Studentam.net.ua

^* Складено за: Бюлетень НБУ. — 2002. — № 2. — С. 62, 63.

   З наведених у табл. 3.5 даних видно, що абсолютна сума коштів за трастовими операціями незначна, зростання становило 60,3 %. Проте відбулося зменшення (з 28 млн до 5 млн грн.) коштів суб’єктів господарювання та збільшення коштів фізичних осіб (з 30 млн до 88 млн грн.). Однак питома вага коштів за трастовими операціями у структурі грошової маси М3 залишалася незначною — менше 1 %.
   Найперспективнішим шляхом залучення коштів до банків є поєднання депозитних і кредитних операцій, зокрема використання залучених на депозитні та трастові рахунки коштів для фінансування будівництва та/або придбання житла для населення.
   Житлова проблема вирішується за різними напрямами, з урахуванням низки суттєвих факторів, зокрема: джерела фінансування будівництва; кількості соціально не захищених громадян, які очікують квартири; регіону країни, а також того, чи споруджуватиметься нове, чи реконструюватиметься наявне житло. Пріоритетним у вирішенні цієї проблеми стане фінансування житлового будівництва за рахунок заощаджень населення, спеціалізованих державних і недержавних фондів, надання цільових кредитів. Зауважимо, що житлове будівництво часом фінансують, комбінуючи різні джерела надходження коштів. Щоб стимулювати використання з цією метою заощаджень населення, доцільно встановити пільги з оподаткування як для інвесторів, так і для будівельних компаній. Зокрема, з прийняттям 2 березня 2000 р. Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань оподаткування” звільняються від оподаткування податком на додану вартість операції з продажу або передання у власність новозбудованого житла фізичним особам для його використання як місця проживання.
   В економічно розвинених країнах безоплатно житло отримують лише найбільш незахищені верстви населення. В майбутньому так буде і в Україні. Однак порядок надання соціального житла слід законодавчо врегулювати. У разі, коли матеріальний стан громадян змінюється і вони купують власне житло, звільнене житло має залишатися соціальним.
   Необхідно фінансувати та кредитувати придбання житла на первинному та вторинному ринках. Надання кредитів населенню на купівлю житла на вторинному ринку передбачає, що громадянин самостійно та/або із ріелторською фірмою підшукує квартиру, яка відповідає його критеріям. Фірма ретельно перевіряє її, тобто здійснює так звану ріелторську експертизу. При цьому краще зупинити вибір на “чистій”, тобто приватизованій квартирі, купленій чи одержаній іншим законним шляхом, яка після цього не продавалася. Чим частіше змінювався власник квартири, тим більша вірогідність того, що на якомусь з етапів угода може стати недійсною, оскільки строк позовної давності — 3 роки. В цілому можна зробити висновок, що кредити під заставу житла, в умовах законодавчого неврегулювання низки юридичних норм, є справою вельми ризиковою для банків.
   Якщо ріелторська експертиза дала позитивну оцінку, громадянину рекомендують купити квартиру, а банку, з яким існує попередня домовленість, — надати кредит. Громадянин купує та оформляє на себе квартиру тоді, коли він сплатив із власних коштів більшу частку її вартості (як правило, не менше 50 %). На решту вартості банк надає кредит, уклавши з покупцем кредитний договір. Банки в різні способи намагаються знизити кредитний ризик. Так, після укладення договору купівлі-продажу та реєстрації його в бюро технічної інвентаризації (БТІ), клієнт і банк укладають договір застави квартири, який засвідчується нотаріусом. Строк кредиту, як правило, не перевищує одного року. В окремих регіонах України, враховуючи фактичний стан справ на ринку житла, частка покупця у разі придбання квартири може бути іншою, а строк погашення наданого банком кредиту — тривалішим.
   Кредитуючи купівлю житла на вторинному ринку, банкам слід ураховувати динаміку його цін. У деяких регіонах житло дешевшає, що пов’язано не лише із недостатнім рівнем платоспроможності населення, а й з прагненням окремих категорій громадян купувати його на первинному ринку, оскільки нові квартири мають низку помітних переваг над старими. Зауважимо, що й на первинному ринку частина житла не одразу знаходить господарів. Тому доцільно розробляти нові схеми його реалізації (наприклад, надання в оренду з подальшим викупом).
   Одним з напрямів кредитування будівництва житла на первинному ринку є молодіжне пільгове кредитування. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 3 грудня 1997 р. № 1352 “Про додаткові заходи щодо реалізації молодіжної житлової політики” молоді сім’ї та одинокі молоді громадяни, які перебували в черзі на житло та мали можливість сплатити початковий внесок, могли одержати державний довгостроковий пільговий кредит на будівництво (реконструкцію) житла на строк до 30 років. За цією постановою вік старшого члена сім’ї або одинокого молодого громадянина не повинен перевищувати 28 років. Кредит надавався банком за місцем постійного проживання (прописки) позичальника у розмірі не більше 95 % вартості будівництва (реконструкції) житла на момент укладення договору. Розмір кредиту обчислювався виходячи з норми 21 м² загальної площі житла на одного члена сім’ї та додатково 10 м² на сім’ю і включав витрати на його страхування в період будівництва. При цьому вартість 1 м² загальної площі житла не повинна була перевищувати середньої вартості, що склалася у регіоні, де будується житло. Кредит пільговий — під 3 % річних для позичальників, які не мають дітей. Позичальник, який мав одну дитину, звільнявся від сплати процентів за користування кредитом. Для позичальника, який мав двох дітей, за рахунок бюджетних джерел передбачалося погашення 25 % суми зобов’язань за кредитом, а трьох і більше дітей, — 50 %. Джерелом зазначених кредитів визначалися кошти бюджету.
