозважена річна, %)

^*Складено за: Бюлетень НБУ. — 2002. — № 2. — С. 98.

   Використання міжбанківського кредиту дає можливість банку-позичальнику виконувати вимоги центрального банку з обов’язкового резервування. Це пов’язано з тим, що для банку-позичальника такий кредит не є залученими коштами. Водночас міжбанківський кредит входить до складу кредитів, під які банки-кредитори повинні створювати резерв для покриття кредитних ризиків.
   Існує безпосередній взаємозв’язок і залежність між призначенням міжбанківських кредитів і розміром процентної ставки. Відповідно до ст. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність” банки самостійно встановлюють процентні ставки та комісійну винагороду по своїх операціях. Разом з тим ст. 48 передбачається, що банк не може надати кредити під процент, ставка якого є нижчою від процентної ставки, виплачуваної ним за депозитами (за винятком якщо за здійснення такої операції банк не матиме збитків). Фактично йдеться про неврегульованість питання про процентну ставку по кредитах, обмеження оперативної самостійності банку у визначенні ціни проведених ним кредитних операцій. Ціна кредиту може визначатися банком відносно окремо залученого депозиту та/або відносно “портфеля” залучених депозитів. Наголосимо, що банк за окремими видами депозитів (наприклад, до запитання) сплачує нижчий, ніж за строковими депозитами, процент або не виплачує його взагалі. Крім того, банки мають і власний капітал. Тому фактична ціна ресурсів банку, який має великий власний капітал і значну клієнтську базу, буде нижчою, ніж ціна коштів, залучених банком у строкові депозити чи міжбанківські кредити. Неврегульованість положень згаданих вище статей Закону може призвести до штучного завищення розміру ставок кредитування кінцевого позичальника. Більше того, як потрібно діяти банку, якщо він бере міжбанківський кредит не з метою подальшого розміщення ресурсів, а для регулювання резервних вимог Національного банку України? Ціна таких міжбанківських кредитів залежить від ситуації на грошовому ринку. Не раз траплялося, що банки з метою виконання резервних вимог і/або окремих економічних нормативів залучали кошти на короткий термін під процентні ставки, які суттєво перевищували, зокрема, розмір облікової ставки Національного банку України.
   Отже, доцільно законодавчо врегулювати питання визначення ціни банківських операцій та послуг, залишивши повноваження на це за банками, як і передбачено ст. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність”.
   Властивість міжбанківського кредиту забезпечувати поточну ліквідність та підвищувати платоспроможність банків-позичальників безпосередньо пов’язана з властивістю перерозподілу банківських ресурсів між окремими банками, регіонами країни, галузями економіки та між різними країнами. Такий перерозподіл ресурсів реалізується через здійснення міжбанківських розрахунків, мультиплікації кредиту та міжбанківського кредитування. В останньому випадку відбувається безпосереднє надання міжбанківських кредитів і/або розміщення міжбанківських депозитів. Залучені кошти банків на міжбанківському ринку України характеризують такі дані, наведені у табл. 4.3.

Таблиця 4.3

КОШТИ, ЗАЛУЧЕНІ БАНКАМИ НА МІЖБАНКІВСЬКОМУ РИНКУ УКРАЇНИ*

Складено за: Бюлетень НБУ. — 2002. — № 2. — С. 98.

   В Україні, у зв’язку з впровадженням електронних розрахунків, міжбанківське кредитування здійснюється шляхом прямих контактів між банком-кредитором і банком-позичальником. Суб’єктами таких кредитних відносин виступають комерційні банки та Національний банк України, які одночасно можуть бути як позичальниками, так і кредиторами. Про розвиток міжбанківського кредитування в Україні свідчать такі дані (табл. 4.4).

Таблиця 4.4

КРЕДИТИ, НАДАНІ БАНКАМИ НА МІЖБАНКІВСЬКОМУ РИНКУ УКРАЇНИ*

^*: Бюлетень НБУ. — 2002. — № 2. — С. 96.