   Постановою Кабінету Міністрів України від 17 травня 1999 р. № 825 “Про вдосконалення організаційної та фінансової діяльності Фонду сприяння молодіжному житловому будівництву при Державному комітеті у справах сім’ї та молоді” було внесено низку змін до порядку надання довготермінового державного кредиту молодим сім’ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) житла. Так, згідно з постановою кредит надавався за умови внесення у банк на особистий рахунок не менш як 10 % вартості будівництва квартири нормативної площі, якщо її фактична площа більша або дорівнює визначеній нормі, та фактичної вартості будівництва квартири, якщо її площа менша за нормативну. Позичальник вносить зазначену суму на рахунок двома частинами: не менш як 5 % — безпосередньо до укладення кредитної угоди, решту коштів — під час остаточного розрахунку за будівництво при отриманні документів на право користування житлом. Вік позичальника, визначений у 1999 р., — від 28 до 30 років.
   Подальшому розвитку пільгових довготермінових кредитів молодим сім’ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) житла сприяє постанова Кабінету Міністрів України від 29 травня 2001 р. № 584 “Про порядок надання пільгових довготермінових кредитів молодим сім’ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) житла”. Нею передбачено, зокрема, визначення: розміру кредиту виходячи з норми 21 м² загальної площі житла на одного члена сім’ї та додатково 20 м² на сім’ю; вартості будівництва (реконструкції) житла за цінами, що діють на час укладення кредитної угоди, та витрат на страхування в період будівництва (реконструкції) житла. Позичальнику для будівництва (реконструкції) індивідуального будинку та господарських приміщень у сільській місцевості розмір кредиту може бути збільшений на 30 % суми, обчисленої відповідно до нормативної площі. Кредит надається за умови внесення у банк на особистий рахунок не менше 6 % передбаченої вартості будівництва (реконструкції) житла. Зазначена сума вноситься позичальником на рахунок двома частинами: не менш як половину цієї суми, а також кошти на страхування — безпосередньо до укладення кредитної угоди, решту коштів — під час остаточних розрахунків протягом 10 днів після отримання в БТІ технічного паспорта.
   Однак сучасний стан економіки України не сприяє здійсненню такого кредитування. Так, у 2000 р. за наведеною схемою було побудовано 2 тис. квартир, протягом 1998—1999 рр. — менше 1 тис. квартир. З Держбюджету у 2001 р. на ці цілі було заплановано виділити 73,7 млн грн. За 1998—2001 рр. понад 3 тис. молодих сімей та одиноким молодим громадянам надано довгостроковий державний кредит. У Державному бюджеті на 2002 р. для надання пільгових довгострокових кредитів передбачено 77 млн грн.
   Інший напрям фінансування придбання житла використовує Головне управління житлового забезпечення м. Києва. Суть його полягає в придбанні квартир за схемою “50 на 50”: 50 % вартості квартири оплачується з міського бюджету, а 50 % — громадянином, який перебуває на квартирній черзі в райдержадміністрації і користується пільгами. За цією схемою 1997 р. у м. Києві збудовано 18 тис. м² житла, а в 1998 і 1999 рр. — по 19 тис. м². Така схема у цілому дає змогу оперативніше вирішувати проблему забезпечення житлом громадян, які перебувають на квартирному обліку, оскільки стан бюджетів всіх рівнів залишає бажати кращого.
   Розглянемо схему придбання житла з розстрочкою платежу. Суть полягає в тому, що за укладення угоди квартира відразу закріплюється за клієнтом, який робить початковий грошовий внесок не менше 30 % від вартості її загальної площі. При цьому клієнт сам вибирає квартиру із запропонованих йому квартир. Заборговану частку вартості квартири він сплачує поетапно, як правило, аж до планового строку введення будинку в експлуатацію. Однак можливі й інші строки. Зокрема, ХК “Київміськбуд” в інвестиційному договорі передбачає 100 % оплати вартості квартири за три місяці до запланованої дати введення будинку в експлуатацію. З наближенням цього строку дорожчає вартість 1 м² загальної житлової площі. Це має стимулювати замовників швидше розрахуватися за квартиру. Як правило, той, хто порушує строки внесення коштів і платить меншу суму, втрачає право на раніше закріплену за ним квартиру. Він не вселиться, не сплативши вартості квартири до запланованого строку введення будинку в експлуатацію. Власником квартири клієнт стає лише після введення будинку в експлуатацію, тобто гроші він вніс, а власником ще не став. У такому разі клієнт придбаває квартиру без кредиту, він фактично сам фінансує спорудження житла. За наведеною схемою (із незначними відмінностями або варіантами) оплачується житло у Києві, зокрема через ДГО “Житло-інвест” і ХК “Київміськбуд”. До вад цієї схеми можна віднести відсутність гарантій замовникові у тому, що будинок буде своєчасно введено в експлуатацію, а також те, що укладеними інвестиційними угодами не передбачено за це конкретної економічної відповідальності будівельних організацій та банків, які здійснюють залучення коштів під такі інвестиційні угоди.
   Інша схема фінансування придбання житла на його первинному ринку передбачає стимулювання розвитку житлового будівництва шляхом залучення коштів громадян і підприємців із довгостроковим кредитуванням будівництва житла для населення під його заставу. Така схема використовується, зокрема, Укрсоцбанком з компанією “Познякижитлобуд” і ХК “Київміськбуд” разом з АКБ “Аркада”. Так, банк “Аркада”, використовуючи залучені кошти населення та інші банківські ресурси, видає фізичним особам — громадянам України кредити на будівництво житла. Спочатку строк кредиту обмежувався 5 роками, а тепер, залежно від місцезнаходження та якості житла, його збільшено до 10—30 років. Позичальниками можуть бути особи, які досягли 19 років та не старші 50 років. Для одержання кредиту фізична особа повинна проінвестувати встановлену мінімальну частку загальної житлової площі, розмір якої залежить від строку, що залишився до запланованої дати введення будинку в експлуатацію. До введення будинку в експлуатацію позичальник повинен сплачувати проценти за користування кредитом, а після зазначеної дати — ще й рівномірно погашати основну суму боргу.
   Щоб захистити банківські ресурси від інфляційних втрат, банк, обчислюючи розмір кредиту та процентів за ним, використовує спеціальну розрахункову одиницю — одін (одиницю інвестування). Вона не виконує функції платежу, визначається у гривнях і розраховується банком відповідно до динаміки цін на житло, індексів інфляції та цін на відповідні будівельні матеріали. Так, якщо наприкінці березня 1999 р. курс одін становив 10,55 грн., то на середину січня 2002 р. — 16,48 грн., тобто зріс на 56,2 %.
   Спочатку проценти за користування кредитом банк нараховував у гривнях, беручи до уваги зміни співвідношення між одін і гривнею. За користування кредитом банк нараховує проценти за формулою:

В_одін = (К_одін × 10,5 × N) : (365 × 100),

де В_одін — сума процентів за користування кредитом в одін;
К_одін — залишок заборгованості за кредитом в одін;
N — кількість днів, за які нараховують проценти.
   Нараховану суму процентів в одін за користування кредитом позичальник сплачує в гривнях за курсом національної валюти до одін на дату сплати процентів. Зауважимо, що розмір кредиту банк також визначає і у гривнях і в одін.
   Використання умовної розрахункової одиниці має як переваги, так і вади. Постійне зростання курсу одін щодо гривні сприяє захисту заощаджень вкладників від інфляції, що пов’язано, зокрема, з тим, що депозитний процент нараховується в одін. У той же час, одержуючи доходи від надання кредитів фізичним особам, банк повинен ураховувати їх кредитоспроможність, тобто можливість протягом тривалого проміжку часу одержувати доходи, а отже, своєчасно та у повному обсязі розраховуватися з банком за одержаний кредит та сплачувати йому проценти. Сучасний стан економіки країни та доходів населення вимагають адекватного ставлення до кредитоспроможності населення. Згідно з інформацією, яка постійно з’являється у періодичних виданнях, деяка частка житла на первинному ринку певний час не знаходить власників. По-перше, схеми фінансування придбання житла стають все вигіднішими для населення, зокрема подовжується строк погашення кредитів. По-друге, частіше пропонуються до продажу квартири в уже збудованих і введених в експлуатацію будинках. По-третє, в окремі періоди має місце тенденція подешевшання житла, що пов’язано, зокрема, з низькою платоспроможністю населення та зниженням цін на вторинному ринку житла.
   З метою забезпечення своєчасного та повного погашення кредиту і процентів, зменшення кредитного ризику банк укладає договори застави та страхування житла. До оформлення квартири у власність у заставу передаються майнові права на її отримання, а після оформлення — змінюється предмет застави — заставою стає сама квартира. В день оформлення кредиту позичальник повинен внести грошовий завдаток на здійснення витрат, пов’язаних з нотаріальним оформленням застави, страхуванням квартири тощо. Фактично відбувається кредитування будівництва та придбання житла під заставу цього житла, тобто іпотечне кредитування. У зв’язку із ситуацією, що склалася в державі, запроваджувати іпотечне кредитування в Україні на даний момент дуже ризиковано. Банки не мають ніякого досвіду іпотечного кредитування або такий досвід дуже незначний. Право приватної власності та інші питання, пов’язані з іпотечним кредитуванням, недостатньо захищені та врегульовані чинним законодавством України, необхідний закон “Про іпотеку”.
   Наведена схема придбання житла із залученням власних коштів населення та банківського кредиту передбачає, що фізична особа, вселившись у квартиру, з трьох складових права власності (володіння, розпорядження та користування) має лише право користування. Погасивши основну суму кредиту та проценти, фізична особа стає повноправним власником квартири. Разом з тим за цією схемою сплачені проценти за кредит і комісії за його оформлення суттєво підвищують вартість квартири. У ряді випадків окремі категорії громадян не спроможні скористатися кредитом, особливо коли термін його погашення незначний. Фактично йдеться про доцільність збільшення строків користування кредитом до 30 років: чим довший строк погашення кредиту, тим простіше позичальнику його повернути. Для банків збільшення строків кредитування населення, зокрема, означає: збільшення кредитного ризику; необхідність вирішення проблеми довгострокових ресурсів; створення ефективних механізмів захисту прав кредиторів і позичальників.
   Розв’язанню цих проблем певною мірою сприяв Указ Президента України “Про проведення експерименту в житловому будівництві на базі холдингової компанії “Київміськбуд” від 27 червня 1999 р. Суть економічного експерименту полягала в спробі стимулювання розвитку житлового будівництва із залученням коштів громадян і суб’єктів підприємницької діяльності на довгострокові житлові ощадні вклади. В подальшому кошти спрямовувалися на довгострокове кредитування будівництва житла для населення під заставу цього житла та розширення можливостей соціального забезпечення громадян за рахунок доходів за довгостроковими житловими ощадними вкладами. Фактично йдеться про внесення коштів на ощадні пенсійні вклади. Скористатися своїми грошовими коштами вкладник може лише за досягнення пенсійного віку або за повної втрати працездатності, в противному разі надані пільги анулюються, а всі несплачені раніше податки і збори (обов’язкові платежі) підлягають стягненню в бюджет.