   Як видно з наведених даних, заборгованість за наданими міжбанківськими кредитами збільшилася за аналізований період у 5,4 раза. Питома вага централізованих ресурсів Національного банку України в загальному обсязі наданих міжбанківських кредитів практично не змінилася й перебувала на рівні близько 29 %. Централізовані ресурси НБУ за аналізований період збільшилися в 5,4 раза, а кредити, надані банками, — у 5,4 раза.
   На розвиток міжбанківського кредитування суттєво вплинули грошово-кредитна політика, яку проводив Національний банк України, та застосовувані ним методи кредитування. Загалом можна виділити такі основні етапи еволюції кредитних відносин Національного банку України з банками. Від початку створення НБУ такі відносини мали не ринковий, а суто адміністративний характер розподілу емісійних ресурсів між банками. Здійснювалося безпосереднє централізоване кредитування міністерств і відомств з метою покриття нестачі грошових ресурсів у певній галузі економіки, а також надання кредитів Мінфіну на покриття дефіциту державного бюджету. Емісійні кредити надавалися на той час за пільговими процентними ставками. Це порушувало ринкову рівновагу процентних ставок у всіх секторах грошового ринку, прискорювало процес знецінення грошей.
   Після 1993 р. обсяги кредитних емісій почали зменшуватися, що дало змогу НБУ розпочати запровадження економічно обґрунтованої системи регулювання грошового ринку з відповідними інструментами. Практику надання емісійних кредитів некредитоспроможним клієнтам було припинено із запровадженням у 1994 р. кредитних аукціонів, через які ресурси надходили до банків, а далі — в економіку. Такі аукціони були ціновими, проводилися за американською моделлю. Починаючи з 1995 р. НБУ фактично відмовився від централізованого розподілу кредитних ресурсів на пільгових умовах, про що свідчила практика проведення цільових кредитних аукціонів з продажу кредитів банкам для кредитування підприємств, які потребували державної фінансової допомоги. Розвиток ринку державних цінних паперів дав змогу НБУ запровадити у 1996 р. ломбардне кредитування банків під заставу облігацій внутрішньої державної позики. З 1997 р. НБУ започаткував ще один спосіб рефінансування — операції з цінними паперами на умовах угоди РЕПО, які стали додатковим джерелом покриття потреби банків у ресурсах і підтримки їх ліквідності. На відміну від інших інструментів рефінансування, операції РЕПО здійснювалися, як правило, за ставкою, яка часом була нижчою, ніж облікова ставка НБУ (табл. 4.5).

Таблиця 4.5

ПРОЦЕНТНІ СТАВКИ РЕФІНАНСУВАННЯ БАНКІВ НАЦІОНАЛЬНИМ БАНКОМ УКРАЇНИ*
(середньозважена річна, %)

^*Складено за: Бюлетень НБУ. — 2002. — № 2. — С. 98

   Операція РЕПО складається з двох частин, для її здійснення укладається договір між учасниками ринку (НБУ та банками) про продаж/купівлю державних цінних паперів на певний строк із зобов’язанням зворотного їх продажу/купівлі у визначений строк за обумовлену договором ціну. Купівля/продаж державних цінних паперів здійснюється як шляхом безпосередньої домовленості з банками, так і шляхом проведення тендера заявок банків на участь в операціях РЕПО. НБУ залежно від строку здійснює такі види операцій прямого та зворотного РЕПО:
- нічне РЕПО (термін дії