   Кошти, внесені суб’єктами підприємницької діяльності та громадянами на житлові ощадні рахунки у межах 600 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (це 10,2 тис. грн.), не включаються до складу їх оподатковуваних доходів. На ці кошти не нараховуються збори на обов’язкове пенсійне та обов’язкове соціальне страхування. Крім того, у суб’єктів підприємницької діяльності, що внесли кошти на житлові ощадні рахунки громадян, які перебувають з ними у трудових відносинах, зазначені кошти включаються до складу валових витрат платника податку, однак у розмірі, що не перевищує 10 % його валового доходу за звітний період. Доходи, виплачувані громадянам за житловими ощадними рахунками, не включаються до їх оподатковуваних доходів, за винятком випадків порушення умов договору житлового ощадного вкладу.
   Усі кошти, що надходять на житловий ощадний рахунок у гривнях, перераховуються в одін за курсом банку на день отримання коштів. Проценти на вклад (10 % річних) нараховуються щомісячно в одін і приєднуються до вкладу, тобто нараховуються складні проценти. Термін, протягом якого можуть здійснюватися виплати, обумовлюється у договорі з банком (мінімальний строк — 5 років), а суми виплат залежать від розміру накопиченого вкладу на час досягнення вкладником пенсійного віку. Щомісячні виплати будуть більшими, якщо договір укладено на певний строк.
   Закони України “Про проведення експерименту в житловому будівництві на базі холдингової компанії “Київміськбуд” і “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України “Про проведення експерименту в житловому будівництві на базі холдингової компанії “Київміськбуд”, прийняті Верховною Радою України від 20 квітня 2000 р., містять більшу частину положень Указу Президента України, закладених в основу проведення експерименту. Проте їх новими положеннями вносяться певні зміни та уточнення. Відповідно до цих законодавчих актів:
   1. Попередню назву вкладів — “житлові ощадні вклади” замінено на “пенсійні вклади”.
   2. Облік залучених коштів, наданих кредитів, нарахованих процентів, розрахунків процентів за вкладами відтепер мають здійснюватися, поряд з національною валютою, не в “еквівалентних розрахункових одиницях умовної площі житла з урахуванням його середньої ринкової вартості”, а в “індексуючих умовних грошових одиницях (одін), що визначається уповноваженими банками з урахуванням індексу інфляції”.
   3. Залучені на пенсійні вклади кошти спрямовуються тепер не тільки “виключно на довгострокове кредитування будівництва житла для населення, а й на пенсійні виплати”.
   4. Фізичні особи можуть вносити кошти не лише на власні пенсійні рахунки, а й на пенсійні рахунки інших осіб. Юридичні особи можуть вносити кошти на пенсійні рахунки фізичних осіб не тільки тих, що перебувають з ними у трудових відносинах.
   5. Відмінено обмеження (600 неоподаткованих мінімумів доходів громадян) на суму коштів, які не включаються до сукупного оподатковуваного доходу осіб, що внесли ці кошти, та на чию користь здійснено такі внески.
   6. Конкретизовано пенсійний вік вкладників, з якого вони починають одержувати передбачені договором пенсійних вкладів пенсійні виплати, — 60 років для чоловіків і 55 років для жінок.
   Законом України від 7 лютого 2001 р. “Про внесення змін до Закону України” “Про проведення експерименту у житловому будівництві на базі холдингової компанії “Київміськбуд” було внесено зміни до порядку стимулювання житлового будівництва. Відповідно до Закону:
   1. Уповноважені банки можуть залучити кошти у довірче управління як на створення можливостей пенсійного забезпечення та розвитку житлового будівництва, так і запровадження інших програм соціального забезпечення населення.
   2. Залучення коштів у довірче управління, їх цільове використання, облік і звітність за цільовими програмами визначаються положенням, яке затверджується уповноваженим банком.
   3. Уведено поняття “довірче управління коштами” та “фонд банківського управління (ФБУ)”. ФБУ не є юридичною особою. Вони бувають дитячі або пенсійні (з фіксованою винагородою та пайового типу).
   4. Кошти ФБУ обліковуються банком окремо від результатів його господарської діяльності, спрямовуються банком виключно на придбання іпотечних сертифікатів і формування оперативного резерву.
   5. Учасники дитячого ФБУ мають право на цільові виплати (одноразові або періодичні) за досягнення: 14 років — на оплату навчання; 18 років — на придбання, інвестування будівництва та оренду житла.
   6. Внески, спрямовані банками до додаткового спеціального резерву страхування коштів пенсійного ФБУ, включаються до складу валових витрат банків. Винагорода банку за управління ФБУ не оподатковується податком на додану вартість.
   Сьогодні складно однозначно оцінити, наскільки ефективна та безпечна для громадян схема стимулювання житлового будівництва і соціального забезпечення, передбачена умовами експерименту: він триватиме до 1 січня 2006 р. Вже з’явилися і прихильники, і критики [102; 119; 240]. Як зазначають деякі банківські працівники, вкладання коштів у будівництво — дуже ризикова справа. Схема фінансування будівництва, застосовувана, зокрема, банком “Аркада”, функціонує завдяки тому, що банк повністю контролює грошові потоки своїх партнерів — будівельних організацій [168, с. 34]. Разом з тим практично ніхто не виступає проти залучення грошових коштів населення для вирішення житлової проблеми. Починати з чогось треба, і тут важливим є не лише зарубіжний досвід, а й власний, причому як позитивний, так і негативний. Останнього, на жаль, у нас забагато: і “мильні” недержавні пенсійні фонди та трастові компанії, і приватні фірми з фінансування будівництва житла... Дехто ще пам’ятає муніципальні облігації, емітовані в ряді регіонів для будівництва житла.
   З огляду на зазначене наголосимо, що використання різних схем фінансування придбання або будівництва житла, адаптованих до реалій України та окремих її регіонів, дасть змогу узагальнити діючу практику, створити законодавчу базу, яка регулюватиме та стимулюватиме вирішення житлової проблеми. Від цього виграють не тільки окремі громадяни або їх групи, а й населення та економіка України загалом.
   Розширенню ресурсної бази банків сприятиме розвиток факторингових операцій.
   В економічній літературі немає єдиної думки щодо визначення суті поняття “факторинг”. Здебільшого зазначається: “Факторинг — це операція, яка поєднує у собі низку посередницько-комісійних послуг з кредитуванням оборотного капіталу суб’єкта господарювання”. Основою факторингу є перевідступлення першим кредитором прав вимоги боргу третьої особи другому кредитору з попередньою або наступною компенсацією вартості такого боргу першому кредитору. Такий підхід до суті факторингу визначений Законом України “Про податок на додану вартість”. Фактично за факторингу банк (факторингова компанія) купує рахунки-фактури постачальника за відвантажену продукцію, виконані роботи чи надані послуги.
   Чинне цивільне законодавство, зокрема гл. 17 Цивільного кодексу України, передбачає право на заміну осіб у зобов’язаннях у вигляді поступки вимоги та переведення боргу.
   Поступка вимоги — це перевідступлення кредитором іншій особі права вимоги від боржника здійснення визначених зобов’язань. Власне, відбувається заміна активної сторони зобов’язання (кредитора). Відповідно до ст. 197 Цивільного кодексу України поступка правом вимоги кредитором іншій особі допускається, якщо це не суперечить закону чи договору або коли вимога не пов’язана з особою кредитора. Тобто в цій нормі дається вичерпний перелік для визнання угоди про поступку вимоги незаконною. Кредитор, який поступився вимогою іншій особі, зобов’язаний передати їй документи, що свідчать про право вимоги, та повідомити боржника про перехід права вимоги до іншої особи. Якщо боржника не сповістити, то виконання ним зобов’язань первісному кредиторові визнається як виконання зобов’язань належному кредиторові.
   Переведення боргу — це заміна пасивної сторони зобов’язання, тобто переведення боржником свого боргу на іншу особу і лише за згодою кредитора.
   Поступка правом вимоги і переведення боргу, засновані на угоді, укладеній у письмовій формі, повинні бути вчинені в простій письмовій формі.
   Таким чином, поступка вимоги та переведення боргу — це цілком законні угоди, що регулюються нормами Цивільного кодексу України. Однак згідно зі ст. 14 Указу Президента України “Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами” від 4 березня 1998 р. під час проведення розрахунків раніше не допускалися поступка вимоги та переведення боргу незалежно від наявності угод чи фінансових зобов’язань між резидентами, а також між резидентами та нерезидентами. Зауважимо, що цю проблему на практиці було вирішено за допомогою різних схем, які базувалися, зокрема, на використанні векселя та договору поруки.
   Відносини між суб’єктами факторингу регулюються договором, який укладається в письмовій формі між фактором і постачальником. У ньому дається перелік істотних умов, до яких, зокрема, належать ті, що захищають інтереси сторін — взаємні зобов’язання і відповідальність сторін, розмір кредиту і плати за факторингове обслуговування, вид факторингу. Оскільки факторингові операції мають ризиковий характер, то перед укладенням договору фактор ґрунтовно вивчає фінансово-господарську діяльність клієнта-постачальника. Оцінка фінансового стану підприємства впливає на прийняття фактором позитивного рішення про укладення факторингової угоди та її зміст.
   Факторингові операції можна класифікувати за багатьма ознаками. Розглянемо лише ті, що суттєво впливають на результат факторингової операції — будуть мобілізовані банком додаткові ресурси чи буде здійснено розміщення раніше мобілізованих банком ресурсів. Залежно від того, чи повідомляються дебітори клієнта про перевідступлення ним прав вимоги боргу, факторинг може бути конвенційним (відкритим) і конфіденційним (закритим). У разі відкритого факторингу дебіторам клієнта повідомляється про укладення договору факторингу і пропонується здійснювати платежі безпосередньо фактору. Закритий факторинг не передбачає повідомлення дебіторів, ніхто з них не знає про перевідступлення постачальником прав вимоги боргу і тому кошти переказуються постачальникові, який розраховується з фактором самостійно.
   Залежно від характеру взаємовідносин між фактором і постачальником, що складаються у разі відмови покупця від оплати боргових вимог, розрізняють факторинг з правом регресу та факторинг без права регресу. У першому випадку постачальник несе ризики за борговими вимогами, які придбав у нього фактор. Мова йде про те, що факторинг з правом регресу дає змогу фактору повернути постачальникові неоплачені покупцем боргові вимоги і вимагати від нього повернення грошових коштів фактору. Факторинг без права регресу означає, що фактор бере на себе ризик щодо одержання грошових коштів від покупців.
   За набором послуг факторинг може бути з повним набором послуг і з частковим набором послуг. Повне факторингове обслуговування передбачає надання постачальнику не лише суто факторингових послуг, а й низки інших: аудиторських, юридичних, управління заборгованістю за наданими кредитами тощо. Факторинг з частковим набором послуг передбачає оплату фактором лише рахунків-фактур постачальника.
   Залежно від міри охоплення факторингом перевідступлення постачальником боргових вимог розрізняють факторинг з перевідступленням усіх боргів та з перевідступленням лише визначеної їх частки. Перевідступлення постачальником боргів усіх своїх дебіторів фактору дає йому змогу уникнути ведення подвійного обліку та управління кредитом за окремими борговими вимогами, що не були перевідступлені.