ОСОБЛИВОСТІ МЕХАНІЗМІВ РЕФІНАНСУВАННЯ БАНКІВ УКРАЇНИ

   НБУ здійснює рефінансування банків лише під забезпечення, зокрема державних цінних паперів. Чинне законодавство України не містить визначення поняття “державний цінний папір”. Державні цінні папери, як видно з досвіду нашої країни, є досить ризиковим видом активів для вкладення банківського капіталу. Крім того, в ролі забезпечення у Положенні НБУ про рефінансування зазначаються казначейські зобов’язання та інші визначені Правлінням НБУ боргові зобов’язання (які конкретно — не зрозуміло). Зауважимо, що згідно із Законом України “Про цінні папери і фондову біржу” казначейські зобов’язання — це цінні папери на пред’явника, що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення. Отже, банки не можуть надати в заставу те, чим вони не володіють і чого не мають.
   Викликають зауваження окремі вимоги, дотримання яких дає можливість банку одержати кредит від НБУ. Зокрема, термін діяльності банку для одержання кредиту рефінансування повинен бути не меншим ніж один рік. На нашу думку, така вимога штучно, адміністративно обмежує доступ банків до кредитів рефінансування. Більше того, за останні роки в Україні практично не створено жодного нового банку. Тому доцільною видається пропозиція щодо вилучення цієї умови з переліку основних вимог для одержання кредитів рефінансування, тим паче, що такі кредити надаються тільки під забезпечення високоліквідних активів.
   Банки, подаючи до НБУ заявку на участь у тендері або на отримання кредиту “овернайт”, наводять у ній конкретний перелік активів, які слугуватимуть забезпеченням кредиту. Фактично НБУ приймає у забезпечення кредиту активи за методом маркування. Суть цього методу полягає в тому, що визначені види активів виступають забезпеченням конкретних кредитів рефінансування до закінчення строків кредитної угоди. Питання можливості заміни одних видів активів іншими чинним положенням НБУ не врегульоване. Тому, на наш погляд, кроком уперед у питанні застави кредитів рефінансування може стати застосування методу багаторазового використання застави, тобто методу заставного пула. Суть його полягає у прийманні від банку-позичальника сукупних активів, які слугують забезпеченням усіх наданих НБУ кредитів рефінансування. Це сприятиме оперативнішому вирішенню питання про надання кредиту, підвищить якість і зменшить витрати на здійснення перевірки предмета застави. Водночас це потребує розроблення та впровадження відповідної нормативної бази, яка б регулювала використання методу заставного пула.
   Тендери, що проводить Національний банк України, бувають кількісні та процентні (цінові). Проведення кількісних тендерів передбачає, що банки вказують у заявках тільки суму кредиту, яку вони хотіли б отримати. Заявки задовольняються за наперед зафіксованою НБУ процентною ставкою. На основі співвідношення сумарних заявок банків і з урахуванням пропозиції центрального банку розраховується квота розподілу, відповідно до якої задовольняються кредитні заявки.
   У разі проведення цінового тендера центральним банком не встановлюється завчасно фіксована процентна ставка. У своїх заявках банки вказують як потрібну суму кредиту, так і процентну ставку, за якою вони згодні отримати кредит. Використовуються голландська та американська моделі проведення цінових тендерів. Голландська модель передбачає, що всі заявки банків задовольняються за останньою процентною ставкою, яка ввійде до переліку задоволених заявок, тобто за встановленою центральним банком ставкою відсікання. За американською моделлю заявки банків-учасників ранжуються (виходячи з рівня запропонованої процентної ставки) у міру зниження, а потім центральний банк задовольняє їх у такому самому порядку, починаючи з максимально запропонованої процентної ставки до повного вичерпання виставленого на тендері обсягу кредитів.
   Досвід розвинутих країн показує, що проведення кількісних тендерів є доцільним на початковому етапі застосування цього механізму рефінансування. Згодом накопичення та узагальнення досвіду дає змогу проводити переважно процентні тендери з індивідуальними процентними ставками, тобто за американською моделлю. Національним банком України прийнято американську модель процентного тендера, яка є найбільш ринково орієнтованою.
   Однак проведення тендерів не означає, що банк може бути впевнений в отриманні необхідної суми кредиту. За кількісного тендера є можливість часткового задоволення поданої банком заявки на кредит, а за процентного — можливість незадоволення її взагалі. Це може спричинити пошук банками інших шляхів запозичення коштів і/або виникнення проблем із задоволення вимог вкладників і кредиторів банку.
   Чітка фіксація періодичності надання кредиту через операції на відкритому ринку має як переваги, так і вади. До переваг можна віднести можливість прогнозування банками своїх потреб у додаткових ресурсах. Однак при цьому втрачається оперативність в отриманні кредиту, оскільки процедура оформлення у разі короткострокового та середньострокового рефінансування триває до трьох днів. Крім того, короткостроковий характер запозичення (до 6 місяців) фактично означає використання рефінансування банків через тендери для регулювання поточної ліквідності, тобто вони не можуть слугувати джерелом банківських довгострокових вкладень. Це підтверджено, зокрема, листом НБУ від 18.07.2001 р. № 14-012/2941-4251, у якому зазначено, що, запроваджуючи рефінансування банків на постійній тендерній основі, НБУ надає їм можливість підтримувати свою ліквідність, використовуючи цей механізм.