   За порядком оплати боргових вимог розрізняють:
— факторинг з попередньою оплатою — передбачає негайну оплату розрахункових документів постачальника, як тільки їх буде надано фактору. Фактично фактор здійснює кредитування постачальника;
— факторинг без попередньої оплати — означає, що фактор зобов’язується оплатити передані йому постачальником розрахункові документи на визначену, зафіксовану у договорі дату, як правило, в день оплати документів боржниками. Оскільки зафіксований у договорі строк — це середня величина, то цілком нормально, що одні покупці здійснять платіж раніше обумовленого терміну, а інші — пізніше. Перевагою для постачальника є те, що він знає точну дату одержання коштів і тому може відповідно планувати свою діяльність. Для банку надходження від платників коштів раніше обумовленого строку означає одержання додаткових ресурсів, що можуть за інших рівних умов використовуватися в його обороті.
   Чинними нормативними актами факторингові операції класифікуються як кредитні і під які потрібно створювати резерв для відшкодування можливих втрат від їх проведення. У фінансовому обліку ці операції обліковуються на позабалансових і балансових рахунках. Балансові рахунки (2030 “Рахунки суб’єктів господарської діяльності за факторинговими операціями”, 2037 “Прострочена заборгованість суб’єктів господарської діяльності за факторинговими операціями”) є активними. Фактично йдеться про те, що банком спочатку здійснюється оплата (повна чи часткова) дебіторської заборгованості, а після надходження коштів від дебіторів — її погашення. У разі надходження коштів від дебіторів раніше обумовленого строку кошти обліковуються до їх перерахування за пасивним транзитним рахунком. Отже, банк за умови здійснення факторингових операцій без попередньої оплати може отримати додаткові ресурси, а включивши в договір умову про регрес, суттєво зменшити кредитний ризик. Зауважимо, що використання колишніми спеціалізованими банками цих умов давало їм змогу мобілізувати додаткові ресурси з мінімальним ризиком, одержуючи при цьому ще й дохід від здійснення факторингових операцій.
   З огляду на зазначене, доцільною убачається пропозиція щодо законодавчого врегулювання питання здійснення факторингових операцій шляхом прийняття відповідного закону, який враховував би досвід з цього питання як вітчизняних банків, так і зарубіжних.
   Залучення перспективної клієнтури та утримання вже наявної значною мірою залежить від надання банками таких послуг, як посередницькі, консультаційні та інформаційні. Серед зазначених дедалі важливішу роль відіграють посередницькі послуги. На практиці надання таких послуг оформляється двома видами цивільно-правових договорів: договором доручення та договором комісії. За своєю суттю ці договори є договорами на продаж послуг. Законодавець під продажем послуг розуміє будь-які операції цивільно-правового характеру з надання послуг, надання права на користування або розпорядження товарами, у тому числі нематеріальними активами, а також з надання будь-яких інших, не товарів, об’єктів власності за компенсацію, а також операції з безоплатного надання послуг.
   За договором доручення одна сторона (повірений) зобов’язується виконати від імені і за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії — підписання документів, укладення угод. Але, виконуючи юридичні дії, повірена особа виконує й фактичні дії — пошук контрагентів, наведення довідок, огляд майна тощо. Повірений є представником свого довірителя перед третіми особами. Вказівки довірителя на вчинення повіреним конкретних юридичних дій містяться у договорі або у виданій на його підставі довіреності. Повірений зобов’язаний терміново передати довірителеві все, що було отримано у зв’язку з виконанням доручення (цінні папери, майно, грошові кошти, документи). Довіритель, оскільки повірений діє за його рахунок, повинен забезпечити повіреного коштами, необхідними для виконання доручення, а також відшкодувати йому пов’язані з цим фактичні витрати.
   За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов’язується за дорученням другої сторони (комітента) за винагороду укласти одну або кілька угод від свого імені за рахунок комітента. За цим договором укладаються угоди не безпосередньо особою, заінтересованою в їх кінцевому результаті, а за її дорученням і за її рахунок іншою особою. За угодами, які укладає комісіонер з третіми особами, набуває права і стає зобов’язаним не комітент, а комісіонер, бо він укладає угоди хоч і за рахунок комітента, але від свого імені.
   Повіреним і довірителем, а також комісіонером і комітентом можуть бути громадяни та юридичні особи, зокрема банки.
   Договір доручення багато у чому схожий з договором комісії. Схожість полягає в тому, що в них є третя особа, а також у тому, що на підставі цих договорів одна сторона (повірений чи комісіонер) укладає угоди в інтересах другої сторони (довірителя чи комітента).
   Але між ними існують й істотні відмінності:
   1. За договором комісії комісіонер укладає угоди від свого імені, а за договором доручення повірений діє від імені довірителя. У комісіонера виникають права та обов’язки щодо третьої особи, а повірений жодних прав та обов’язків за укладеними договорами не набуває.
   2. Договір доручення може бути оплатним і безоплатним. Договір комісії є оплатним, причому ознака платності настільки характерна, що право на винагороду виникає у комітента незалежно від того, чи було воно спеціально передбачено договором.
   Банки надають різноманітні види посередницьких послуг. Найпоширеніші серед них — посередництво в одержанні клієнтом кредиту, в операціях з цінними паперами, валютою тощо. Перший вид посередницьких послуг надається банком тоді, коли він сам з тієї чи іншої причини не може задовольнити кредитну заявку клієнта. У такому разі обслуговуючий банк може бути посередником у пошуку клієнтові іншого банку-кредитора або на його прохання одержати міжбанківський кредит і за рахунок його надати кредит клієнту. Якщо клієнтові потрібен великий кредит, то банк може вдатися до консорціумного або паралельного кредитування клієнта.
   Помітно зросло надання посередницьких послуг в операціях з цінними паперами. За первинного розміщення цінних паперів банки можуть за дорученням, від імені і за рахунок емітента виконувати обов’язки щодо організації передплати на цінні папери або їх реалізації в інший спосіб. При цьому можливі два варіанти. За першого банк надає послуги з первинного розміщення цінних паперів без зобов’язань щодо викупу нерозміщеної частини емісії. Головний обов’язок банку у такому разі — докласти максимальних зусиль для розміщення цінних паперів, проте фінансової відповідальності за кінцевий результат банк не несе.
   Другий варіант передбачає, що банк зобов’язується у разі неповного розміщення цінних паперів викупити в емітента їх нереалізовану частину, тобто бере на себе ризики розміщення цінних паперів.
   Банки можуть займатися й брокерською діяльністю, тобто здійснювати цивільно-правові угоди щодо цінних паперів, які передбачають оплату цінних паперів проти їх поставки новому власнику на підставі договорів доручення чи комісії за рахунок своїх клієнтів.
   Посередництво банків у валютних операціях передбачає, зокрема, купівлю-продаж іноземної валюти або платіжних документів у ній, конверсію однієї іноземної валюти в іншу, конверсію впродовж визначеного строку національної валюти в іноземну, і навпаки; переказ за дорученням громадян іноземної валюти за кордон і виплату громадянам отриманих на їх ім’я з-за кордону переказів; інкасування іноземної валюти та платіжних документів у ній тощо.
   Надаючи своїм клієнтам консультаційні послуги, банки консультують клієнтів з питань бухгалтерського обліку, звітності, оподаткування, аналізу фінансово-господарської діяльності, зовнішньоекономічної діяльності та інших видів економіко-правового забезпечення підприємницької діяльності фізичних та юридичних осіб. Значна кількість консультаційних послуг пов’язана з виконанням банками активних і пасивних операцій та наданням інших послуг: залученням ресурсів, кредитуванням, фінансуванням капітальних вкладень, розрахунково-касовим обслуговуванням, зовнішньоекономічною діяльністю, операціями з цінними паперами тощо.
   Консультаційні послуги можуть надаватись усно або письмово, плата за їх надання у деяких випадках включається в плату за основний вид операції (послуги), який супроводжується консультуванням.
   Наданням консультаційних послуг можуть займатися як менеджери підрозділів банку, так і працівники спеціально створених підрозділів. В окремих випадках консультантами можуть бути сторонні спеціалісти та організації, які залучаються банками для надання консультацій своїм клієнтам. Консультативні послуги передбачають наявність у працівників, що їх надають, певних знань з економіки, банківської справи, інших видів економіко-правового забезпечення підприємницької діяльності, а також досвіду практичної роботи у відповідних галузях. На жаль, банки недостатньо приділяють уваги наданню консультаційних послуг, що пов’язано, зокрема, з рівнем кваліфікації банківських працівників і високою собівартістю цих послуг. Проте банки знаходять вихід з такої ситуації — вони не лише надають консультаційні послуги клієнтам, а й отримують від них поради, особливо від тих, хто працює у відповідному секторі економіки.
   Банки через своє місце і роль в економіці, наявність сучасних засобів телекомунікацій та електронно-обчислювальної техніки завжди мають значний обсяг різноманітної інформації, тобто документованих або публічно оголошених відомостей про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі, економіці. Це дає їм змогу надавати інформаційні послуги, тобто займатися діяльністю, пов’язаною з доведенням інформаційної продукції до споживачів з метою задоволення їх інформаційних потреб.
   Надаючи інформаційні послуги, банки повинні враховувати, що за режимом доступу інформація поділяється на:
— відкриту інформацію, доступ до якої забезпечується через публікації в офіційних друкованих виданнях, поширення засобами масової комунікації, безпосереднє надання заінтересованим клієнтам;
— інформацію з обмеженим доступом, яка за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну і таємну. Конфіденційна інформація — це відомості, які перебувають у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних або юридичних осіб і поширюється за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов. Володіння інформацією ділового, комерційного, банківського та іншого характеру, одержаною на власні кошти юридичної або фізичної особи, або такою, яка є предметом їх банківського, комерційного, ділового та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, дає змогу юридичній або фізичній особі самостійно визначати режим доступу до інформації, включаючи належність її до категорії конфіденційної. Виняток становить інформація комерційного та банківського характеру, правовий режим якої встановлено чинним законодавством, зокрема Законом України “Про банки і банківську діяльність”.
   До таємної належить інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу, передбачену законом, таємницю.
   До найпоширеніших видів інформаційних послуг, надаваних банками, можна віднести:
— інформування про чинне законодавство зарубіжних країн у галузі банківської справи, фінансів, валютного регулювання, оподаткування тощо;
— надання копій грошово-розрахункових документів;
— допомогу в розшуку перерахованих сум;
— надання інформації про прийняття Національним банком України та іншими органами рішень, які впливають на господарську діяльність клієнта;
— доведення інформації про курси іноземних валют, котирування цінних паперів та їх дохідність тощо;
— сприяння в доборі партнерів (покупців або постачальників), засновників, учасників обмінних операцій тощо.
   Залученню до банківської системи грошових коштів сприяють також операції банків з дорогоцінними металами. Ці операції впливають на грошовий оборот. Так, збільшення приватної тезаврації банківських металів унаслідок продажу їх інвесторам з державних запасів адекватно зменшує нагромадження їх в неповноцінних грошах, тобто скорочуються резерви надходження останніх в активний оборот. І навпаки, зниження приватної тезаврації банківських металів унаслідок скуповування їх призводить до нагромаджування неповноцінних грошей у суб’єктів ринку і прискореного насичення ними каналів обороту. Зауважимо, що нагромаджування вартості у формі банківських металів (за умови стабільності цін на них тощо) дає змогу суб’єктам ринку захистити свої заощадження від інфляційного знецінення.
   Практика показує, що операції банків з дорогоцінними металами в Україні не набули відповідного розвитку. Однією з причин цього є відсутність у країні структурованого, чітко організованого ринку дорогоцінних металів. Операції банків з клієнтами здійснюються без виходу на міжбанківський ринок. Біржові торги, здійснювані на біржовому секторі ринку дорогоцінних металів, проводяться з метою встановлення ціни банківського металу на внутрішньому ринку, яка враховується, зокрема, у фінансовому обліку. Торги відбуваються один раз на тиждень, обсяги торгів не розголошуються, однак торгуються (за експертними оцінками) мінімум 30—50 кг золота. Мінімальний лот на УМВБ становить 1 кг, тоді як стандартний лот на Лондонській біржі металів — 155 кг у зливках по 12,5 кг. Зафіксовані на біржових торгах ціни на банківські метали не завжди реальні. Може мати місце ситуація, коли у торгах на відповідну дату брали участь лише декілька банків, що дає змогу встановити потрібну, наприклад занижену, ціну. Коливання ціни може бути пов’язане з тим, які зливки (за вагою) продавалися, оскільки собівартість мірних зливків різна. Виготовлення зливка в 1 кг коштує близько 50 дол. США, а тисячі однограмових зливків — 3 тис. —5 тис. дол. США.
   Іншою причиною є те, що для здійснення операцій з банківськими металами потрібно мати дозвіл, умови для отримання якого досить жорсткі. Наведемо спеціальні (особливі) вимоги (додержання яких дозволяло чи дозволяє банкам здійснювати операції з банківськими металами), передбачені у двох положеннях НБУ — Положенні про порядок видачі банкам ліцензії на здійснення банківських операцій, затвердженому постановою Правління НБУ від 6.05.1998 р. № 181 і чинному до 1.01.2002 р., і Положенні про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженому постановою Правління НБУ від 17.07.2001 р. № 275 (табл. 3.6).

   З наведених даних видно, що рівень спеціальних вимог щодо здійснення банками операцій з банківськими металами підвищився. Тому ліцензію (письмовий дозвіл) на виконання таких операцій має незначна кількість банків. Станом на 1.09.2001 р. ліцензію на операції з банківськими металами на валютному ринку України мало 17 банків, а на міжнародних ринках — 4 банки, в одного банку цю операцію було зупинено.
   Обмежена кількість банків, які можуть здійснювати операції з банківськими металами, а також низька ліквідність дорогоцінних металів як активів не сприяють розвитку організації торгівлі такими металами. Вважається, що ліквідність будь-якого активу безпосередньо пов’язана з витратами його обміну на інші види, зокрема грошові кошти. Віддаючи перевагу грошам, особливо вільно конвертованій іноземній валюті, як найбільш ліквідній (порівняно з дорогоцінними металами) формі розміщення заощаджень, громадяни іноді жертвують доходами, які могли б отримати за альтернативного підходу (наприклад, розміщенні заощаджень у цінні папери тощо).
   Для здійснення операцій з дорогоцінними металами банкам необхідно мати відповідно підготовлених фахівців, яких на сьогодні у банківській системі явно бракує. Слід ураховувати наявність надійних і дешевих методів експрес-аналізу банківських металів, що суттєво впливає на розмір банківської комісії, а отже, і на ціни, за якими здійснюється купівля-продаж дорогоцінних металів. Комісійні банків від операцій з дорогоцінними металами становлять близько 15 %. З метою спрощення процесу перевірки зливків за зворотного придбання їх у клієнтів окремі банки здійснюють реалізацію мірних золотих зливків з удосконаленішим рівнем захисту. Так, ВАБанк продає банківські зливки KINEBAR^TM, які, зокрема, характеризуються тим, що на їх поверхню нанесено голографічне зображення, кожний зливок знаходиться в пластиковій упаковці з індивідуальним сертифікатом.
   На операції банків з дорогоцінними металами впливають величина та структура доходів населення, а також структура використання доходів. Так, відсутність чи незначний розмір реальних грошових доходів і переважне витрачання їх на харчування не сприяють розвиткові банківських операцій з дорогоцінними металами.
   Не стимулює розвиток операцій з банківськими металами і порядок їх оподаткування. Так, Закон України “Про податок на додану вартість” передбачає, що не є об’єктом оподаткування операції з обігу валютних цінностей, банківських металів, банкнотів і монет Національного банку України, за винятком тих, що реалізуються для нумізматичних цілей.
   Вирішуючи питання про доцільність здійснення операцій з дорогоцінними металами, банкам, юридичним і фізичним особам слід ураховувати динаміку коливання цін на дорогоцінні метали як на світовому, так і на внутрішньому ринках. Так, динаміка цін золота на лондонському ринку за останні роки свідчить про те, що банківське золото дешевшає. В 1988 р. максимальна ціна однієї тройської унції золота досягала 470 дол. США, а 9 березня 2000 р. — 290 дол. США. Найвищу та найнижчу ціни на банківське золото характеризують такі дані (табл. 3.7).

Таблиця 3.7

ЦІНА ЗОЛОТА НА ЛОНДОНСЬКОМУ РИНКУ
(у доларах за унцію)*

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.